Проблеми та шляхи вдосконалення розвитку регіональної економіки України

Висновок  до Розділу 1

     В наш час суспільство витрачає величезні кошти на транспортування  сировини, палива, готової продукції . Збільшення територіального віддалення елементів виробництва - призводить до збільшення витрат на переміщення  ресурсів. Удосконалення розміщення виробництва передбачає впровадження комплексу противитратних заходів, у тому числі зменшення транспортних витрат. Важливу роль у цьому відіграє раціоналізація розміщення продуктивних сил з погляду екологічної  обґрунтованості розміщення нового виробництва. Недооцінка грунтово-кліматичних  умов при розміщенні сільськогосподарського виробництва може зумовити значні витрати  — не тільки соціально-економічні, а й природні.

     Світовий  досвід показує, що глибока централізація  управління економікою регіону неефективна. Без ініціативи регіонів неможливо  забезпечити ефективний розвиток їхнього  господарства: з розвитком

суспільства децентралізація управління економікою, у тому числі регіональною, має  зростати. Одним з проявів цього  є зміна відносин місцевих господарських  органів та ланок вищого підпорядкування. Саме це висвітлює Закон України "Про державну владу і місцеве  самоврядування в Україні". Згідно з цим законом територіальною основою місцевого самоврядування є місто, район у місті, селище чи село. При цьому основна цінність децентралізації полягає у можливості враховувати специфічні місцеві  умови — як природні, так і  господарські.

     Сутність  соціально-економічного потенціалу на регіональному рівні випливає з  єдності економічної та соціальної політики. Серед вихідних компонентів  особливо вирізняються природа, людина та виробництво. А рівень, структура, динаміка матеріального виробництва  визначають соціально-економічні можливості. Тому для оцінки потенціалу важливе  значення має визначення питомої  ваги прогресивних галузей промисловості, якісних параметрів та структури  основних виробничих фондів, здатності  адаптації виробничих систем до використання досягнень науково-технічного прогресу тощо. 
 
 
 
 
 
 

Розділ 2 Регіональна економічна політика України

2.1 Основні  цілі регіональної економічної  політики України

       Економічна політика регіону базується на економічному вирівнюванні міст і районів на основі спеціалізації виробництва як промислової, так і сільськогосподарської продукції згідно з потребами ринку та ринкових відносин. Тому для розвитку виробництва необхідні такі форми організації його як на підприємствах, так і в сільському господарстві, які б відповідали змісту ринкових перетворень, що потребує значної підтримки і розвитку тих форм організації, які сприяють розвиткові виробництва та його прибутковості.

Економічне  реформування потребує здійснення ефективної і гнучкої регіональної політики. На жаль, взаємовідносини між центром  і регіонами, а також міжрегіональні відносини в Україні продовжують  залишатися неврегульованими, що породжує і загострює явище економічної  роз'єднаності, прояв дезінтеграційних процесів. Власне, соціальне економічна неврегульованість і підштовхує як політичні сили, так і загальнодержавні та регіональні органи влади до конфронтації на цьому ґрунті [19 , c. 12].

     Понині найбільшим недоліком при розробці основ регіональної політики є недостатнє використання системного підходу, спроби базувати її на хаотичному і безладному застосуванні спорадичних дій. Ось чому спочатку слід визначити, що ми розуміємо під поняттям "регіональна політика". Зрозуміло, йдеться саме про соціально-економічну регіональну політику в її двоєдиному розумінні. Отже, під регіональною політикою слід розуміти, з одного боку, чітко опрацьовану в законодавчому аспекті практичну діяльність держави в усіх регіонах країни, а з другого, —соціально-економічну політику, що здійснюється на базі загальнодержавного законодавства самими регіонами для досягнення тих чи інших регіональних і місцевих цілей.

     Світовий досвід однозначно показує, що до дуже негативних наслідків призводить жорстко централізована модель територіального устрою та управління. Вона просто гальмує повноцінний розвиток місцевого господарства, не даючи розв'язувати соціальні проблеми регіонів. Звідси й виникає необхідність проводити регіональну соціально-економічну політику, стратегічною метою якої має бути істотне підвищення життєвого рівня населення всіх регіонів країни на основі якісного поліпшення використання їх ресурсного потенціалу, принципово нових підходів до розвитку продуктивних сил, докорінного поліпшення екологічної обстановки. Досягнення цієї мети неможливе без реалізації двох її вирішальних напрямків. Незважаючи ні на які регіональні особливості та відмінності в рівнях соціально-економічного розвитку регіонів, держава, по-перше, покликана забезпечувати міжрегіональну єдність відтворювальних макроекономічних процесів. У цьому полягає основне призначення її регіональної соціально-економічної політики. По-друге, вона має створити економічні інтереси в активній соціально-економічній діяльності регіонів, домагаючись забезпечити стратегічну мету розвитку, структурного і якісного оновлення господарства.

