Проблеми та шляхи вдосконалення розвитку регіональної економіки України

     Так, у 2008 р. майже 35 % прибутку підприємств і організацій, спрямованого на соціальні потреби, було зосереджено в 4 областях -Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій і Луганській, хоча їх частка в загальній сумі прибутку по народному господарству становила 31%, а у кількості населення - 27%. І якщо в цілому по Україні частка прибутку, спрямованого на утримання соціальної сфери, досягала приблизно 22%, то, наприклад, у Луганській області - 58% [4, c. 519].

      Після прийняття в 2011 році нового  Податкового кодексі розподіл  коштів різко змінився ,у зв’язку  із зменшення кількості податків  та зниженням податкового тягаря . Змінилось відношення загальнодержавних  та міських податків .

      Таким чином, аналіз економічної ситуації у регіонах України свідчить про те, що важливою передумовою їх економічного розвитку є створення умов для ефективного переміщення виробничих факторів. Це можливо шляхом створення системи справедливого перерозподілу державних доходів, що забезпечує найкраще дотримання умов фіскальної рівності не тільки стосовно окремих економічних суб'єктів, але й по відношенню до жителів регіонів країни. Разом з тим, оскільки регіональний перерозподіл доходів впливає на розміщення виробничих об'єктів і структуру економіки, то такий

перерозподіл  можна свідомо використовувати  як інструмент регіональної економічної  політики. Залежно від того, яку  переслідувати мету, в ряді випадків можна прагнути не фіскальної рівності, а навпаки - саме нерівності.

Висновок  до розділу 2

     Понині  найбільшим недоліком при розробці основ регіональної політики є недостатнє використання системного підходу, спроби базувати її на хаотичному і безладному застосуванні спорадичних дій. Ось  чому спочатку слід визначити, що ми розуміємо  під поняттям "регіональна політика". Зрозуміло, йдеться саме про соціально-економічну регіональну політику в її двоєдиному розумінні. Отже, під регіональною політикою  слід розуміти, з одного боку, чітко  опрацьовану в законодавчому  аспекті практичну діяльність держави  в усіх регіонах країни, а з другого, — соціально-економічну політику, що здійснюється на базі загальнодержавного законодавства самими регіонами  для досягнення тих чи інших регіональних і місцевих цілей.

     Один  з найважливіших напрямків перебудови системи управління полягає в  децентралізації управління і такому перерозподілі функцій та повноважень, яке забезпечило б максимальну  ініціативу і самостійність на місцях. При цьому повинні виключатися  відомчість і забезпечуватись функції  центру, без чого неможливі реалізація переваг розподілу праці, дотримання інтересів регіонів і народного  господарства України загалом.

     Однією  з актуальних проблем економічного розвитку України є вирівнювання фінансових можливостей регіонів. У  теперішній час практично за кожним з показників, що до деякої міри відображають стан економічного розвитку регіонів, спостерігаються суттєві міжрегіональні відмінності: чи то забезпеченість житлом, надання суспільних благ і послуг у сфері освіти, дошкільне виховання, охорона здоров'я, розвиток транспортної інфраструктури. 
 
 
 

Розділ  З  Проблеми та шляхи вдосконалення розвитку регіональної

економіки України 

3.1 Проблеми  регіональної економічної політики  держави

     Перехід економіки України до ринкових відносин зумовив об'єктивну необхідність системного дослідження регіональної економіки, аналізу недоліків та суперечностей, які існують між  центром і регіонами у сфері  міжбюджетних відносин, механізму організації  влади в регіонах, зокрема в  розмежуванні повноважень між місцевими  органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, а також  адміністративно-територіального устрою України.

     Основними причинами такого стану є: нечітке  розмежування повноважень між місцевими  органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, велика кількість  так званих делегованих повноважень, що позбавляє суб'єктів місцевого  самоврядування організаційно-правової самостійності; недосконалість статусу  органів місцевого самоврядування регіонального рівня, які фактично позбавлені власних виконавчих органів; недосконалість правової бази; невизначеності з питань фінансово-економічних  основ розвитку місцевого самоврядування.

     За статтею 95 Конституції України "Бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами" [11, c. 21], тобто передбачає формування її знизу від рівня територіальної громади. Однак до цього часу весь бюджетний процес продовжує базуватися на відвертому фінансовому диктаті центральних, обласних і районних органів державної влади. Сьогодні органи місцевого самоврядування не можуть впливати на формування як централізованих місцевих бюджетів (обласного чи районного), так і Державного бюджету України, оскільки їх власні доходи є мізерними.

