Макроекономічна нестабільність. Особливості кризи в Україні

Документи, прийняті Верховною Радою, постанови і рішення урядів не принесли очікуваних результатів. Однак у 1992 р. в країні продовжувалось формування ринкової інфраструктури — діяли 44 товарні біржі, близько 3 тис. брокерських контор, понад 2 тис. комерційно-посередницьких підприємств, 67 комерційних банків, значна кількість сервісних центрів, торговельних домів, агентств, бюро тощо.

У деяких галузях легкої промисловості, зокрема в харчовій, здійснювалися спроби переорієнтації на ринкову економіку. В Україні харчова галузь представлена 25 підгалузями, найголовнішими з яких є м’ясна, молочна, маслосироробна, цукрова, олійна, консервна, хлібопекарна, пивоварна, спиртова тощо. Згідно з прийнятим Законом «Про приватизацію майна державних підприємств» та іншими нормативними документами в Україні створено 300 асоціацій, 75 концернів, корпорацій і консорціумів, 18 акціонерних товариств, найвідомішими з яких є «Укрцукор», «Укрм’ясо», «Укрмолпром», «Укрпродспілка» тощо. В Україні зареєстровано понад 30 тис. малих підприємств і майже стільки саме кооперативів із загальною чисельністю зайнятих у них осіб — 670 тис., а 114 підприємств передано в оренду трудовим колективам. [8, с.236].

Усе це призвело до дезорганізації керівництва харчовою промисловістю, що поряд з некомпетентністю управлінського апарату не сприяло підвищенню рівня життя населення. За даними Міністерства статистики, споживання основних продовольчих товарів жителями України на душу населення з року в рік невпинно скорочувалося. Так, споживання м’яса і м’ясопродуктів за період з 1990 р. по 1992 р. скоротилося з 68 до 46 кг, а за період з 1990 р. по 1993 р. споживання молока і молокопродуктів — з 373 до 275 кг, яєць — з 272 до 193 шт., олії — з 11,7 до 8 літрів, цукру — з 49,7 до 30 кг. [8, с.240].

Бездумно копіюючи російські реформи, Україна пішла по шляху формування дикого капіталізму зразка XVIII сторіччя — вільного ринку, — що заперечує регулюючу роль держави. Реформи у нас починалися без обґрунтованих стратегічних цілей, які були б вироблені саме для України з урахуванням її інтересів та історичних особливостей.

Разом із тим економічні перетворення, здійснювані в Україні, мали певні відмінності від російських реформ. Так, керівництво країни стало  на шлях поступових економічних змін зі збереженням значних регулюючих функцій держави. Заявляючи про прихильність до ринкових регуляторів, уряд намагався зберегти попередню вертикальну систему управління народним господарством, систему держзамовлень, централізований розподіл найважливіших ресурсів.

Перший рік самостійного існування української держави  не приніс позитивних зрушень в економіці, почався процес прискореного падіння  основних макроекономічних показників. Порівняно з попереднім роком  національний дохід за 1992 р. становив 85%, промислова продукція — 91%, продукція сільського господарства — 89%. Майже в усіх галузях важкої промисловості панувала криза. Найбільше падіння відбулося в транспортному і сільськогосподарському машинобудуванні, хімічній промисловості, що зумовлено браком матеріалів і комплектуючих, які надходили з колишніх радянських республік. Глибока криза охопила також вугільну промисловість — 78% шахт загазовані, у 38% шахт видобуток кам’яного вугілля відбувався на глибині 1,3 км за температури 40—50°С. З 2000 р. гірники працювали уже на глибині 2000 м. Видобуток вугілля, нафти та газу скорочувався. [8, с.254].

Здійснена в 1992 р. лібералізація  цін в умовах відсутності конкуренції  уже в тому ж році призвела до їх вибухового зростання у 20 разів (рівень інфляції 2000%).

Невдача України на початковій стадії економічних перетворень певною мірою пов’язана зі стартовими умовами реформ. Деякі з них мають об’єктивний характер і притаманні багатьом колишнім республікам СРСР. Це спадок командно-адміністративної системи, зношеність виробничих фондів, ірраціональна виробнича структура. Негативну роль відіграли розрив господарських зв’язків із сусідніми країнами та стрибок цін на імпортовані енергоносії.

Окрім цього не можна  не враховувати досить високий ступінь  інтегрованості України до союзногосподарського комплексу. В економічній структурі країни значною виявилася частка галузей, які потребують постійної підтримки держави і слабо піддаються реформуванню: вугільна, гірничорудна, космічна та інші.

Значну роль в економічному спаді відіграли і суб’єктивні прорахунки уряду України у визначенні народногосподарських пріоритетів, відхилення від виробленого раніше курсу.

Після лібералізації  цін у січні 1992 р. в Україні  здійснювалась відверто проінфляційна політика, для якої характерні величезний бюджетний дефіцит, необмежена грошово-кредитна емісія, зростання цін, обвальне падіння реальних доходів значної більшості населення. Уряд практично не намагався вдатися до жорсткої грошово-кредитної політики. Перебування у рублевому просторі, наявність єдиної валюти для колишніх радянських республік до цього не заохочувало.

