Психологічні засади девіантної поведінки

Друга група – деструктивна поведінка. Типологія її структурується відповідно до цілей, які можуть бути зовнішньодеструктивні, спрямовані на порушення соціальних норм (правових, морально-етичних, культурних), і внутрішньодеструктивні, спрямовані на дезінтеграцію самої особистості, її регрес. Відповідно до цього виокремлюється зовнішньодеструктивна поведінка і внутрішньодеструктивна.

Провідними критеріями класифікації О.В.Змановської є вид норми, що порушується, і негативні наслідки цього порушення. Відповідно до цього виокремлено три групи девіантної поведінки. Антисоціальна (делінквентна) поведінка – така, що суперечить правовим нормам, загрожує соціальному порядку і благополуччю оточуючих людей. Включає будь-які дії, заборонені законодавством, або бездіяльність, що спричинила негативні наслідки. Асоціальна (аморальна) поведінка – це поведінка людини, яка ухиляється від дотримання моральних норм, чим загрожує благополуччю міжособистісних стосунків. Може виявлятися у формі агресивних дій, сексуальних девіацій, узалежнення від азартних ігор, бродяжництва тощо. Аутодеструктивна (саморуйнівна) поведінка – така, що відхиляється від медичних і психологічних норм, загрожує цілісності й розвитку самої особистості.

Залежно від виду норми, з якою співставляються  особливості поведінки, та її негативних наслідків виокремлюють такі види девіантної поведінки: антисоціальну (делінквентну і кримінальну) поведінку, асоціальну (аморальну) поведінку, аутодеструктивну поведінку тощо [2;6;8;13;14;18].

Антисоціальна поведінка суперечить соціальним і правовим нормам, загрожує соціальному порядку і благополуччю оточуючих. При цьому делінквентна поведінка полягає у здійсненні особистістю дрібних правопорушень, за які її не притягують до відповідальності. Така поведінка може виявлятися у формі бешкетування, хуліганства, коли, наприклад, особистість бажає розважитися, але обирає для цього неприйнятні форми, насамперед, внаслідок недоліків у своєму вихованні.

До делінквентної поведінки  можна віднести в певних випадках і прояви вандалізму як форми руйнівної  поведінки, спрямованої на безглузде знищення культурних і матеріальних цінностей. Спираючись на класифікацію мотивів вандалізму Д. Кантера, виокремлюють такі типи вандалізму [16]:

- вандалізм як спосіб придбання,  коли мотивом руйнування є  матеріальна вигода;

- вандалізм як помста, відповідь на образу;

- лють через переживання нездатності  досягти певної мети і спроба  справитися зі стресором;

- нудьга і, відповідно, бажання  розважитися, пошук нових вражень,  гострих відчуттів;

- вандалізм, як спосіб самоствердження,  привертання уваги до себе;

- вандалізм як дослідження (у  дитячому віці), бажання зрозуміти  принципи і механізми функціонування  певних речей;

- графіті як ризновид комунікації,  яке через анонімність звільняє  особистість від соціального  контролю.

Внаслідок здійснення делінквентних дій особистість може дедалі звикати до думки про їх дозволеність. При цьому, за дослідженням Л. Філонова, спрацьовують спеціальні захисні механізми, за допомогою яких людина може виправдовувати порушення норм. Це, по-перше, хибні уявлення про те, що існують люди, яким усе дозволено («правила існують лише для посередностей, а я не такий»). По-друге, ігноруються, знецінюються самі соціальні норми (через смислові бар’єри, коли норми сприймаються як повчання, що вже набридли) [25].

Поступово делінквентна поведінка може трансформуватися в злочинну. Кримінальна (злочинна) поведінка особистості виявляється у вчинках, що суперечать нормам права і, водночас, нормам карного законодавства.

О. Ю. Дроздов, М. А. Скок, спираючись на класифікацію Ю. Антоняна, виокремлюють декілька типів кримінальної поведінки залежно від тяжкості злочину:

- злочини, що чиняться із застосуванням  фізичної сили: вбивства, нанесення  тілесних ушкоджень, побої і  хуліганство, згвалтування, захоплення  заручників та інші;

- злочини, що відбуваються з погрозами застосування фізичного насильства: здирництво (рекет), погроза фізичної розправи, примус до дачі неправдивих свідчень та інші;

- злочини, що чиняться через  психологічне насильство: шантаж, образа, обмова та ряд подібних;

- злочини, що відбуваються за допомогою «інтелектуального насильства», коли, наприклад, посадова особа перевищує владу або повноваження, здійснює незаконний арешт або затримання і т.п. [1].

Залежно від особливостей спрямованості  особистості Г. М. Міньковський визначає такі типи злочинної поведінки:

- випадкова, що суперечить загальній  спрямованності особистості;

- ймовірна, але невідворотна з  урахуванням загальної нестійкості  особистої спрямованості;

- така, що відповідає антигромадській  спрямованості особистості, але випадкова з боку приводу й ситуації;

- така, що відповідає злочинному  настановленню особистості і  передбачає пошук або створення  необхідних приводів і ситуацій [19].