 Надмірна централізація державних фінансових ресурсів спотворює ринкові реформи, адже теоретичні узагальнення та досвід багатьох країн світу неспростовно довели, що жодні централістські й автаркістські моделі управління територіальними та регіональними системами країни неспроможні забезпечити позитивні економічні та політичні зрушення, гальмують ініціативу та економічні інтереси регіонів, призводять до відставання, застою і кризового стану господарства регіонів та всієї держави.   Разом із слабкою керованістю економіки держави зазначені негативи посилюються відсутністю чіткого, зрозумілого, прогресивного законодавства й правових норм відповідальності за бюджетно-фінансові прорахунки і зайві витрати держави від хибних рішень посадовців, законодавчих актів, що завдають шкоди економіці. Йдеться, отже, і про відсутність відповідальності Президента України як активного учасника законодавчого і виконавчого процесів за економічну стратегію, здійснювану в Україні, та її можливі наслідки, коли, до того ж, не забезпечено ефективний механізм функціонування національної економіки. [6, с.28]

     На прикладі фінансового і економічного стану регіонів добре видно хаос в національній економіці внаслідок відсутності дійового раціонального механізму господарювання і чіткого законодавства щодо розподілу в першу чергу бюджетних коштів та функціональних повноважень між усіма ланками влади в процесі реалізації фінансової політики держави. Нині у зв'язку з тим, що метод розподілу фінансових ресурсів держави за ланками бюджетної системи стосовно регіонів має конфіскаційний характер, весь фінансовий тягар перекладено з центру на регіони, підтвердженням чого є те, що регіони задихаються від гострих, роками не вирішуваних і постійно зростаючих проблем через хронічне недофінансування з боку держави. У найскладнішому становищі виявилася соціальна сфера регіонів, що не дозволяє реально стримувати процеси зубожіння й депопуляції населення, а демографічна криза набула катастрофічного характеру, внаслідок чого на регіональному рівні виникли осередки підвищеного соціально-політичного

напруження. Спотворення та імітація ринкових реформ супроводжуються втратою частиною населення мотивації до підприємницької  діяльності, що призвело до такого руйнівного суспільного явища, як повне збайдужіння  населення. Отже, усунення першопричин цих та інших негативних явищ стає одним з найголовніших завдань щодо національної безпеки.

    Сьогодні промисловий потенціал регіонів використовується на рівні 15-50%, і це свідчить про те, що значна частина підприємств взагалі не працює. У деяких регіонах велика кількість промислових об'єктів з високими капітале- та енергомісткістю виснажують місцеві ресурси, продовжують забруднювати навколишнє середовище й не дають відчутного ефекту ні регіонам, ні державі. І, наприклад, Дніпропетровщина, що потребує значних коштів на відшкодування найвищого в країні рівня екологічного та техногенного навантаження, навпаки, за внеском у формування національного доходу займає одне з провідних місць у країні, а за використанням - дванадцяте, хоча цей регіон потребує набагато більших витрат, ніж Херсонська, Миколаївська та інші області.

     Від внутрішньої незбалансованості потерпає й структура економіки багатьох аграрних регіонів України. Відповідно до цього продовжує деформуватися макроструктура економіки, що загострює дефіцит державного та регіональних бюджетів. [6, с. 30]

     Валютно-фінансова, кредитна, податкова та цінова політика держави мали б створювати передумови для внутрірегіонального нагромадження, формування фінансово достатніх місцевих бюджетів і вкрай необхідних для регіонів фондів фінансового регулювання. Тільки за таких умов владні структури областей та районів можуть впливати на розвиток підприємництва, активізацію ініціативи щодо удосконалення та ефективного використання трудового потенціалу, ресурсів, зростання товарного виробництва та життєвого рівня людей. Проте продовжується вилучення державою бюджетних коштів деяких областей та м. Києва, що послаблює фінансово-економічну базу багатьох регіонів і практично перетворює

державний бюджет у знаряддя досягнення політичних цілей управлінською бізнес-елітою. Це не дає змоги вживати цілеспрямованих  заходів державної регіональної економічної політики, що забезпечувало  б ефективне регулювання процесів регіонального і місцевого розвитку, узгодження дій центральних та місцевих органів виконавчої влади щодо структурної перебудови економіки країни, оскільки в Україні за останні роки сформовано не контрольовану владу феодального типу.

    Згадаємо відомий ще з часів директивного управління постулат: "Раціональне розміщення продуктивних сил, тобто територіальний розподіл підприємств та їх комплексів по адміністративних і великих економічних районах, забезпечує економію суспільної праці, комплексний розвиток районів та спеціалізацію їх господарств, усуває надмірну скупченість населення у великих містах, сприяє подоланню істотних відмінностей між містом і селом, подальшому вирівнюванню умов економічного розвитку регіонів країни". Цей постулат продовжує експлуатуватися в Україні і сьогодні в тому плані, що слова "з однаковим успіхом" означають, що ні тоді, ні тепер практичне втілення у життя такої ідеї (чи навіть філософії) так і не зрушило з нульової позначки.

