Становлення теорії регіональної економіки

Тема: Становлення теорії регіональної економіки.

1. 1.   Суть теорії зовнішньої торгівлі А. Сміта, або теорії абсолютних переваг: країни експортують ті товари, які вони виробляють з мен­шими витратами (у виробництві яких вони мають абсолютну перевагу), та Імпортують ті товари, що продукуються іншими країнами з меншими витратами (у виробництві яких абсолютна перевага належить їхнім торговим партнерам).

Теорія абсолютних переваг базується на таких припущеннях:

1) єдиним  фактором виробництва є праця;

2) зайнятість  повна, тобто усі наявні трудові ресурси використовуються у виробництві товарів;

3) всесвітнє  господарство складається із двох країн, тому в міжнародній торгівлі беруть участь тільки дві країни, які продукують та торгують одна з одною тільки двома товарами;

4) витрати  виробництва — постійні, а їх  зниження збільшує попит на  товар; 

5) ціна одного  товару виражена у кількості  праці, затраченої на виробництво іншого;

6) транспортні  витрати на перевезення товару  з однієї країни до іншої дорівнюють нулю;

7) зовнішня  торгівля вільна від обмежень  та регламентацій.

Достоїнством  теорії абсолютних переваг є те, що вона базується на трудовій теорії вартості та підтверджує переваги поділу праці не тільки на національному, але  й на міжнародному рівні. Недоліком цієї теорії для пояснення міжнародної торгівлі є те, що вона не відповідає на запитання, чому країни торгують між cобою навіть за умови відсутності абсолютної переваги у виробництві тих чи інших товарів, тобто коли одна з країн має абсолютні переваги у виробництві всіх товарів. Висновки. Згідно з теорією абсолютних переваг міжнародна торгівля вигідна, якщо країни торгують такими товарами, які кожна з них продукує з меншими витратами, ніж країна-партнер.

1. 2.  Теорія порівняльних переваг переконливо доводить, що міжнародна торгівля зумовлена наявністю відмінностей між країнами у відносних витратах, проте вона залишає без відповіді визначальне питання: чому виникають ці відмінності? Намагаючись відповісти на це запитання, шведський економіст Елі Хекшер та його учень Бертиль Олін у 20—30-х pp. сформулювали нову теорію міжнародної торгівлі. На їхню думку, відмінності у відносних витратах між країнами (або відмінності у формі кривих виробничих можливостей) пояснюються головним чином тим, що, по-перше, у виробництві різних товарів фактори використовуються у різних співвідношеннях і, по-друге, відносна забезпеченість країн факторами виробництва є нерівномірною.У відповідності з теорією Хекшера—Оліна, країни будуть намагатися експортувати ті товари, які потребують для свого виробництва інтенсивного використання відносно надлишкових і невеликих затрат дефіцитних факторів, в обмін на товари, які виробляються з використанням факторів в оберненій пропорції. Отже, у прихованому вигляді експортуються надлишкові фактори та імпортуються дефіцитні фактори виробництва. Варто підкреслити, що мова тут іде не про кількість факторів виробництва, якими володіє країна, а про відносну забезпеченість ними (наприклад, про кількість придатної для обробки землі в розрахунку на одного працюючого). Якщо в даній країні будь-якого фактора виробництва відносно більше, ніж в інших країнах, то ціна на нього буде відносно нижчою. Відповідно, і відносна ціна того продукту, у виробництві якого цей дешевий фактор використовується більшою мірою, ніж інші фактори, буде нижчою, ніж в інших країнах. Саме так виникають порівняльні переваги, які визначають напрями зовнішньої торгівлі.

2 . 1 . Спеціалізація сільськогосподарського виробництва органічно поєднана з його розміщенням. Вони є формами суспільного поділу праці і знаходяться в постійному взаємозв’язку та взаємозумовленості. Розміщення характеризує кількісний бік суспільного поділу праці і вказує, які види продукції, в якому розмірі й на яких площах виробляються на тій чи іншій території (в зоні, області, районі, мікрозоні, окремій виробничій одиниці). Спеціалізація відбиває якісний бік суспільного поділу праці і вказує, виробництво яких саме видів продукції є переважаючим на даній території. Це — ефективна форма організації сільського господарства, яка дає можливість зосередити виробництво певних видів продукції на окремих територіях і підприємствах і одержати завдяки цьому кращих результатів господарської діяльності.