Загалом злочинна поведінка може детермінуватися  особистісними новоутвореннями, для  яких характерна неузгодженість ставлень: особистість здатна до негативних вчинків, зберегаючи при цьому впевненість, що її дії зумовлені моральними принципами. Для такої особистості характерним є протиставлення суспільству загалом, коли інші люди розглядаються лише як засіб для досягнення мети. Саме в протиправній діяльності особистість найповніше задовольняє власні домагання, самоутверджуючись шляхом прояву своєї влади над жертвою [17;19].

Асоціальна поведінка формою дезорганізації індивида в групі осіб або у суспільстві, де виявляється невідповідність очікуванням, що склалися у суспільстві, і, насамперед, його моральним вимогам. При цьому ті негативні явища, що не являють собою великої суспільної небезпеки, але пов’язані з порушенням порядку взаємодії між людьми, фіксуються суспільною увагою і коригуються учасниками взаємовідносин відповідно до ситуації [23].

Виокремлюють такі типи асоціальної  поведінки:

- конфліктно-ситуативний – з  переважанням позитивної спрямованості;

- ситуативний – з незначною  негативною спрямованістю;

- нестійкий – з переважно  негативною спрямованістю;

- стійкий – з негативною спрямованістю  [7].

До асоціальної поведінки можна  віднести бродяжництво як наслідок соціальної деззадаптації, що спричиняє прагнення уникнути соціального контролю, «втечу» від вимог суспільства через суб’єктивне переживання неможливості їхнього дотримання (з одного боку) і примирення з цим фактом (з іншого боку) [15].

Слід зазначити, що крім психоактивних  речовин об’єктами залежності можуть бути й їжа, ігри, секс, релігія і  релігійні культи тощо. Відповідно адиктивна поведінка може виявитися  у:

• порушеннях харчової поведінки (переїдання, голодування, відмова 
від їжі тощо);

• гемблінгу (ігровій залежності) —залежності від азартних, а ос- 
таннім часом — і від комп’ютерних ігор;

• релігійному фанатизмі — сліпому наслідуванні ідеї релігійного 
культу деструктивної спрямованості та ін. [9; 37].

В останньому випадку особистість має фрусгровані потреби, часто — гіпертрофоване почуття провини, переживає безглуздість існування і прагне віднайти сенс життя. Саме перебування в релігійних спільнотах може сприяти такій особистості в пошуку сенсу життя, позбавленні від помилок попереднього життя (через «відпущення гріхів»), уникненні внутрішньої відповідальності за свої вчинки. У результаті можуть відбутися такі негативні зміни в психіці, як схильність до відчуження стосовно інших людей, які не є членами даної релігійної спільноти, занурення у справи релігійної общини на шкоду іншим, певні обмеження в життєдіяльності, фанатична переконаність у власній правоті, психологічна залежність від служителів культу тощо [27].

Суїцидальна поведінка, тобто самогубство  або його спроба, спрямована на виведення особистості із кризової ситуації, усвідомлення перебування в якій є для неї нестерпним і з якої вона не бачить іншого виходу (хоча об’єктив но такий вихід можна знайти). Людина переживає безнадійність, безпомічність через фрустрацію надзвичайно важливих для неї потреб вищого порядку і через звуження свідомості мислення працює за логікою: або негайне вирішення проблеми, або смерть. Слід зауважити, що через амбівалентне ставлення до смерті (бажання смерті, яке поєднується з бажанням допомоги з боку інших людей) самовбивця часто подає відповідні сигнали про допомогу, залишаючи повідомлення — листи, наводячи лад у справах тощо. При цьому розрізняють істинний суїцид, викликаний бажанням померти через втрату сенсу життя, демонстративний суїцид як засіб привернути до себе увагу, закликати на допомогу в несприятливих життєвих ситуаціях і прихований суїцид — дії, що супроводжуються високою ймовірністю летального наслідку через їх невиправдану ризикованість, екстремальність тощо. В останньому випадку часто йдеться про так звану парасуїцидальну поведінку, коли особистість прагне завдати собі каліцтва, щоб вийти із негативного стану шляхом афективно-шокових переживань. Для цього використовуються певні ризиковані і небезпечні для життя дії, зокрема, удушення до напівпритомного стану, ходіння в небезпечних місцях — над прірвою, по поручнях моста та ін. [5; 22; 28].

Певною мірою наближеною до цього  виду аутодеструктивної поведінки  є так звана віктимна поведінка (від англ. victim — жертва), що являє собою активність особистості, за якої вона певним чином сприяє скоєнню злочину проти неї, свідомо чи підсвідомо нехтуючи запобіжними заходами, обираючи спосіб життя, який привертає до цієї особистості увагу агресивних осіб, злочинців тощо. При цьому О. Ю. Дроздов, М. А. Скок виокремлюють два типи віктимних особистостей: пасивна жертва, для якої характерним є підвищена тривожність, невпевненість у собі, низька самооцінка, поведінка, якою вона виявляє нездатність опиратися тиску інших, та активна жертва, яка виявляє схильність до конфліктного стилю спілкування, незважаючи на ситуацію, часто — підвищену товариськість, нерозбірливість у знайомствах, емоційну ригідність, імпульсивність, демонстративність у поведінці тощо [8].

