Проблеми та шляхи вдосконалення розвитку регіональної економіки України

      У класичному розумінні "економіка" — це наука про вміння раціонально вести домашні справи. У нашому випадку таким домом є регіон, що представляє собою народне господарство в мініатюрі, — це територія, що за сукупністю своїх елементів відрізняється від інших територій та характеризується єдністю, взаємопов'язаністю складових і цілісністю. У такому формулюванні термін "регіон" є синонімом терміна "район". Найважливіша характеристика регіону — його цілісність. Регіон представляє триєдність середовищ: природного, матеріального (створеного людиною) та соціального. Регіональна цілісність передбачає територіальну цілісність та неподільність. [5,с.293]

З поняттям "регіон" пов'язаний термін "регіональна  економіка" — науковий напрямок, що вивчає закономірність розміщення продуктивних сил та районів. Поняття "регіональна економіка" та "розміщення продуктивних сил" близькі за змістом; усе-таки регіональна економіка більше "прив'язана" до поняття "регіон", у той час як наука про розміщення продуктивних сил займається й загально-регіональними проблемами. У сучасній літературі регіональну економіку прийнято вважати, перш за все, ужитковою наукою.

    У сфері регіональної економіки має перебувати й зовнішньоекономічна діяльність, бо багато її форм, такі як вільні економічні зони, прикордонна та прибережна торгівля, іноземний туризм, мають регіональний характер, а інші тісно пов'язані з рівнем розвитку інфраструктури, господарської культури та ділового сервісу регіону. Таким чином, господарство регіону є відкритою економічною системою, що функціонує на основі спеціалізації, міжрегіональної інтеграції, зміст яких реалізується через галузеві, міжгалузеві та міжрегіональні виробничо-економічні зв'язки.

     Для регіональної економіки характерні такі засади функціонування:

— комплексність  екологічного, економічного та соціального  розвитку;

— єдність  процесів природокористування та охорони  навколишнього середовища;

— територіальна  спільність виробництва;

— відповідність  системи розселення демографічній  ситуації та розміщенню виробництва;

— цілісність системи соціальної інфраструктури;

— поєднання  територіального та галузевого управління об'єктами.

       Регіональна економіка — це система суспільних відносин, що історично склались у межах областей держави, і являє собою сукупність взаємопов'язаних ланок та зв'язків, які забезпечують її стійкість як на макрорівні, так і мікрорівні та цілісність.

       Регіональна економіка потребує визначення в широкому та вузькому аспектах. У вузькому значенні — це не що інше, як комплекс галузей по виробництву товарів і наданню послуг. У широкому значенні це система не тільки виробничих відносин, а й форм і методів організації виробництва та комплексного управління регіоном. [2, с.18]

          Економіка в наш час (перехід до ринкової економіки) як наука вивчає економічні відносини і закономірності становлення відтворювальних процесів виробництва, ефективність основних напрямків розвитку продуктивних сил та забезпечення життєдіяльності суспільства в умовах переходу до повноцінних конкурентних ринкових відносин.

         Основним завданням регіональної економіки є:

   • чітке   визначення взаємозв'язків між виробництвом і потребами соціально-економічного розвитку держави;

    • рекомендації щодо поточних та перспективних напрямків структурної перебудови господарства;

     • прогнозування розвитку виробництва і його відтворювальних процесів на основі впровадження нових технологій, інвестування в нове обладнання і техніку для виробництва конкурентоспроможної продукції, надання виважених пропозицій щодо розвитку продуктивних сил як у державі, так і в окремих її регіонах;

     •моделювання   єдиної територіально-галузевої системи виробничих, фінансово-кредитних, цінових, природних та інших чинників, направлених на стабілізацію і зростання виробничих і соціально-культурних процесів розвитку країни;

     •розробка основних вимог до приватизації, інвестування і ведення господарської діяльності держави; обґрунтування положень по вдосконаленню системи прогнозування, програмування перспектив розвитку продуктивних сил, проектів капітального будівництва виробничої сфери та технічного переобладнання виробництва;

•розробка фінансово-кредитних і передусім  податкових і бюджетних

важелів стимулювання виробничих процесів та ін.