2 . 3 . Модель А. Вебера (1909) була визнана на цей час найбільш вдалою для розміщення промисловості. У її основі, так само як і в Тюнена, лежить ізольована держава, а природні ресурси, необхідні для забезпечення виробництва, знаходяться в концентричних зонах, які розташовані навколо визначених ринкових центрів.Природні ресурси поділяються Вебером на «локалізовані матеріали» (мінеральне паливо, руди і т. ін.) та «повсюдні» (вода, пісок, глина і т. ін.). Виходячи із вказаних передумов, автор вважав, що економічна вигідність окремих варіантів розміщення буде варіювати залежно від постачання і попиту.Враховуючи неоднорідність умов, підприємець буде розміщувати завод у місцях з мінімальними витратами, які визначаються трьома головними факторами розміщення: транспортом, робочою силою і агломерацією чи дегломерацією (розосередженням) об’єктів. При цьому враховувалась передумова, що транспортні витрати залежать від ваги перевезених матеріалів і дальності перевезень. Виходячи з цих міркувань, точка мінімальних транспортних витрат повинна знаходитись там, де сума зважених перевезень сировини, яка доставляється на завод, і готової продукції, яка збувається на ринках, буде мінімальною. З метою удосконалення свої моделі Вебер запропонував «матеріальний індекс», який являє собою відношення ваги локалізованих матеріалів, що поступають на завод, до ваги готової продукції.Цей індекс дозволяє на основі знаходження пункту мінімальних транспортних витрат визначити — чи знаходиться він ближче до джерел матеріалів (індекс > 1), чи до ринку збуту (індекс < 1). Важливим є також введення Вебером «робочого коефіцієнта», що характеризує відношення витрат на робочу силу до сумарної ваги матеріалів, які витрачаються, і готової продукції. Він вважав, що в тих виробництвах, де вартість робочої сили висока, цей фактор може вплинути на переміщення промислового підприємства з місця мінімальних транспортних витрат в іншу точку (за умови, що економія питомих витрат на робочу силу компенсує більш високі транспортні витрати).Значну увагу Вебер приділив агломераційній економії. Він вважав, що вигоди, які забезпечує агломерація, пов’язані з можливістю здобути в цих точках економію від укрупнення виробництва. В той же час він звертав увагу на те, що на певному рівні концентрації виробництва значно збільшуються ціни на земельні ділянки в швидко зростаючих містах, а це стимулює розосередженість виробництва.

2 . 6 . Усі країни світу характеризуються суттєвими територіальними відмінностями, зокрема, великою своєрідністю спеціалізації та структури виробництва, які обумовлені природними, економічними, соціальними, історичними умовами. На цій об’єктивній основі розвивається внутрішньодержавний територіальний поділ праці та формуються своєрідні природно-господарські утворення, які характеризуються певною спеціалізацією – так звані економічні райони. Їх виділення, вивчення, прогнозування розвитку і лежить в основі економічного районування країни.  У найбільш узагальненому трактуванні районування – це загальнонауковий метод систематизації інформації у найрізноманітніших цілях. Виходячи з цього, економічне районування – це метод систематизації інформації про територіальну організацію продуктивних сил та територіальні відмінності соціально-економічного життя країни. У той же час, згідно зі змістом цієї категорії, економічне районування – це процес поділу країни на економічні райони, які історично склалися у процесі розвитку і розміщення продуктивних сил, господарського освоєння території.  Кожен економічний район відзначається своїми суспільно-територіальними властивостями та повинен розвиватися згідно з індивідуальною стратегією розвитку продуктивних сил, яка б виходила із загальнодержавних цілей та можливостей, і ресурсів відповідної території. Вивченням продуктивних сил економічних районів, обгрунтуванням стратегії їх соціально-економічного розвитку займається економічне районування, яке в цьому ракурсі виступає як наука – важлива складова в палітрі економічної науки.Економічне районування – найважливіша передумова дієвого регіонального програмування, проведення ефективної державної регіональної політики.

