Проблеми та шляхи вдосконалення розвитку регіональної економіки України

Один  з найважливіших напрямків перебудови системи управління полягає в  децентралізації управління і такому перерозподілі функцій та повноважень, яке забезпечило б максимальну  ініціативу і самостійність на місцях. При цьому повинні виключатися  відомчість і забезпечуватись функції  центру, без чого неможливі реалізація переваг розподілу праці, дотримання інтересів регіонів і народного  господарства України загалом.

2.2 Концепція  регіональної політики

    Розбудовуючи власну державу, Україна поряд із здійсненням політики виходу з гострої економічної кризи має визначити нову, науково обґрунтовану регіональну і структурну політику.

   Йдеться про активізацію державного сприяння, по-перше, демократичному самоврядуванню і управлінню кожним регіоном в його органічних інтеграційних зв'язках з іншими регіонами по горизонталі і з державою в цілому по вертикалі. При цьому правові й економічні відносини та регулятори між державою і регіональними органами влади маютьбудуватись на конституційних засадах за принципом верховенства загальнодержавного права й законів.

    Другим важливим напрямком регіональної політики є поглиблення територіального поділу праці і спеціалізації, а також створення структур, які відповідали б природним умовам регіону і критеріям оцінки сучасного комплексного розвитку, дешевизні і якості виробництва, інфраструктури та регіонального ринку. Рівень віддачі регіональних ресурсів, що знаходяться в обігу, насиченість ринку товарами і послугами залежить від ефективності використання науково-технічного потенціалу, господарювання і підприємництва, від ступеня насиченості й активності дій в кожному регіоні різних форм господарських систем, їх конкурентоспроможності на внутрішніх і зовнішніх ринках.[З, с.4]

    Третім напрямком є здійснення регіональної науково-технічної політики економного і раціонального використання місцевих ресурсів, широкого застосування маловідхідних і безвідхідних, енерго- і ресурсозберігаючих технологій, а також форм організації виробництва з високою кінцевою результативністю, екологічною чистотою, збереженням і своєчасним відтворенням природи для забезпечення гідного рівня життя не лише сьогоднішнього, а й майбутніх поколінь.

   Четвертий напрямок полягає в тому, щоб поряд з налагодженням тісних міжрегіональних економічних зв'язків у межах єдиного ринкового простору країни забезпечити відкритість української економіки. Україна повинна бути відкритою в економічному відношенні, входити на взаємовигідних принципах еквівалентності до міждержавних регіональних і світогосподарських структур (мається на увазі відкритість ринку товарів, інвестицій, технологій, цінних паперів, праці тощо) і розширювати співробітництво з ними. У відповідності з національними інтересами можуть створюватись також вільні економічні зони.

    Територію України, її природні багатства (ґрунти й надра, рослинний і тваринний світи, рельєф і кліматичні умови), характер і густоту населення, національний і соціальний склади населення, розміщення продуктивних сил, рівень соціально-економічного розвитку регіонів досліджено досить фундаментальне. Є детальний опис і великомасштабний картографічний матеріал з визначенням різних історичних, природно-кліматичних, соціально-економічних, господарських і людських характеристик кожної місцевості. Це може становити міцний науковий фундамент для розробки і здійснення ефективної регіональної політики. Однак він використовується недостатньо, особливо щодо єдиного соціально-економічного і адміністративного районування України та прогнозування її майбутнього розвитку. У свій час було зроблено спробу суто директивне, з центру, створити регіональні раднаргоспи. Але вони не вписалися до командно-адміністративної системи управління і були швидко ліквідовані. Потім Україну було штучно поділено на три великі економічні райони — Донецько-Придніпровський, Північно-західний і Південний, які зовсім не відповідали ні природно-кліматичним, ні соціально-економічним критеріям її єдності.

2.3 Аналіз соціально-економічного стану регіонів України

      Розглянемо аналіз соціально-економічного стану регіонів України на основі показників системи національних рахунків та індикаторів фінансового потенціалу регіонів.

