Проблеми та шляхи вдосконалення розвитку регіональної економіки України

    Повноваженням центральних і місцевих органів влади разом з бюджетною сферою у Конституції України приділено особливу увагу, і лише уважний розгляд дає можливість простежити деяку, так би мовити, своєрідність загальної системи організації влади у державі. Найбільшою мірою наявні суперечності та нестиковки цієї системи стосуються обласного і районного рівнів, тому саме про ці ланки наша подальша розмова.

    Відповідно до Конституції органами місцевого самоврядування, що репрезентують спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст, є районні та обласні ради (ст. 140). Вони затверджують програми соціально-економічного і культурного розвитку відповідних областей і районів та контролюють їх виконання (ст. 143). Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів (ст. 142). Усе, начебто, на місці, за винятком невеличкої "дрібниці" - представницькі органи є, але їхніх виконавчих підрозділів немає. Раніше їх називали виконкомами - виконавчими комітетами відповідних рад. Ця прогалина закрита у досить несподіваний спосіб: виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації (ст. 118). На перший погляд, питання організації влади на місцях повністю врегульовано. Але ланцюгова реакція на цьому етапі ще не завершена, адже місцеві ради - виборні органи, а місцеві державні адміністрації - то структури Президента України.

    За таких умов питання про те, хто є в регіоні головнішим, не могло не виникнути, і воно дійсно постало. І тут починаються вже зовсім дивні речі. Відповідно до ст. 118 Конституції, місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих ним відповідними районними чи обласними радами. Зауважимо: лише у певній частині. Водночас органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади, і в такому разі вони стають підконтрольними цим органам (ст. 143). Навіть при великому бажанні подібна "співпраця" не може принести корисних результатів регіонам. Скоріше - навпаки, і напевно, формування такого механізму організації влади на місцях передбачало якісь інші завдання, а не пропорційний і динамічний розвиток регіонів.

    Як би там не було, але модель регіональної політики, закріплена в Основному Законі країни, як і раніше, спирається головним чином на безпосереднє втручання центру в діяльність місцевих органів влади. Коло таким чином замкнулося: реформи реформами, а найголовніша святиня -диктат центру - залишилася недоторканною.

3.3 Проблеми у відносинах державного і місцевих бюджетів та їх вплив на розвиток регіонів

     Необхідно зазначити, що в цілому, за світовими критеріями, рівень економічного розвитку України був найнижчий, а сьогодні спостерігається його зростання, але серед окремих регіонів цей рівень коливається у досить широких межах. Як і в попередні 10 років, більш висока ділова активність спостерігається у центральних, південних та східних регіонах. Подібні факти показують, що чинники, які гальмують ринкову активність, залишаються досить вагомими. Привертає значну увагу та обставина, що Центр тяжіння економічної діяльності послідовно і неухильно зміщується у бік фінансово-посередницької діяльності. Наприклад, Київ за обсягом отриманого прибутку (навіть без урахування прибутку банків) далеко випередив такі традиційно виробничі Регіони, як Донецьку і Запорізьку області.

          Із загальної кількості адміністративно-територіальних утворень самодостатніми можна вважати лише 10. Решта регіонів - хронічно бідні, вони й раніше потребували дотаційної підтримки, і тепер прогодувати себе неспроможні (передусім це стосується Волинської, Житомирської, Закарпатської і Тернопільської областей). З іншого боку, серед самодостатніх регіонів особливо потрібно виділити Київ, Донецьку, Дніпропетровську, Запорізьку, Одеську та Сумську області. Це - "дійні корови" України, які забезпечують не лише себе, але й через державний бюджет дають можливість зводити кінці з кінцями іншим регіонам.

    Аналіз структури бюджетних надходжень областей дав змогу виявити ще одну досить показову тенденцію. За інших рівних умов, співвідношення між прибутковим податком з громадян і податком на прибуток підприємств свідчать про те, що наявні ресурси переважно "проїдаються", або про те, що ці ресурси не використовуються для технічного переоснащення і нарощування обсягів виробництва в регіонах. Загалом в Україні це співвідношення дорівнює приблизно 0,8, що само по собі ще не свідчить про інвестиційний бум. Але той факт, що в окремих областях цей показник коливається від 0,27 до 2,3, є вартим уваги, адже в кінцевому підсумку саме це співвідношення визначає рівень бюджетного забезпечення, а відтак, свідчить про недостатність дотацій.

     Роками високі посадові особи держави невтомно проголошують тези про нормалізацію міжбюджетних відносин, а віз і нині там. Добрі наміри є лише намірами, й Кабінет Міністрів України не має достатньої влади вирішувати ці питання. Як би там не було, але держава у бюджетній сфері й далі продовжує дотримуватися феодальної філософії-максимально спорожняти місцеві бюджети внаслідок вилучень коштів до державного бюджету та недосконалих місцевих податків і зборів, з наступним наданням їм бюджетних дотацій та субвенцій. Про це свідчать бюджетні складові (див. табл. 1 та 2)[3,с.1].                       Доходи бюджетів у 2003-2010 рр.