У листопаді 1992 р. новий  уряд Л. Кучми, що прийшов на зміну кабінету В. Фокіна, який не отримав підтримки парламенту, приймав відповідальне рішення про вихід із рублевого простору. У країні було введено карбованець як перехідну валюту, яка повинна була взяти на себе весь тягар інфляції. [7, с.239].

У 1992—1993 рр. дедалі більше концернів, асоціацій, окремих підприємств  за умов нестримного зростання цін на нові технології ставали неплатоспроможними. Таким чином, вони не могли здійснити технічного переоснащення, приділити належну увагу технічному розвитку, впровадженню у виробництво найновіших досягнень науки і техніки з причини відсутності фінансових можливостей. Більшість промислових підприємств стали боржниками, а їхні борги становили 247 трлн крб. Держава ж неспро- 
можна була надати належну допомогу розвитку важкої промисловості, оскільки 2/3 бюджетних асигнувань вона сплачувала Росії та іншим країнам за енергоносії. Ситуація, що склалася, була дуже небезпечною, адже 68% загального обсягу товарного виробництва припадало саме на важку промисловість.

На початку 1993 р. уряд подав до Верховної  Ради України «Основи національної політики на 1993 р.», в яких передбачалися  заходи, спрямовані на фінансову стабілізацію шляхом обмеження кредитного субсидування галузей економіки, урахування реальних можливостей бюджету, запровадження штрафних санкцій до підприємств, що виплачували своїм робітникам економічно необґрунтовану високу зарплату тощо.

Однак вимога здійснення жорсткої грошово-кредитної політики не отримала належної підтримки. З закликом «запобігти розпродажу національного надбання» промислове і сільськогосподарське лобі у Верховній Раді домагається щедрих кредитних ін’єкцій для рятування державних підприємств від банкрутства. При цьому посилювався податковий тиск на підприємницький сектор.

У перші місяці 1993 р. намітилось деяке  вповільнення спаду виробництва, що було досягнуто дорогою ціною  — посиленням кредитної емісії, безупинною роботою друкарського верстата. Інфляція, що становила у попередньому році в середньому близько 30% на місяць, стрімко переростала у гіперінфляцію, досягнувши до осені в середньому рівня 70% на місяць, а в грудні 1993 р. через нове підвищення цін рівень інфляції перевищив 90%. Грошова емісія за рік зросла у 25 разів, що призвело фактично до руйнування фінансової системи і призупинення інвестиційного процесу в країні. Україна пройшла через найвищу в світі гіперінфляцію —10155% (10255% з урахуванням попереднього року), тобто ціни зросли у 101,55 раза. Найвищий у світі рівень інфляції мали також Бразилія і Заїр. [7, с. 262].

«Шокові реформи», по волі чи мимоволі, здійснювалися не в інтересах  більшості громадян країни. У результаті реформ утворився незначний прошарок багатих людей, а більшість населення зубожіла. 1993 р. не приніс для економіки України очікуваного піднесення. Припущення про сприятливі передумови для створення незалежної економіки не знайшли матеріального підтвердження. Рівень інфляції почав вимірюватися вже п’ятизначними цифрами.

Свідомо запущений в Україні  процес інфляції спочатку розв’язав проблему дефіциту товарів та надлишку грошей: усі заощадження населення були просто знецінені, а отже, ліквідовані. На другому етапі процес із «зайвими грошима» довершили фінансові посередники, тобто трастові компанії, які остаточно обікрали людей України, особливо пенсіонерів і ветеранів, у чий психології ще залишилась довіра до держави, яка, проте, не взяла не себе регулюючих функцій у цій ситуації. Далі інфляція зупинила кредитування виробництва і спровокувала його бурхливе падіння. Яскравим свідченням цього є динаміка показників економічного розвитку України у 90-х роках.

Національний дохід у 1993 р. порівняно  з 1992 р. скоротився на 15%, реальна зарплата — майже на 52%. У найгіршому становищі опинилася легка індустрія, де падіння виробництва відбулося майже на 1/3, і транспорт, де товарообіг скоротився на 29%. І лише в сільському господарстві за підтримки з боку уряду і завдяки високому врожаю відбулося незначне зростання виробництва продукції. [7, с.268].

Парадокс полягав у тому, що грошово-фінансова  система України була сформована з орієнтацією на ринкову систему  виробництва, якої в Україні ще не було. Отже, грошово-фінансова система почала руйнувати неприйнятне для неї виробництво. За класичними ж поняттями економіки спочатку має створюватися система виробництва, а потім грошово-фінансова система, яка його обслуговує.

На тлі боротьби з гіперінфляцією помітно послабилося реформування відносин власності, хоча закони про приватизацію було прийнято ще навесні 1992 р. Програму приватизації на 1993 р. не було виконано. Тому державному сектору не протистояла будь-яка конкуренція. Приватизації муніципальної власності всіляко перешкоджали місцеві органи влади.