Загалом можна виокремити такі рівні  розвитку девіантної поведінки:

• поведінка, що є не схвалюваною іншими (епізодичні витівки, бешкетництво);

• поведінка, що осуджується іншими (періодичні витівки, бешкетництво);

• морально негативні прояви і вчинки;

• делінквентна поведінка;

• злочинна поведінка;

• деструктивна поведінка тощо [13; 50].

Відповідно можна розрізнити декілька етапів розвитку девіантної поведінки [15; 16].

На першому рівні, виявляються  лише окремі симптоми девіантної поведінки, зокрема, неслухняність, невиконання

окремих соціальних вимог  з боку сім’ї та інших соціальних спільнот. Ці симптоми можуть свідчити про необхідність зміни виховних впливів, типу взаємодії та форм соціального контролю з боку оточуючих. Якщо це не вдається, особистість або сама справляється з власними проблемами, або ж девіантна поведінка закріплюється.

Другий етап – стійких порушень – можна охарактеризувати через стійке порушення соціальних та моральних норм, вимог та першими проявами делінквентної поведінки, що поступово наближається до межі правопорушень. Тут уже є можливим входження до малих груп з вираженою асоціальною спрямованістю. На цьому етапі особистість може і не схвалювати власну поведінку, вважати, що вона не відповідає її власним цінностям і настановленням.

На третьому етапі девіантна  поведінка характеризується накопиченням соціального досвіду в здійсненні делінквентних дій і наближається до кримінальної (крадіжки, насилля, проституція та ін.).

«Криза ідентифікації» (тобто незбіг уявлень особистості про себе і думки оточуючих), що виникає  при цьому, може спричинити гострий  внутрішньоособистісний конфлікт. Наслідком такого конфлікту, зазвичай, є ідентифікація з уявленнями оточуючих щодо образу даної особистості. В результаті особистість уже може сприймати свою поведінку як нормальну, таку, що відповідає її власним нормам і цінностям.

Четвертий, кримінальний етап девіантної поведінки особистості пов'язаний з багаторазовими проявами стійкої, соціально небезпечної поведінки, входженням до груп з яскраво вираженим характером асоціальної і антисоціальної спрямованості.

На п'ятому, деструктивному етапі, йдеться про стійку, особливо небезпечну девіантну поведінку, тяжкі соціальні відхилення, стабільне відчуження особистості від суспільства, його норм і цінностей.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.3. Чинники девіантної поведінки

 

На даний час можна видокремити декілька основних теоретичних підходів до пояснення причин девіантной поведінки. [24; 31; 45]. Так, відповідно до психоаналітичного підходу, девіантна поведінка особистості виявляється тоді, коли психологічний захист,  спрямований на зменшення напруги внаслідок неефективної взаємодії трьох підструктур особистості Ід, Его і Супер-Его, є недостатнім для повноцінного фукціонування особистості (З. Фрейд). Причинами девіантной поведиінки, на думку А. Адлера, є недостатня або викривлена компенсація почуття неповноцінности, а за К. Хорні – почуття тривоги, що веде до неврозів тощо. Е. Фром пояснює девіантну поведінку особистості через певні психологічні механізми (конформізм, руйнівна поведінка та ін.), за допомогою яких людина вирішує суперечності між прагненням ствердити себе як індивідуальність і прагнення бути включеною до людської спільноти.

Представники біхевіоризму (Б. Скіннер, А. Бандура та ін.) стверджують, що девіантна  поведінка соціально зумовлена  і є реакцією на певні підкріплення зовнішнього середовища, результатом  соціального научіння тощо.

Згідно з когнітивним напрямом психології (А.. Бек, Г. Келлі та ін.), основою девіантної поведінки є неадекватні мислительні схеми, особистісні конструкти, що спричинюють неадекватні сприймання й інтерпретацію інформації і, відповідно, неадекватні почуття та дії. Згідно поглядів А. Елліса, у такої особистості формуються ірраціональні настановлення, зокрема настановлення повинності (впевненості особистості в існуванні універсальних принципів, що мають бути реалізовані, незважаючи ні на що), катастрофічні настановіення (оцінка будь-яких подій, що відбуваються в житті особистості, як жахливих, катастрофічних), оцінки настановлення (окремі аспекти інших людей та їх поведінки ототожнюються з їхньою особистістю загалом) та ін.

У межах гуманістичного підходу (А. Маслоу) девіантна поведінка може бути наслідком блокування процесу самореалізації і фрустрації базових потреб, коли самоактуалізація через духовність та творчість трансформується у самоствердження через девіантну поведінку. За К. Роджерсом, ця тенденція посилюється через відсутність «позитивної безумовної уваги», безумовного прийняття особистості дитини дорослими такою, яка вона є. Згідно поглядів В. Франкла, в основі девіантної поведінки особистості лежить втрата сенсу життя і екцзистенційний вакуум — переживання безглуздості життя, його спустошеності.