Структура злочинної діяльност

Автор: Пользователь скрыл имя, 02 Марта 2013 в 12:07, курсовая работа

Краткое описание

Загальні причини злочинної діяльності криються у суспільних суперечностях, які існують як "по вертикалі", так і "по горизонталі". Від початку свого існування й до сьогодні людству властива злочинна діяльність як соціальний феномен, обумовлений об'єктивною реальністю, тому справедливим є вислів: кожне суспільство має таку злочинність і злочинців, яких воно заслуговує. І якщо відійти від нормативного розуміння злочинної діяльності (наявність держави і права як інститутів, що визначають, які діяння є злочинами, а які ні), то можна сказати, що так звана вічна злочинна діяльність, тобто посягання на власність і людину, існувала ще за первіснообщинного ладу і згідно зі звичаями каралася стратою або вигнанням з племені, що було рівнозначно смерті. Ці "вічні" посягання становлять ядро і сучасної злочинної діяльності, незважаючи на зміни суспільно-економічних формацій. Отже, можна погодитися з думкою, що злочинна діяльність вічна.

Оглавление

ВСТУП……………………………………………………………………………3
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ЗЛОЧИННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ……………………………………………………………………..8
1.1. Поняття злочинної діяльності та її види…. ……………………………....8
1.2. Злочин як суспільно-небезпечне діяння………………………………......15
РОЗДІЛ 2. КРИМІНАЛІСТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗЛОЧИННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ……………………………………………………………………24
2.1. Структура злочинної діяльності і криміналістична характеристика її елементів………………………………………………………………………...24
2.2. Особливості злочинної діяльності, що пов’язані з порушенням
податкового законодавства……………………………………………………33
Висновок……………………………………………………………………….41
Список використаної літератури………………...............................................44

Файлы: 1 файл

КРИМ.КУРС.doc

— 207.50 Кб (Скачать)

У методиці розслідування злочинів діяльнісний підхід пов'язаний з історичним, який має на меті поетапне вивчення діяльності і розвитку суб'єкта. Включаючи при цьому виникнення злочинного наміру; розвиток і формування мети; складання плану і моделі бажаного результату; дослідження фізичної реалізації мети, інакше кажучи, власне самої злочинної діяльності.

Діяльнісний підхід пов'язаний з інформаційним, оскільки засоби криміналістичної техніки  і тактики під час їхньої реалізації виконують функції збирання, дослідження  і використання доказів у кримінальному судочинстві. Внаслідок цього однією зі сторін процесу розслідування є інформаційно-пізнавальна функція, в основі якої лежить діяльність суб'єктів кримінального процесу.

Зрештою, у криміналістиці діяльнісний  підхід зумовлений суттю і поняттям злочину у кримінальному праві. Злочин - це передбачене кримінальним законом небезпечне діяння, що посягає на суспільний устрій та його економічну основу, приватну власність, конституційні права і свободи громадян, а також інші діяння, що посягають на суспільний правопорядок і громадську безпеку.

Суть злочину як суспільне небезпечного діяння (або бездіяння) полягає у  фізичній дії суб'єкта, внаслідок  якої в оточуючому середовищі виникають  зміни, а також кінцевий продукт - корисний або некорисний і соціальне небезпечний для суспільства. З цього, злочин - це завжди діяльність суб'єктів між собою і матеріальним середовищем, завжди взаємодія матеріальних та ідеальних слідів.

Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком людини. Саме тому йому притаманні всі ті об'єктивні і суб'єктивні особливості, що характеризують поведінку людини: фізичні властивості — той чи інший рух або утримання від нього, використання фізичних, хімічних, біологічних та інших закономірностей навколишнього світу; психологічні властивості — прояв свідомості і волі, певна мотивація поведінки, її цілеспрямованість.