     Одна з функцій регіональної економіки — створення різних сервісних виробництв та організацій, а також виробництв, що випускають продукцію міжгалузевого призначення. Регіональні органи управління можуть виконувати засновницьку функцію, тобто стати фундаторами нових типів

сервісних та виробничих організацій, які згодом можуть функціонувати самостійно. У  галузі науково-технічного прогресу функцією регіональної економіки є забезпечення адаптації досягнень науково-технічного прогресу до місцевих умов. На регіональному  рівні можлива координація діяльності різних наукових установ та мобілізація  їхніх зусиль на вирішення завдань  регіонального характеру

       Існуючий адміністративний поділ України на Автономну республіку Крим, 24 області, столичне місто Київ, місто Севастополь і близько 480 районів також не можна визнати досить обґрунтованим з сучасного погляду на проблему районування. Модель оптимального функціонування регіональної і місцевої економіки у складі єдиної соборної держави вимагає точного врахування специфіки умов господарювання, ресурсних можливостей та ринкових зв'язків на мікроекономічному рівні, з тим щоб забезпечити інтенсивний економічний і регіональний розвиток. [З, с.З]

      Запровадження ринкових відносин в регіонах, як і в державі взагалі, відбувається у боротьбі старого й нового на основі їх поєднання і суперечностей. Основою суперечностей є потяг до старого відпрацьованого роками розвитку галузей, виробництв, технологій тощо. Нова структура регіону потребує найширшого використання і швидкого впровадження знань, і досвіду через нові виробництва та послуги по створенню конкурентоспроможної продукції і послуг. Вона базується на впровадженні нових методів управління, розробці принципово інших видів техніки і технологій, які не поступаються зарубіжним аналогам. Такий концептуальний підхід до старих і нових структур і систем як на рівні регіонів, так і держави прискорює відмирання або зменшення ролі старих відносин і дає змогу створювати нові відносини і відповідні виробництва, нові сфери економічної діяльності та системи управління.

         Регіональна економіка як система охоплює виробничі, фінансові, кредитні та суспільні відносини, які виникають і розвиваються на території певного регіону.

Для того щоб успішно розвивалась економіка, і передусім виробництво, необхідно:

—     знайти організаційні форми для  впровадження у виробництво досягнень  науки і передових технологій, створити умови для розвитку всього нового і прогресивного;

—     впроваджувати нові методи виробництва, енергозберігаючі та ресурсозберігаючі  технології, різні форми організації  виробництва;

—     запровадити чітку систему заходів  на оновлення обладнання, залучення  інвестицій і на цій основі постійно вдосконалювати відтворювальні процеси  виробництва

Світовий  досвід показує, що глибока централізація  управління економікою регіону неефективна. Без ініціативи регіонів неможливо  забезпечити ефективний розвиток їхнього  господарства: з розвитком суспільства  децентралізація управління економікою, у тому числі регіональною, має  зростати. Одним з проявів цього  є зміна відносин місцевих господарських  органів та ланок вищого підпорядкування. Саме це висвітлює Закон України "Про державну владу і місцеве  самоврядування в Україні". Згідно з цим законом територіальною основою місцевого самоврядування є місто, район у місті, селище чи село. При цьому основна цінність децентралізації полягає у можливості враховувати специфічні місцеві  умови — як природні, так і  господарські.

У кожному  регіоні можуть бути виділені галузі, що ведуть перед у розвитку його господарства, тобто галузі спеціалізації. Регіональна спеціалізація може бути внутрішньо-регіональною, міжрегіональною  та міжнародною. Галузі спеціалізації  підрозділяються на профільні, що мають  значну питому вагу в структурі господарства даного регіону, та непрофільні, що мають незначну питому вагу [15, c.56].

     Основою визначення спеціалізації є ступінь участі регіону у територіальному поділі праці. Територіальний поділ праці — це одна з форм суспільного поділу праці, нерозривно пов'язана з галузевою її формою. Саме поділ праці диференціює процес виробництва, зумовлює глибину його спеціалізації, формує галузеву структуру, забезпечуючи тим самим високу ефективність індустріального розвитку. При цьому галузі розташовують свої підприємства на території, найбільш сприятливій для їхнього розвитку.