Різко зросло адміністративне втручання в грошово-кредитну сферу. Парламент у міру розкручування інфляційної спіралі, в порушення банківського законодавства втручався в діяльність банків, директивно регулювалися процентні ставки і валютний режим. У листопаді 1993 р. було здійснено спробу припинення валютних торгів на міжбанківській біржі.

Усе це не сприяло економічним перетворенням  в Україні, формуванню ринкового  середовища, зберігало бюрократичні методи управління, свідчило про відсутність  послідовної програми господарської реформи.

Подальший хід реформ за рекомендаціями МВФ призвів до глибокої кризи. 1994 р. приніс економіці й народу України  нові труднощі та випробування, а загальна тенденція спаду виробництва  в усіх галузях промисловості  ще зберігалася. За 6 місяців у паливній галузі порівняно з 1993 р. скорочення виробництва становило 36%, у чорній металургії — 34,8%, хімічній — 37,7%, машинобудівній — 46,6%, деревообробній — 42,3%, будівельних матеріалів — 48,4%, легкій — 50,7%, харчовій — 4,8%.[6, с.492].

Криза охопила і сільське господарство України. За 1990—1993 рр. обсяг сільськогосподарської продукції скоротився на 25%. Зменшилося поголів’я великої рогатої худоби (ВРХ), свиней, овець і кіз, зменшилася кількість птиці. Скорочення поголів’я не припинилося і в 1994 р. У 1993 р. у колгоспах реалізація ВРХ на забій скоротилася проти 1990 р. на 43%, свиней і птиці — на 57%, овець і кіз — на 49%. У 1990—1993 рр. обсяг виробництва багатьох сільськогосподарських продуктів відкинуто на 15—20 років назад. На 1 січня 1994 р. поголів’я ВРХ у державних і колективних сільськогосподарських підприємствах становило 17717 тис., і порівняно з 1991 р. воно скоротилося на 3368,1 тис. або на 16%. У 1991—1993 рр. загальна площа посівів сільськогосподарських культур становила 14203,7 тис. га, що на 8,3% менше, ніж за попередні п’ять років. Скоротилися на 7,6% посіви цукрових буряків, на 23% — льону, на 4,7% — овочів, на 33,3% — кукурудзи. [8, с.274].

У державно-колгоспному секторі  склалася парадоксальна ситуація. З  одного боку, державні господарства витрачали мільйони доларів лише на закупівлі ембріонів і кормів, щоб в перспективі створити м’ясне стадо, а з іншого — українські селяни не мали можливості продати тисячі голів вгодованої великої рогатої худоби, свиней, молока, масла, сиру. Усе це відбувалося в той час, коли населення споживає харчових продуктів усе менше і менше. Дія деяких економічних факторів підштовхувала сільське господарство до катастрофічних наслідків. У 1994 р. площа ерозійних орних земель в Україні становила 13,6 млн га (51,8%). Щороку з полів змивається водою, здувається вітром 600 млн т ґрунту, у тому числі 40 млн т гумусу. Занедбані в останні роки не лише тваринництво, а й птахівництво, садівництво, виноградарство. [6, с.512].

У 1994 році втіленню в життя послідовного економічного курсу заважали як протиріччя між виконавчою і законодавчою гілками влади, так і загальнополітична, соціальна ситуація в країні. Верховна Рада відмовилась продовжити уряду Л. Кучми надзвичайні повноваження на здійснення економічних змін, і Л. Кучма пішов у відставку.

Президентські вибори, що відбулися  влітку 1994 р., принесли перемогу Л. Кучмі, який виступив з програмою виведення економіки з кризи. Основою курсу економічних реформ президент оголосив необхідність прискорення формування ринкових відносин. Програма передбачала:

• розвиток підприємництва;
• лібералізацію торгівлі;
• створення нової законодавчої бази;
• кардинальні зміни в грошово-кредитній політиці;
• безкомпромісну боротьбу зі злочинністю і корупцією.

З цього, по суті, починається  другий етап економічних перетворень в Україні, який можна розглядати як спробу змін в економіці (прискорення приватизації, фінансова стабілізація, створення ринкової інфраструктури тощо). Однак рішучих кроків з реалізації проголошеного курсу президент на початку правління (у перші 100 днів) не здійснив. Ситуація ж в економіці країни продовжувала погіршуватися. Верховна Рада схвалила 144-трильйонну емісію, яка призвела до вибуху начебто приспаної інфляції, удвічі збільшивши курс долара і понад у два рази ціни. За межею бідності опинилися ще мільйони громадян. Ускладнюються взаємовідносини з Росією і Туркменією з приводу розрахунків за енергоносії. Борг України цим країнам перевищив 1 млрд дол. Втративши близько третини свого ринку в Росії, Україна не змогла отримати його на Заході. [6, с.539].

У цій ситуації Л. Кучма відкидає тезу про виняткову орієнтацію на Захід, заявляючи про необхідність розвитку стратегічного партнерства з Росією і країнами СНД за першочергового зміцнення двосторонніх зв’язків з державами Співдружності.