Але на відміну від інших вчинків  людини злочин за своєю соціальною сутністю є посяганням на ті відносини, що склалися в суспільстві, відображають його найбільш важливі інтереси, внаслідок чого охороняються законом про кримінальну відповідальність. Злочин завжди суперечить основним потребам та інтересам суспільного розвитку. А оскільки саме об'єктивні закономірності розвитку суспільства, його потреби та інтереси виступають критерієм, мірилом цінності чи антицінності людської поведінки, відповідності чи невідповідності її цим потребам та інтересам, злочин завжди є антисоціальною поведінкою.

При цьому, оскільки інтереси і потреби  суспільства постійно розвиваються, відповідно змінюється на певному етапі суспільного розвитку й оцінка поведінки людини як антисоціальної, злочинної. Тому поняття злочину не може бути незмінним: воно завжди повинно відповідати конкретному етапу розвитку суспільства, потребам та інтересам, притаманним саме цьому етапу. Це дозволяє зробити два висновки:

  1. поняття злочину залежить від соціально-економічних відносин, що існують на певному етапі розвитку суспільства, і тому є історично мінливим;
  2. визнання певної поведінки людини злочином (криміналізація діяння) чи виключення її з кола злочинних (декриміналізація діяння) є безперервним процесом оцінки відповідності чи невідповідності цієї поведінки суспільному розвитку.

Поняття злочину є універсальною  і фундаментальною категорією: воно лежить в основі змісту всіх кримінально-правових інститутів. Саме тому визначенню цього поняття надавалося і надається великого значення.

В історії кримінального права  поняття злочину визначалося  по-різному. Залежно від того, чому надавалось більшого значення — соціальній чи правовій характеристиці злочину, — можна виокремити три визначення цього поняття: формальне, матеріальне і формально-матеріальне.

Формальне визначення — відбиває юридичну природу, юридичні ознаки злочину: злочином визнається таке діяння, яке  передбачається законом як кримінальне каране (злочинним є те, що карано, або злочинним є те, що передбачено кримінальним законом).

Матеріальне визначення вирізняє лише соціальну сутність злочину, протиріччя його певним соціальним цінностям (злочин — суспільно небезпечне діяння).

Формально-матеріальне визначення поєднує в собі соціальну і  юридичну характеристику злочину (злочин — суспільно небезпечне і передбачене  кримінальним законом діяння).

Якщо поставити питання про  те, яке з цих визначень є  більш обґрунтованим, більш цінним, то насамперед необхідно мати на увазі, що будь-яке визначення того чи іншого поняття тільки тоді може виконувати свої функції, коли воно максимально точно і вичерпно відображає істотні, типові ознаки певного діяння, явища. У цьому розумінні формально-матеріальне визначення має перевагу — воно дозволяє відповісти не лише на питання, які діяння закон визнає злочином, але й на питання, чому закон визнає їх злочинами, що в сукупності відбиває соціальну і правову природу, суть злочину.

КК України дає саме таке визначення. Стаття 11 встановлює: «Злочином є передбачене цим Кодексом суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину».

Перше, що підкреслюється в цьому  визначенні, це характеристика злочину  як діяння: дії (активної поведінки) чи бездіяльності (пасивної поведінки). Це має принципове значення. Злочин як свідомий вольовий вчинок людини повинен бути виражений у конкретній дії або бездіяльності. Думки, погляди, переконання, що не знайшли свого вираження в актах дії або бездіяльності, навіть якщо вони суперечать інтересам суспільства, злочином визнаватися не можуть. Разом з тим і конкретна дія або бездіяльність, позбавлена психологічної основи діяння — свідомого і вольового елементів (це, наприклад, рефлекторні, інстинктивні вчинки), — не є злочином. Це і пояснює, чому в ст. 11 вказується, що злочином є лише діяння, вчинене суб'єктом злочину, яким відповідно до ч. 1. ст. 18 КК є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, тобто особа, що діє з свідомістю і волею, є достатніми для того, щоб поставити їй у вину вчинене діяння.