                                                                                                                               Таблиця 1

     Правила бюджетних взаємовідносин сьогодні дуже часто нагадують "гру в  одні ворота". Наприклад, у 2009 р. було передбачено спочатку зосередити у державному бюджеті 75,2% загальних бюджетних надходжень, а вже потім вирішувати, якому регіону надати фінансову підтримку, а якому - ні. Причина такої поведінки цілком зрозуміла - непродуктивні витрати в Україні перевищили всі розумні межі. Регіони чинять дедалі більший опір маніпулюванню на державному рівні нормативами відрахувань з місцевих бюджетів до державної скарбниці. Між іншим, за останні 12 років частка

бюджетних   надходжень,   яка   акумулювалася   безпосередньо   місцевими бюджетами, скоротилася на 16,2%. Тут є над  чим замислитися .

Офіційні  трансферти бюджетів у 2008-2010 роках (млн. грн.)[3,с.1]

  Таблиця 2

     Отже, необхідно визначитися на рівні  центральних органів влади щодо податків і зборів, ліквідувати неефективне  оподаткування, що гальмує виробничі  процеси. Давно назріла необхідність удосконалення податково-бюджетного механізму регіонів, який потенціальне здатний вплинути на реальний сектор економіки, адже чинна податкова  система перетворила на збиткові підприємства таких галузей, як машинобудування  капітальне будівництво, легка промисловість  і навіть - плодоовочева. Нагальним  є реформування бюджетної системи  та міжбюджетних відносин на основі підвищення ролі місцевих податків та зборів, встановлення нормативної залежності зростання  заробітної плати у бюджетних  організаціях регіонів від зростання  доходів місцевого бюджету.

     Забираючи все, чого не можна забирати у тих, хто більше працює і заробляє, держава  не просто проводить дискримінаційну  політику щодо окремих регіонів. Якщо називати речі своїми іменами, то необхідно  вести мову про спотворення ринкових реформ взагалі і створення передумов  для подальшої криміналізації економіки. До того ж важко не помітити у  цій справі ще один украй небезпечний  аспект: визначаючи на свій розсуд перелік  і обсяги обов'язкових платежів до державного бюджету, центр знекровлює

місцеве самоврядування. Водночас, приймаючи  рішення про надання дотацій  вирівнювання з державного бюджету  регіонам, центральні органи влади  вдруге утискують місцеве самоврядування, адже головними розпорядниками дотаційних коштів виступають місцеві державні адміністрації.

     Питома  вага місцевих податків та зборів у  ВВП становить 0,25%, а у зведеному  бюджеті України в 2009 р. - 0,97%, у 2010 р. - 0,89% з тенденцією до зниження. Це свідчить про низький рівень фінансової автономії місцевого самоврядування. Назріла реорганізація системи місцевих податків та зборів у бік розширення їх переліку та повного закріплення деяких загальнодержавних обов'язкових платежів за місцевими бюджетами.

     Проголосивши 12 років тому курс на ринкові перетворення в Україні, законодавча, виконавча  і судова гілки влади зробили  дуже багато для того, щоб реформи  не торкнулись організації самої  влади. Більше того - окремі позиції  держави у цьому питанні навіть зміцнилися. Сьогодні видатки, наприклад, на утримання державної (центральної) влади у 3,9 раза перевищують видатки  на утримання органів Автономної Республіки Крим і місцевого самоврядування. Разом з посиленням централізації  фінансової політики це свідчить передусім  про подальші спроби ухилитися від  головних вимог економічних законів, тобто не про формування ринкового  середовища, а про його спотворення  та імітацію.

     Бюджет  України на 2011 р. щодо цього мало чим відрізняється від попередніх. Нічого дивного в цьому немає, адже передусім податкова система, кредитно-грошова політика, організація бюджетного процесу, подальше нагромадження державного боргу - усе це не зазнало істотних змін. Бюджетна піраміда у черговий раз формується за принципом "з верху до низу", і про регіональну політику в її ринковому розумінні годі й думати. Централізація фінансової політики давно досягла своєї критичної межі, і процес творення замінили руйнівні процеси. Треба також врахувати , те шо з 1 січня 2011 з силу ввійшов Податковий кодекс, який  зменшив кількість податків і відбулась реорганізація розподілу коштів по бюджетам. Замість чіткого визначення правил і забезпечення розбудови місцевого самоврядування на демократичних засадах маємо його спотвореного до невпізнання мутанта.

     Щоправда, можливим виглядає запровадження на нинішньому етапі конституційних гарантій від узурпації державної влади, проявів волюнтаризму центральної  влади, і зокрема - при формуванні місцевих бюджетів.