    І все ж, якщо за часів командно-адміністративних методів управління економікою об'єктивно існували хоча б якісь передумови планово-територіальної організації виробництва, то за ринкових відносин така ідея навіть теоретично не має підстав для існування. Адже ринкова економіка спирається передусім на підприємливість суб'єктів господарювання, і намагання з боку держави регулювати цю здатність - марна річ.

3.2 Недоліки концепції державної регіональної політики

              Незважаючи, проте, на об'єктивні передумови, які виключають саму можливість розробки та реалізації державної регіональної економічної політики у наведеному розумінні, це питання вже протягом кількох років ініціюється до розгляду на найвищому державному рівні. Йдеться, зокрема, про втілення Концепції державної регіональної політики [ 10 ,c. 2 ], яка розроблена для того, щоб дати відповідь на виклики, які постали перед Україною, виходячи з національного досвіду та врахування практики інших держав та керівних документів Ради Європи, Конгресу місцевих та регіональних влад Європи, інших європейських організацій і у якій проголошено дуже правильні й досить привабливі імперативи,а саме засади здійснення ефективної сучасної державної регіональної політики і є основою для ухвалення нормативно-правових актів України, необхідних для її реалізації ; за роки незалежності в Україні в основному сформовано організаційно-правові та інші основи реалізації державної політики у цій сфері. У 2001 році указом Президента України затверджено Концепцію державної регіональної політики, прийнято інші акти Глави держави, прийнято низку законів та постанов Кабінету Міністрів України.  Проте в силу численних об'єктивних та суб'єктивних факторів наявні можливості забезпечення збалансованого розвитку України та її регіонів, поліпшення якості життя людей реалізовуються недостатньо. 
     За сучасних умов перед Україною постали нові виклики та загрози, які суттєво впливають на розвиток держави, реалізацію національних інтересів та стан національної безпеки. 

       Але на жаль у ній не просто відсутнє, а об'єктивно унеможливлено створення реальних механізмів, які могли б забезпечити реалізацію цих, по суті, закликів, що й перетворило їх на утопію.

      За цією Концепцією, механізм державного регулювання розвитку регіонів повинен передбачати насамперед права і обов'язки регіонів у бюджетно-податковій політиці країни, відповідні повноваження в управлінні державним майном, участь у реалізації державних програм. Свідомо чи ні, але цей перелік не має логічного продовження у тому розумінні, що загальний добробут населення регіону безпосередньо залежатиме від рівня розвитку продуктивних сил у межах його території. З точки зору ринкових відносин саме у такій площині потрібно було б визначати економічні повноваження центру й окремих територіальних утворень.

    Прості обіцянки і заклики до братерських відносин центру й провінцій при формуванні відповідних бюджетів щодо стабілізації та лібералізації податкового навантаження, фінансові пожертви центру в нових, ринкових умовах виглядають не якимись там пустощами, а спробами й надалі тримати регіони на короткій мотузці. І такі спроби аж ніяк не "вписуються" у закони ринкової економіки, що викликає навіть підозру щодо подвійних стандартів у проведенні в Україні ринкових реформ. Останнім часом в економічній літературі висловлюється думка щодо мети формування економічної політики української держави, що здійснюється не в інтересах суспільства, а в інтересах "групи тиску", яка причетна до виконавчої влади. Таким чином, українська держава з універсального суспільного інституту, який покликаний політично і економічно забезпечувати національні інтереси та регулювати правила поведінки суб'єктів економічної діяльності, перетворилася на "акціонерну компанію", наділену правами довільно змінювати "правила гри" на свою користь. За таких умов володіння контрольним пакетом акцій відкриває доступ бізнес-елітам до колосального збагачення внаслідок запеклої боротьби за місця у вищих ешелонах державного апарату для здійснення ними фактично асоціальних кланових інтересів, нехтування національними інтересами з одночасним "калькуванням" недостатньо ефективних кроків сусідніх та інших держав.

    Нестримне бажання центру й надалі залишатися монополістом у перерозподілі фінансових ресурсів країни призвело до певного викривлення чинного законодавства. Незважаючи на проголошену прихильність до ринкових реформ, центральні органи влади залишаються підвалиною майже повного фінансового диктату щодо місцевих органів влади, і це стало можливим передусім внаслідок цілком свідомого "виключення з гри" місцевих представницьких органів влади і місцевого самоврядування.