Психологічні засади девіантної поведінки

Феноменологічний підхід в оцінці поведінкової норми дозволяє говорити як про нормативну і гармонійну поведінку, що протистоїть девиантній і патологічній, так і про ідеальну поведінкову норму. Вона має на увазі не тільки «доцільність поведінки», але і її творчу спрямованість – креативність. Безсумнівно, що особистість як спеціальне людське утворення не може бути виведена з пристосувальної діяльності, але гармонія не може грунтуватися лише на «критерії виживання» – здатності людини бути адаптивним. Вона не може базуватися навіть на критерії «якості життя», тобто задоволеності «собою пристосованим». Адже в такому випадку найбільш гармонійним слід визнати обивателя. Ідеальною поведінковою нормою слід визнати поєднання гармонійної норми з креативністю індивіда. 
На думку В. А. Петровського, людину можна вважати творчою і идеальною, якщо її «може приваблювати небезпека, невизначеність успіху, незвідане». Подібна надмірна діяльність (активність) названа надситуативною активністю і справедливо віднесено до нормативної, оскільки прогрес в сфері культури в значній мірі пов'язаний з готовністю і схильністю людей до непрістосованої (неклішірованої, гнучкої і нешаблонної) поведінки.

Однією з форм такої поведінки визнається пошукова активність, спрямована на задоволення потреби в новій інформації, в нових переживаннях, розширенні свого досвіду. Обиватель, як типовий представник нормативного і навіть гармонійного (в плані пристосувальних здібностей) поведінки, не схильний до пошукової активності. Він прагне максимально уникнути ризику, а значить, нових ситуацій, нової інформації, нових переживань, нового досвіду. Він спрямований на збереження status quo і в цьому ракурсі постає недопитливім (швидше цікавим), який шукає гарантій і стабільності, а не знань, відчуттів і переживань. Девиант, навпаки, надмірно допитливий, вкрай нестабільний і надзвичайно схильний до ризику і існування в невизначеності.

Парадокс полягає в тому, що девіантна і ідеальне поведінка можуть мати подібні риси. Можна стверджувати, що багато осіб з девіантною поведінкою – творчі люди. Їх поведінку, що відхиляється можна вважати активним творчим пошуком, який має, проте, неадаптивну і часто саморуйнівну спрямованість. Відмінність полягає в тому, що для справжньої творчості (ідеальної норми) задоволення полягає в самому процесі пошуку, а негативний результат тільки посилює знання про предмет і сигналізує про те, що напрям пошуку має бути змінено, в той час як для девіантної різновиди пошукової активності основною метою є результат – задоволення.

Список подібних рис креативних і девіантних особистостей пропонують Ф. Баррон і Д. Харрінгтон. Він включає самостійність суджень, здатність знаходити привабливість в труднощах, естетичну орієнтацію і здатність ризикувати. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2. Девіантна поведінка як психологічна категорія

 

Девіантна поведінка визначається як система вчинків особистості, що відхиляється від загальноприйнятої норми (норми психічного здоров’я, права, культури, моралі тощо) [13]. Слід зазначити, що відхилення від цієї норми (девіації у поведінці можуть трактуватися як позитивні, так і негативні.

У разі позитивних девіацій йдеться про нестандартну особистість, для якої характерними є оригінальність, творчі ідеї, що мають суспільну значущість і, загалом, свідчать про успішний процес соціалізації та відіграють позитивну роль у прогресивному розвитку суспільства [11;14].

Негативні девіації поведінки пов’язані  з тим, що особистість не засвоює  позитивного соціального досвіду, не може адаптуватися до моральних  цінностей і норм поведінки, які  відповідають вимогам суспільства, хоча й може досить добре знати  ці норми. У цьому випадку процес соціалізації особистості є порушенням, що проявляється у незбалансованих психічних процесах, неадаптованості, порушенні процесу самоактуалізації або у вигляді уникання морального і естетичного контролю за власною поведінкою, яка стає соціально дезадаптованою [16;22]. У Зв’язку з цим можна говорити про девіантність особистості – сукупність засвоєних особистістю асоціальних, аморальних поглядів на життя, які не відповідають соціальним очікуванням та за певний час стають її соціальною позицією, що перешкоджає самоактуалізації особистості, її особистому зростанню, спричиняє девіантний спосіб життя [2;11;23].