      Однією з актуальних проблем економічного розвитку України є вирівнювання фінансових можливостей регіонів. У теперішній час практично за кожним з показників, що до деякої міри відображають стан економічного розвитку регіонів, спостерігаються суттєві міжрегіональні відмінності: чи то забезпеченість житлом, надання суспільних благ і послуг у сфері освіти, дошкільне виховання, охорона здоров'я, розвиток транспортної інфраструктури. Регіональні відмінності в забезпеченні деяких регіонів, наприклад, послугами транспортної інфраструктури або засобами зв'язку спричиняє неефективне міжрегіональне переміщення капіталів, праці та інших виробничих факторів. При значних відмінностях можливостей регіонів бідніші регіони не зможуть конкурувати з іншими регіонами за право розміщення підприємств на своїй території. Дуже важливим є також і те, що : за таких умов навряд чи може бути створена на належному рівні інфраструктура освіти як основа створення рівних шансів для молодого покоління. Необхідність вирівнювати фінансові можливості регіонів ґрунтується на спільному бажанні "багатих" і "бідних" регіонів функціонувати як єдиний народногосподарський комплекс і передбачає перерозподіл фінансових ресурсів для того, щоб підтримувати більш-менш однаковий рівень забезпечення регіонів суспільними благами.

     Регіони України суттєво відрізняються за своїми фінансовими можливостями. Та промисловість України на даний час знаходиться на прогресуючому рівні. У січні–вересні 2011р. порівняно з відповідним періодом попереднього року приріст промислової продукції становив  8,6%. Зростання випуску продукції спостерігалося майже за всіма основними видами промислової діяльності.

      У добувній промисловості виробництво продукції порівняно з січнем–вереснем 2010р. збільшилося на 6,7%, у тому числі на підприємствах із добування металевих руд – на 2%, кам’яного вугілля – на 14%. Скоротився випуск продукції в добуванні вуглеводнів (на 3,1%). З початку 2011р. видобуто 14,3 млрд.м³ природного газу, 1,8 млн.т сирої нафти та вироблено (видобуто) 60,2 млн.т руди та концентратів залізних неагломерованих, 45,6 млн.т готового вугілля.

     У переробній промисловості приріст виробництва становив 9,6%.

    На підприємствах із виробництва харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів випуск продукції зменшився на 2,2% .У легкій промисло- вості приріст продукції становив 9,3%, у тому числі в текстильному виробництві – 11,2%, виробництві одягу, хутра та виробів із хутра – 8%, шкіри, виробів зі шкіри та інших матеріалів – 9,4%. За 9 місяців 2011р. випущено 63,1 млн.м2 тканин, 55,3 млн. пар панчішно-шкарпеткових виробів, 2,1 млн.шт. одягу верхнього трикотажного, 18,0 млн. пар взуття.     В обробленні деревини та виробництві виробів з деревини випуск продукції збільшився на 11,7%, у целюлозно-паперовому виробництві та поліграфічній діяльності – на 0,1%. У хімічній та нафтохімічній промисловості обсяги продукції збільшилися на 18,2%. На підприємствах із виробництва іншої неметалевої мінеральної продукції випуск продукції збільшився на 11,7%.

     У  металургійному виробництві та виробництві готових металевих виробів за 9 місяців 2011р. одержано приріст продукції 11,7%. У машинобудуванні випуск промислової продукції збільшився на 20,4%. У виробництві та розподіленні електроенергії випуск продукції за січень–вересень 2011р. збільшився на 6,2%. Всього вироблено 141 млрд.кВт·год електроенергії, у тому числі тепловими й атомними електростанціями відповідно 66,6 млрд.кВт·год і 65,4 млрд.кВт·год.[ 3, с. 1].

    З наведених даних видно, що, по-перше, регіони України істотно підвищують свій рівень розвитку, в тому числі за обсягами валової доданої вартості з розрахунку на душу населення, а по друге, доходи регіонів є несталими у часі. І ця проблема стоїть особливо гостро в умовах структурної перебудови виробництва і цінових коливань.

     Економічний розвиток регіонів залежить від економічної  інфраструктури регіону та забезпеченості іншими суспільними благами. Основоположним принципом побудови всієї фінансової системи країни є принцип справедливості або фіскальної рівності. Цей термін можливо застосувати стосовно окремих  економічних суб'єктів, коли йдеться  про принцип справедливого оподаткування. Використання принципу фіскальної рівності стосовно жителів адміністративно-територіальних одиниць є необхідною передумовою  для підвищення ефективного розвитку регіонів. Зважаючи на це бюджетно-податкова  система країни повинна забезпечувати  економічним суб'єктам рівну "чисто  фінансову вигоду", яка залежить не тільки від рівня оподаткування, але й рівня забезпеченості регіону, в якому вони працюють або проживають, суспільними благами і послугами. Якщо для однакових економічних  суб'єктів сальдо між податковим навантаженням і корисністю державних  витрат змінюється від регіону до регіону, то це спричиняє небажані переміщення  виробничих факторів. В умовах високорозвинутої ринкової економіки для тих економічних  суб'єктів, які вважають, що їх інтереси в регіоні проживання враховані  недостатньо, існує можливість переїхати  в інший, де їм може бути гарантована  більш бажана для них пропозиція суспільних благ та послуг. Передумовою  такого "голосування ногами" є  рівень витрат по переселенню, який не перевищує додаткову корисність альтернативних суспільних благ. Тобто, суто з фіскальних міркувань економічні суб'єкти будуть прагнути до регіонів з низьким сальдо, що завдасть шкоди оптимальному розподілу ресурсів.