      До спеціалізованих належать ті галузі господарства, які зосереджують свою діяльність на обмеженій території, можуть ефективно обслуговувати потреби не лише свого, але й інших регіонів. Найбільш розвинуті міжрегіональні зв'язки у поливній, металургійній, машинобудівній, лісозаготівельній промисловості завдяки концентрації виробництва в обмеженій кількості районів. Завдяки широкому асортименту відбувається значний обмін продукцією легкої та харчової промисловості.

    Завдяки міжрегіональному обміну використовуються найбільш унікальні особливості природно-господарських регіональних комплексів, відбувається взаємодоповнення економіки. Спеціалізацією в широкому розумінні є визначення економічного профілю (індустріальний, індустріально-аграрний, аграрний). Докладніша спеціалізація характеризується галузями, підгалузями і, навіть, окремими виробництвами усередині сфери господарства. Таким чином, основою характеристики регіональної спеціалізації є високий рівень концентрації та висока питома вага даного виробництва у регіоні, а також ефективне обслуговування не лише своєї, але й інших регіональних структур, активна участь у загальнодержавному поділі праці. Для визначення спеціалізації регіонів країни застосовуються такі показники:

—  частка виробництва продукції галузей  спеціалізації (промисловості, сільського господарства) регіону стосовно загального по країні виробництва продукції  відповідної галузі;

—  коефіцієнт локалізації (зосередження) даної галузі (виробництва) на території регіону;

—  коефіцієнт виробництва продукції на душу населення; цей показник

обчислюється  за виробництвом продукції у вартісному та натуральному вираженні й розраховується як відношення виробництва на душу населення того або іншого продукту в регіоні до аналогічного показника по країні;

—  коефіцієнт товарності визначається як відношення вартості завезеної продукції до тієї, що виробляється у регіоні, а за деякими видами продукції — як відношення вивезення з району даної продукції до її виробництва у натуральних показниках. Формули розрахунку цих показників докладно описані у параграфі

Отже, виробниче  спеціалізованими можна вважати  галузі, що мають коефіцієнт локалізації  та виробництва продукції на душу населення понад одиницю та продукція  яких великою мірою задовольняє  потреби інших регіонів країни.[14.с.297]

Інтегральну характеристику регіону дає соціально-економічний  потенціал. Його основу становить економічний  потенціал, що характеризується величиною національного багатства, сукупного та кінцевого продукту, національного прибутку, вартості основних фондів, абсолютними розмірами виробництва життєво важливих видів продукції. Він визначає загальні можливості країни або регіону, їхню економічну спроможність.

    Сутність соціально-економічного потенціалу на регіональному рівні випливає з єдності економічної та соціальної політики. Серед вихідних компонентів особливо вирізняються природа, людина та виробництво. А рівень, структура, динаміка матеріального виробництва визначають соціально-економічні можливості. Тому для оцінки потенціалу важливе значення має визначення питомої ваги прогресивних галузей промисловості, якісних параметрів та структури основних виробничих фондів, здатності адаптації виробничих систем до використання досягнень науково-технічного прогресу тощо.

       Незалежно від конкретного регіону, до складу СЕП (соціально-економічного потенціалу) входять природно-ресурсний, демографічний,

науково-технічний, виробничий, науковий, рекреаційний, інформаційний, соціальний, культурний потенціал. Структура  СЕП пов'язана з особливостями  місця та ролі регіону у територіальному  поділі праці. Наприклад, виробничий потенціал  може бути розподілений згідно з галузевою  структурою матеріального виробництва.

        Виробництво матеріальних благ починається, як відомо, з вибору території, місця його організації. При цьому виникає низка складнощів, що мають життєво важливе значення: якими критеріями керуватися при виборі місця господарювання? Які природні ресурси Та господарські умови даної території можуть дати людині найбільшу користь? Як, у якій послідовності та навіщо використовувати ці ресурси та умови? Які види виробництва організувати на даній території та як їх сполучити тощо? Відповіді на ці запитання відбиті у регіональній політиці держави.