Як зауважує І. С. Кон, девіантну  поведінку особистості (в негативному  розумінні цього поняття) можна  поділити на дві великі категорії. По-перше, це поведінка, що відхиляється від норм психічного здоров’я, коли йдеться про наявність психопатології. По-друге, це поведінка, що порушує соціальні та культурні норми і, особливо, правові [13].

О. В. Змановська називає такі специфічні ознаки девіантної поведінки [11]:

- багаторазові, тривалі порушення  не будь-яких, а найважливіших  норм для певного суспільства  на цей час;

- поведінка не є наслідком  кризової, нестандартної ситуації, а зумовлена загальною спрямованністю  особистості;

- сама поведінка супроводжується різноманітними проявами соціальної дезадаптації, викликає негативну оцінку з боку інших людей;

- поведінка не ототожнюється  з психічними захворюваннями  чи патопсихологічними станами,  хоча може за певних умов  набувати патологічних форм (алкоголізм, наркоманія тощо);

- результатом поведінки є заподіяння  реальної шкоди самій особистості  чи оточуючим.

Отже, девіантна поведінка є  агресивною, при цьому агресія  може бути спрямована як на інших людей, так і на самого себе.

Девіантна поведінка особистості часто пов’язана з її важковиховуваністю у дитинстві. Остання, на думку Н. Ю. Максимової [17], може бути зумовлена:

- Несформованістю особистісних  структур, низьким рівнем моральних  уявлень і соціально-прийнятих  навичок поведінки (в цьому  випадку йдеться про педагогічну занедбаність);

- Особливостями в розвитку вищої  нервової діяльності (акцентуації  характеру, емоційна нестійкість,  імпульсивність тощо);

- Невмілими виховними впливами (хибна, або ситуативна важковиховуваність);

- Функціональними новоутвореннями особистості, зокрема, неадекватною самооцінкою і рівнем домагань, що ведуть до виникнення смислових бар’єрів стосовно вихователів, афекту неадекватності тощо, тобто до власне важковиховуваності.

У зв’язку з цим дослідниця зазначає, що тривале незадоволення життєво важливих потреб особистості може призвести до активізації психологічних захистів, результатом чого є формування особистісних новоутворень, що викривлюють сприйняття довкілля на користь уявлень, які задовольняють суб’єкта. Поведінка в цьому випадку стає сурогатом тієї соціально цінної діяльності, яка б дійсно призвела до задоволення життєво важливих потреб.

Викривлене уявлення особистості  про ставлення до неї з боку оточуючих, закріплюючись, стає своєрідною позицією, що визначає весь її подальший розвиток. Людина знаходить виправдання своєї незадоволеності, бачить причини невдач не у власних недоліках, а в несправедливості, недоброзичливості з боку інших, в несприятливих обставинах, якомусь випадку тощо. Це веде до невідповідності між усвідомленням особистістю свого ставлення до себе, до інших, до власної діяльності і є реальним змістом та проявом цих відносин, причиною виникнення неузгодженості ставлень або когнітивного дисонансу [10;21]. Внаслідок цього вимоги суспільства можуть залишатися зовнішніми щодо такої особистості, тому вона не прийматиме їх. Оскільки з розвитком особистість дедалі стає незалежною від зовнішніх впливів, існує загроза, що її поведінка все помітніше відхилятиметься від соціально-прийнятих норм.

Загалом до психологічних проявів девіантної поведінки особистості відносять такі [11;16]:

- духовні проблеми, зокрема, відсутність  або втрату сенсу життя, переживання  внутрішньої порожнечі, блокування  самореалізації духовного потенціалу  тощо;

- деформацію ціннісно-мотивоційної сфери – несформовані або редуковані моральні цінності (совість, відповідальність, чесність), переважання девіантних цінностей, ситуативно-егоцентричну орієнтацію, фрустрованість вищих потреб, внутрішні конфлікти, малопродуктивні механізми психологічного захисту;

- емоційні проблеми – тривогу,  депресію, переважання негативних  емоцій, алекситимію (ускладнення  в розумінні своїх переживань  і невміння сформулювати їх  у словах), емоційне огрублення (втрата  здатності визначати доцільність,  доречність тих чи інших емоційних реакцій, дозувати їх), афективність тощо;

- проблеми саморегуляції – неадекватні  самооцінка і рівень домагань, слабкий розвиток рефлексії, надмірний  або недостатній самоконтроль, низький  рівень адаптивних можливостей;

- викривлення у когнітивній сфері – стереотипність, ригідність мислення, неадекватні настановлення, обмеженість знань, наявність забобонів;

- негативний життєвий досвід  – наявність шкідливих звичок, психічних травм, досвіду насильства, соціальну некомпетентність тощо.