    Розробити і реалізувати таку модель міжрегіонального розвитку дуже складно. Адже тут необхідні не фіктивні, а реальні кроки по розвитку, з одного боку, інтеграційних процесів між регіонами країни (так звані зв'язки по горизонталі за рахунок поглиблення і розвитку спеціалізації та кооперування регіонів), а з другого, — кроки по впорядкуванню, систематизації та поглибленню вертикальних зв'язків, тобто зв'язків самої держави з регіонами на основі вдосконалення інвестиційної, науково-технічної, бюджетної, податкової, фінансової та зовнішньоекономічної політики. Ще складність полягає і в неопрацьованості, а часом і просто у

відсутності законодавчого механізму регулювання  як інтеграційних процесів між регіонами, так і взаємовідносин їх з самою  державою.

     Але було б недостатньо обмежитися сказаним, говорячи про цілі регіональної соціально-економічної політики. Адже коли розуміти під регіоном економічний район, який виділяється всередині країни своєю спеціалізацією та структурою господарства, природними і трудовими ресурсами, соціальними та економічними особливостями, то необхідно вести мову й про розробку і реалізацію регіональних моделей відтворювальних процесів.

       Найпростіше за одним махом зламати регіональні пріоритети, які вже склалися і виправдали себе, і нічого в кінцевому підсумку не добитися. Зовсім інша справа — у нерозривному зв'язку з вибраними пріоритетами розвивати та поглиблювати територіальний поділ праці, добиватися комплексного використання ресурсного потенціалу територій, розвивати сучасну інфраструктуру та місцеві ринки капіталу, робочої сили, цінних паперів, нових технологій тощо. Увесь сенс справді наукової та ефективної регіональної соціально-економічної політики якраз і полягає в тому, щоб органічно пов'язати загальнонаціональну модель міжрегіонального розвитку та територіальні моделі відтворювальних процесів, властивих певній території [13, c. 113].

        Що ж до способів, методів і підойм пов'язання цих двох типів стратегічних моделей розвитку, то до їх числа слід віднести: розробку стимулюючих (а не фіскальних) Держбюджету і регіональних бюджетів усіх рівнів, використання балансових методів планування та прогнозування і особливо зведених балансів як національної економіки в цілому, так і економічних районів; розробку й застосування довгочасних і стабільних   Нормативів економічного розвитку, в тому числі й тих, які належать до інвестиційної діяльності як у національному, так і в регіональних аспектах. Районування , а також матеріальна зацікавленість членів акціонованих підприємств забезпечують найповніше поєднання інтересів колективу і суспільства. Колектив акціонованого підприємства покликаний активно

брати участь в економічному і соціальному  розвитку держави і регіону, найповніше задовольняти зростаючі матеріальні  і духовні потреби людей.

Власністю корпорації як акціонерного підприємства є засоби виробництва та майно. Корпораціям  можуть належати будівлі, споруди, машини, обладнання, транспортні кошти, продуктивна  і робоча худоба, виробнича продукція, товари, грошові кошти тощо. Майно корпорації формується за рахунок грошових і матеріальних внесків її членів, продукції, доходів, що отримуються від її реалізації, надходжень від продажу акцій, інших цінних паперів та кредитів банку. У формуванні майна корпорації можуть брати участь на договірних засадах через грошові і матеріальні внески державні, кооперативні та інші суспільні підприємства (організації), а також громадяни, які не є членами даної корпорації. Тобто мова йде про акціонерну систему відкритого типу.

      Діяльність корпорації будується на основі принципу самофінансування, широкого використання товарно-грошових відносин з обліком особливостей господарського корпоративного механізму, що проявляється у плануванні, ціноутворенні, оплаті праці, взаємовідносинах з державним бюджетом, банками, в матеріально-технічному забезпеченні. Господарсько-виробничі взаємовідносини корпорації з державними та іншими підприємствами, організаціями і громадянами — споживачами її продукції (робіт, послуг), поставщиками матеріально-технічних ресурсів здійснюються тільки на договірних засадах. Договір — єдиний правовий і економічний документ, який регулює дані господарсько-виробничі взаємовідносини корпорації. Дотримання договірних зобов'язань, повне врахування інтересів споживачів є найважливішою вимогою до діяльності корпорації. При недотриманні договірних зобов'язань корпорація у встановленому порядку несе майнову відповідальність, відшкодовує збиток, нанесений споживачеві. Державні, приватні та інші суспільні підприємства, організації, а також окремі громадяни, недотримуючись договірних зобов'язань перед корпорацією, несуть у встановленому порядку майнову відповідальність і відшкодовують нанесений їй збиток [7, c. 15].