3 . 1 . У економічній літературі найчастіше фігурують два поняття регіону, причому, досить часто між поняттями «регіон» та «район» ставиться знак рівності. Так, низка авторів під регіоном розуміє певну частину народногосподарського комплексу країни, що відрізняється географічними умовами та природно-ресурсною спеціалізацією. Інші, під регіоном розуміють одиницю адміністративного поділу країни: край, область, місто. У сучасній економічній науці найбільше розповсюдження отримали чотири парадигми регіону: регіон-квазідержава, регіон-квазікорпорація, регіон-ринок (ринковий ареал), регіон-соціум.Регіон як квазідержава представляє собою відносно відокремлену систему держави та національної економіки.  У багатьох державах регіони акумулюють все більше функцій і фінансових ресурсів, що раніше належали «центру» (процеси децентралізації та федералізації). Одна із головних функцій регіональної влади - регулювання економіки регіону. Взаємодія загальнодержавної та місцевої влади, а також різні форми міжрегіональних економічних відносин забезпечує функціонування регіональних економік у системі національної економіки.Регіон як квазікорпорація являє собою значний суб'єкт власності (регіональної та муніципальної) та економічної діяльності. У цій якості регіони стають учасниками конкурентної боротьби на ринках товарів, послуг, капіталу (прикладом може слугувати захист «торгової марки» місцевих продуктів, змагання за більш високий регіональний інвестиційний рейтинг). Регіон як економічний суб'єкт взаємодіє із національними та транснаціональними корпораціями. Розміщення філіалів корпорацій, їх механізми ціноутворення, розподіл робочих місць та замовлень, трансфертів доходів, сплати податків спричинює значний вплив на економічний стан регіонів.  У найменшому ступені, ніж сучасні корпорації, регіони володіють значним ресурсним потенціалом для саморозвитку.Підхід до регіону як до ринку, що має певні кордони (ареал) акцентує увагу на загальних умовах економічної діяльності (підприємницький клімат) та особливостях регіональних ринків різних товарів і послуг, праці, кредитно-фінансових ресурсів, цінних паперів, інформації, знання тощо. Вказані три парадигми у теорії регіону охоплюють проблему співвідношення ринкового саморегулювання, державного регулювання та соціального контролю.Підхід до регіону як до соціуму (спільності людей, що проживають на певній території) висуває на передній план відтворення суспільного життя (населення і трудових ресурсів, освіти та охорони здоров'я, культури, навколишнього середовища) та розвиток системи розселення. Вивчення проводиться у розрізі соціальних груп із їх особливими функціями та інтересами. Даний підхід ширше економічного. Він охоплює культурні, освітні, медичні, соціально-політичні та інші аспекти життя регіонального соціуму, синтезу яких регіональна наука із самого початку приділяла відчищену увагу.  В цілому, можна стверджувати, що у сучасних теоріях регіон досліджується як багатофункціональна та багатоаспектна система.

3 . 2 . Розміщення діяльності.  Теорії розміщення, які розробляються в останні десятиліття, не відкидаючи спадщини класиків розміщення сільськогосподарського і промислового виробництва та їх послідовників, зміщують акценти на інші види розміщується діяльності і фактори розміщення. Новими об'єктами теорії стають розміщення інновацій, телекомунікаційних та комп'ютерних систем, розвиток реструктуріруемий і конвертованих промислово-технологічних комплексів. У нових теоріях увагу переміщається традиційних факторів розміщення (транспортні, матеріальні, трудові витрати) спочатку на проблеми інфраструктурного забезпечення, структурованого ринку праці, екологічні обмеження, а в останні два десятиліття - на нематеріальні чинники розміщення. До них відносяться: Інтенсивність, різноманітність і якісний рівень культурної діяльності та рекреаційних послуг; творчий клімат; прив'язане людей до своєї місцевості і т.п. Оскільки нематеріальні чинники важче, ніж матеріальні, піддаються кількісній оцінці, це вимагало створення нового інформаційно-аналітичного інструментарію. Колишні теорії орієнтувалися або на приватні інтереси виробників, продавців і споживачів (західна школа) або на інтереси держави (радянська школа). Більш сучасні теорії пояснюють закономірності розміщення в умовах суперечливості індивідуальних, групових (корпоративних, регіональних) і державних інтересів. Крім того, на відміну від колишнього детерміністськими опису досліджуваних ситуацій, нові теорії аналізують і прогнозують поведінку учасників процесу розміщення в умовах ризику і невизначеності. Важливим етапом у розвитку теорії розміщення стало дослідження процесу створення і поширення інновацій (нововведень). Т. Хегерстранда висунув теорію дифузії інновацій (його основний працю "Дифузія інновацій як просторовий процес" вийшов у світ в 1953 р.). Дифузія, тобто поширення, розсіювання по території різних економічних інновацій (нових видів продукції, технологій, організаційного досвіду тощо), згідно Т. Хегерстранда, може бути трьох типів: дифузія розширення (коли інновація рівномірно поширюється по всіх напрямках від точки виникнення), дифузія переміщення (розповсюдження в певному напрямку) і змішаний тип. Одна генерація (покоління) інновацій має чотири стадії: Виникнення, дифузію, накопичення і насичення. Теорія Т. Хегерстранда відображає хвилеподібний характер дифузії генерацій нововведень. В ідейному відношенні вона близька теорії великих циклів ("довгих хвиль") вітчизняного економіста Н.Д. Кондратьєва.  З теорією дифузії інновацій тісно пов'язана теорія життєвого регіонального циклу. Вона розглядає процес виробництва товарів як процес з кількома стадіями: поява нового продукту, зростання його виробництва, зрілість (насичення), скорочення. На стадії інновацій потрібні великі персональні контакти, тому найбільш сприятливим місцем для розміщення інновацій є великі міста. Активне виробництво може бути розміщено в периферійних регіонах, але це створює ризик для невеликих міст, оскільки слідом за стадією насичення починається зниження або припинення виробництва, поки не з'являться інші інновації у великих містах. Відповідно до цієї теорії регіональна економічна політика повинна концентруватися на створенні сприятливих умов для інноваційної стадії у менш розвинених регіонах, наприклад у вигляді створення плавальних і наукових центрів (технополіси, наукогради і т.п.).