Разом з тим, при наданні суспільних благ та послуг - оскільки існує єдиний економічний простір з високою  мобільністю виробничих факторів -виникають  територіальні "зовнішні" ефекти. Послугами, що пропонуються в одних регіонах, користуються жителі інших, без відповідної участі у фінансуванні витрат. Наприклад, транспортні послуги (портів, аеропортів) мають міжрегіональне значення. Місця для навчання (наприклад, у вищій школі) використовуються жителями різних регіонів. Діяльність щодо захисту природи, а також шкода довкіллю мають міжрегіональні наслідки. Все це означає відсутність фіскальної еквівалентності. Тому у сучасних умовах для компенсації "зовнішніх" ефектів і забезпечення фіскальної рівності використовуються механізми міжрегіонального перерозподілу доходів.

     Слід  також зазначити, що "зовнішні" ефекти між різними регіонами  будуть тим меншими, чим одноріднішими  є пропоновані ними суспільні  блага і послуги. Такої однорідності можна очікувати між адміністративно-територіальними  одиницями одного рівня і однакового розміру. В іншому ж випадку (наприклад, якщо йдеться про міста і приміські  общини) існують значні відмінності  щодо рівня і, передусім, обсягів  суспільних благ. Внаслідок цього  виникають "зовнішні" ефекти, що мають  бути інтерналізовані [8, c. 21].

    Державна політика вирівнювання фінансових можливостей регіонів потребує змістовного та кількісного визначення понять фінансова потреба і фінансовий потенціал регіонів. Як індикатор фінансового потенціалу можуть бути використані, насамперед, дві величини: регіональна додана вартість і регіональні податкові надходження. У першому випадку виходять з того, що податки (як джерело фінансування суспільних благ та послуг), врешті-решт, можуть бути виплачені з доходів економічних суб'єктів. Але, попередньо обов'язково необхідно з'ясувати, що є підходящим індикатором фінансових можливостей регіону - обсяг регіональної доданої вартості, що вироблена в регіоні, або валовий внутрішній продукт регіону за категоріями доходу (як правило, ці величини не збігаються).3а першою концепцією сильнішим буде регіон з розвинутим виробництвом, а за другою - житлові райони (за умов, що податок на дохід надходить за місцем проживання).

      Отже, з одного боку, високий обсяг доданої вартості регіону не є гарантією високих податкових надходжень, а з іншого - низькі податки не завжди є результатом низького рівня економічного розвитку. В ряді економічно слабких регіонів низькі доходи місцевих бюджетів зумовлені не тільки низькими обсягами виробництва валової доданої вартості, але, передусім, більш низьким, ніж в середньому по Україні, податковим навантаженням на жителів відповідних областей. У період з 1995 по 1998 рр. обсяг податкових надходжень з розрахунку на 1 грн. валової доданої вартості в таких областях як Вінницька, Волинська, Київська, Луганська, Рівненська, Херсонська, Хмельницька не перевищував 80% середніх по Україні показників.

    Крім того, необхідно також звернути увагу на те, що за традицією, що склалася за часів соціалізму, частина витрат на утримання соціально-культурної сфери фінансується за рахунок коштів підприємств. Згідно із законодавством, витрати на їх утримання до середини 1997 р. вираховувалися з оподатковуваного прибутку, а з середини 1997 р. витрати на утримання дитячих, музичних і художніх шкіл, закладів охорони здоров'я, а також середньої та середньої професійно-технічної освіти, спортивних залів і майданчиків, житлового фонду і об'єктів житлово-комунального господарства включаються до валових витрат платника податку на прибуток і, відповідно, знижують показник оподатковуваного прибутку. Все це неявне розширює можливості регіонів щодо забезпечення суспільними благами і послугами, які розподілені дуже нерівномірно по території країни. Основна їх частина припадає на жителів промислово розвинутих регіонів.