     Висновок договорів, вибір партнерів по договорах є винятковою компетенцією корпорації і відповідних підприємств, організацій і громадян. Втручання державних органів і посадових осіб у встановлення і здійснення договірних відносин між корпорацією та іншими підприємствами, організаціями чи громадянами не допускається.

      Корпорація бере участь у формуванні державного бюджету через сплату податків та інших, передбачених законодавством платежів. Оподаткування стимулює вибір ефективних напрямків діяльності, структури і технологій виробництва, способів отримання доходів, забезпечує при їх розподілі реалізацію принципу соціальної справедливості. Податками обкладаються прибуток, а також особисті доходи осіб, працюючих в ньому за трудовим договором (контрактом). З метою підвищення зацікавленості корпорації щодо розширення виробництва оподаткування її доходу (прибутки) проводиться за твердими ставками, що встановлюються не менш ніж на п'ять років.

     Для забезпечення економічно доцільного співвідношення між коштами, направленими корпорацією на виробничий і соціальний розвиток, оплату праці, ставки податків на особисті доходи осіб, працюючих в ній по контракту, встановлюються за прогресивною шкалою. У тих випадках, коли корпорація реалізовує свою продукцію (роботу, послуги) за централізовано встановленими цінами (тарифами, розцінками), оподаткування має бути стимулюючим і прирівняним до обкладення бюджетних організацій щодо цієї частини продукції. З метою стимулювання виробництва потрібної населенню і народному господарству продукції (робіт, послуг) і зниження на неї цін (тарифів) місцевими органами самоврядування та іншими державними органами можуть встановлюватися пільги по оподаткуванню доходу корпорації у визначеному законодавством порядку.

      Як уже відзначалось, галузевий підхід не дозволяє врахувати територіальну спільність різних підприємств і організацій, регіональні умови економічного і соціального розвитку, задачі охорони природного середовища. При переважанні територіального підходу утрудняється реалізація технічної політики, вдосконалення спеціалізації та концентрації виробництва. Тому необхідний регіональний підхід до планування і керування народним господарством, який дозволяв би здійснювати економічну зацікавленість і ресурсну залежність галузей народного господарства і промисловості від тих територіальних ланок, на яких розташовані підприємства даної галузі. Засобом такої зацікавленості може бути економічний ефект, що досягається в результаті комплексування господарської діяльності підприємств, розташованих на даній території, або ж об'єднання зусиль обласних (міських) органів управління по нарощуванню об'ємів виробництва, задоволенню потреб населення тощо. Спеціалізація і диференціація виробництва є основою для об'єднання і інтеграції окремих взаємопов'язаних виробництв у міжгалузеві і територіальні господарські комплекси. Отже, комплекс в даному випадку може бути представлений як сукупність спеціалізованих, допоміжних і обслуговуючих виробництв, що інтегрується, зосереджених на певній території. Іншим вираженням інтеграції є міжгалузева сукупність зв'язаних галузей і видів діяльності, що розглядається в рамках усього народного господарства [5, c. 17].

     Необхідний такий тип відносин, за якого економічний і особливо соціальний розвиток кожної області, буде поставлено в тісний взаємозв'язок з результатами діяльності всіх підприємств, що знаходяться в даних регіонах. Виходячи з цього, місцеві органи повинні створювати сприятливі умови для ефективної роботи трудових колективів. А територіальні плани мають набути комплексного характеру, охоплювати всі підприємства (об'єднання) і організації, розташовані на даній території. Останні зобов'язані вносити в місцевий бюджет плату за використання трудових і природних ресурсів, а також певну частину прибутку у вигляді відповідного податку. У зв'язку з цим необхідно розробити і встановити систему науково обґрунтованих фіксованих платежів в державний і місцевий бюджет і надати повну самостійність підприємствам розпоряджатися коштами, що залишилися, а територіальним органам — своїми бюджетами.

     Підприємства регіону повинні брати участь в комплексному розвитку соціально-побутової і виробничої інфраструктури, у вирішенні загальногосподарських задач на договірній основі. У питаннях територіального управління основна увага має приділятись розв'язанню природоохоронних і соціальних завдань — продовольчому, житловому, задоволенню попиту населення в матеріальних і культурних потребах. Важливою умовою розвитку планомірних форм регулювання економічних від носин між галузевими і територіальними об'єктами народного господарства є розмежування централізованих і регіональних функцій управління.