Класифікація девіантної поведінки за видами, як і будь-яка інша класифікація, залежить від видової ознаки, обраної дослідником як основоположної.

В рамках правової класифікації критерієм визначення девіацій є ступінь суспільної небезпеки, отже, до девіацій відносять все, що суперечить існуючим в даний час, правовим нормам: злочини; адміністративні, цивільно-правові і дисциплінарні правопорушення, проступки.

Педагогічна класифікація розглядає девіації за ступенем їх впливу на успішність навчання, а саме: шкільні девіації (неуспішність, порушення взаємин з однолітками, емоційні та поведінкові відхилення) і соціальні девіації (підлітковий алкоголізм, проституція і бродяжництво).

Класична соціологічна класифікація розглядає девіації як соціальне явище і включає в себе наступні характеристики: масштаб (індивідуальні-масові); об'єкт (економічні-побутові-майнові); наслідки (негативні-позитивні); тривалість (одноразові-тривалі); суб'єкт (конкретний індивід-офіційні структури-групи неформальні-групи умовні); тип порушення норми (злочинність, делинквентна поведінка тощо).

У науковій літературі з питань девіантної поведінки найтісніше пов'язані психологічний і медичний (психіатричний, клінічний) підходи. Відповідно до клінічного підходу поведінкові девіації розглядаються як наслідки порушень психофізичного розвитку, насамперед матеріального субстрату психіки. Цей підхід найбільш розроблений і найпоширеніший. Водночас сучасні дослідження доводять, що навіть у разі значної патології психічного розвитку поведінка людини може змінюватися на краще не лише завдяки медичному втручанню, а й психологічного впливу на саму особистість.

Найбільш доцільним у вивченні девіантної поведінки є підхід з позицій патопсихології – науки, що виникла на межі медицини та психології. Патопсихологія є розділом психології, точніше, однієї з її галузей – медичної психології. Її предметом є структура порушень психічної діяльності в їх зіставленні з нормою.

У вітчизняній літературі з питань психіатрії, наркології, нейропсихології та інших галузей медичних знань девіантна поведінка зазвичай класифікується так:

- делінквентна поведінка;

- раннє вживання алкоголю і наркотичних речовин

- девіації сексуальної поведінки;

- суїцидальна поведінка;

- втечі з дому і бродяжництво.

Медичний підхід не дає змогу з'ясувати всі аспекти девіантної поведінки, оскільки наведені вище її прояви можуть бути й у цілком здорових осіб. Проте він є обов'язковою складовою досліджень девіантної поведінки, детермінанти якої можуть бути наслідком порушень психофізичного розвитку, зокрема психічний недорозвиток, викривлений та ушкоджений психічний розвиток. Тому знання з патопсихології є обов'язковими для психологів.

Психологічна класифікація видів девіантної поведінки заснована на виокремленні соціально-психологічних відмінностей певних різновидів девіантної поведінки. Вона базується на таких критеріях:

- різновид норми, що порушується;

- психологічні цілі поведінки та її мотивація;

- наслідки цієї поведінки й шкода, нею спричинена;

- індивідуально-стильові характеристики поведінки;

- вікові характеристики поведінки.

У межах психологічного підходу використовують різні типології девіантної поведінки. Більшість авторів (Ю.О.Клейберг, Б.О.Урванцев та ін.) виокремлюють три основні групи поведінкових девіацій:

- негативні (наприклад вживання наркотиків);

- позитивні (наприклад соціальна творчість);

- соціально-нейтральні (наприклад жебрацтво).

Ц.П. Короленко і Т.А. Донських поділяють усі поведінкові девіації на дві великі групи.

Першу групу становлять відхилення, що їх називають «нестандартною поведінкою». Вона проявляється у формі нового мислення, нових ідей, а також дій, що виходять за рамки соціальних стереотипів. Така поведінка визначається активністю, яка, хоча й виходить за рамки прийнятих норм у конкретних історичних умовах, проте відіграє позитивну роль у розвитку суспільства (діяльність революціонерів, опозиціонерів, першовідкривачів у тій чи іншій галузі знань). Автори зазначають, що нестандартну поведінку цієї форми в строгому смислі не можна визнати девіантною.