3 . 4 . Міжрегіональне економічна взаємодія Сучасна теорія міжрегіональних економічних взаємодій (або взаємодії регіональних економік) інтегрує приватні теорії розміщення виробництва і виробничих факторів, міжрегіональних економічних зв'язків, розподільних відносин. Вона використовує результати теорії загальної економічної рівноваги та міжнародної економічної інтеграції. Математичної базою теорії є багатоцільова оптимізація, теорії корпоративних ігор, групового вибору і др. Як і раніше, зберігається значна близькість теорій міжрегіональних та міжнародних економічних взаємодій.  У системному аналізі міжрегіональних взаємодій найважливішу роль грають три фундаментальних поняття: оптимум Парето ядро ​​економічну рівновагу. Оптимум Парето у многорегіональной системі - це безліч варіантів розвитку економіки, які не можна поліпшити для одних регіонів, не погіршуючи становища інших. Але різні оптимальні, по Парето, варіанти не однаково вигідні для: окремих регіонів. Існують можливості, що будь-які регіони, діючи самостійно або в коаліції з іншими регіонами, можуть досягти більш вигідних для себе станів. Найбільш важливою вимогою при виборі взаємовигідних варіантів для регіонів є умова приналежності до ядра. Ядро многорегіональной системи являє собою безліч таких варіантів розвитку, у здійсненні яких зацікавлені всі регіони в тому сенсі, що їм невигідно виділятися із системи, утворюючи коаліції. Ядро, якщо воно існує, складається тільки з оптимальних, за Парето, варіантів. Поняття економічну рівновагу в многорегіональной системі допускає багато модифікацій. Наприклад, якщо кожен регіон знаходить оптимальне рішення виходячи з інтересів свого населення, то за яких умов спільного ринку (цінах обміну, тарифи, податки і т.п.) Поєднання регіональних рішень дасть збалансоване рішення для всієї системи регіонів? Природний випадок економічної рівноваги в системі регіонів, коли для кожного з них сальдо міжрегіонального обміну, вимірюване в цінах рівноваги, дорівнює нулю.  Співвідношення фактичного, гіпотетичних і потенційних станів в двухрегіональной системі представлено на рис. 4.1. Передбачається, що органи регіонального управління, що виражають інтереси населення свого регіону, прагнуть знайти такі економічні рішення, які при наявних можливостях найкращим чином задовольняють потреби населення (максимізують добробут) 

Тема: Природно-економічні передумови регіонального розвитку в Україні та основні види районування.

1 . 1 .

2 . Фактор економіко-географічного положення серед інших займає дещо виняткове місце, оскільки розташування кожного об’єкта народного господарства у просторі обумовлене багатьма причинами. Економіко-географічним положенням об’єкта (країни, району, населеного пункту, підприємства) називається сукупність просторових його відношень до інших, які впливають або можуть впливати на його розвиток. Аналіз економіко-географічного положення означає вивчення просторових відношень досліджуваних об’єктів порівняно з іншими. До найважливіших належать відношення до джерел природних і трудових ресурсів, ринків збуту продукції, головних економічних центрів та вузлів. У сучасному суспільстві геополітичне положення країни й регіону є одним з визначних чинників розвитку продуктивних сил. Зокрема, сприятливі можливості з точки зору міжнародного співробітництва відкриває прикордонне положення територій. Особливості розташування регіону всередині країни також можуть бути каталізатором регіонального розвитку чи навпаки, стримувати соціально-економічне зростання територій. Велике значення має положення регіону відносно крупних транспортних коридорів та основних магістралей, досить помітну роль при цьому відіграє й наявність сприятливих передумов для розвитку мереж різних видів зв’язку. До виділення регіонів за ознаками геоекономічного, а особливо — геополітичного розташування треба підходити чи не найбільш обережно, ставлячи за мету уникнення штучного розділення території країни за ознаками переважної орієнтації на різні полюси інтеграції.