Аналіз ч. 1 ст. 11 КК показує, що в  ній чітко закріплені три ознаки злочину: суспільна небезпечність  діяння, винність і передбаченість діяння в законі про кримінальну відповідальність. Перші дві ознаки — суспільна небезпечність і винність — є матеріальними, що розкривають як зовнішню, так і внутрішню соціально-психологічну природу злочину. Третя — передбачення діяння КК — формальна, що відбиває юридичну, нормативну природу злочину, тобто його протиправність.

Разом з тим аналіз ч. 2 ст. 1, яка  визначає завдання Кримінального кодексу, дозволяє стверджувати, що передбаченість діяння в КК одночасно означає  й обов'язкову караність його за цим Кодексом. Частина 2 ст. 1 вказує, що для здійснення завдання захисту суспільних відносин від злочинних посягань кодекс визначає, «які суспільне небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили». У цій нормі чітко відбивається нерозривний зв'язок кримінальної протиправності та кримінальної караності в характеристиці злочину

Саме тому панує думка про  наявність чотирьох обов'язкових  ознак злочину: суспільної небезпечності, винності, протиправності і караності.

З урахуванням цих ознак можна дати наукове визначення поняття злочину: злочином визнається суспільне небезпечне, винне, протиправне і кримінальне каране діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Кожна з цих ознак злочину відображає його різні істотні властивості, має свій зміст.

Суспільна небезпечність як матеріальна  ознака злочину полягає в тому, що діяння або заподіює шкоду відносинам, які охороняються кримінальним законом, або містить у собі реальну  можливість заподіяння такої шкоди. Це — об'єктивна властивість злочину, реальне порушення відносин, що склалися в суспільстві. Виникнення, зміна, втрата суспільної небезпечності діяння обумовлені об'єктивними закономірностями суспільного розвитку, нерозривним зв'язком з тими соціально-економічними процесами, що відбуваються в суспільстві. У частині 1 ст. 11 КК суспільна небезпечність як обов'язкова ознака злочину тільки називається, її зміст закон не розкриває. Між тим порівняльний аналіз різних видів правопорушень (адміністративних, дисциплінарних тощо) свідчить, що їх суспільна небезпечність не рівнозначна суспільній небезпечності злочину: суспільна небезпечність злочину як виду правопорушення є значно більшою. Не тотожні за своєю небезпечністю і різні злочини. Досить порівняти вбивство і крадіжку.

Оцінка суспільної небезпечності діяння як ознаки злочину відбувається на двох рівнях: по-перше, на законодавчому, коли законодавець криміналізує суспільне небезпечне діяння; по-друге, на правозастосовному, коли орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя оцінюють суспільну небезпечність вчиненого злочину. Тому суспільна небезпечність і належить до оціночних понять. Критерієм оцінки суспільної небезпечності, її ступеня виступають об'єктивні і суб'єктивні ознаки злочину: об'єкт, на який посягає злочин, наслідки, спосіб вчинення злочину, форма вини, мотив і мета тощо. Тільки оцінка всієї їх сукупності може розкрити об'єктивну, реальну небезпечність злочину — його тяжкість. Значення суспільної небезпечності як матеріальної ознаки злочину полягає в тому, що вона, по-перше, є основним об'єктивним критерієм визнання діяння злочином, його криміналізації; по-друге, дозволяє дати класифікацію злочинів за ступенем тяжкості; по-третє, визначає межу між злочином та іншими правопорушеннями; по-четверте, є однією з загальних засад індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання (п. З ч. 1 ст. 65 КК).

Другою обов'язковою ознакою  злочину, що виражає його внутрішній  психологічний зміст,є винність.

У цій ознаці відбивається найважливіший  принцип кримінального права  — принцип суб'єктивного ставлення, тобто відповідальності тільки за наявності вини, що випливає зі ст. 62 Конституції України.3

Частина 2 ст. 2 КК закріпила цей  принцип, вказавши, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину  і не може бути піддана кримінальному  покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Таким чином, закон про кримінальну  відповідальність виключає об'єктивне  ставлення, тобто відповідальність за шкоду, заподіяну за відсутності  вини. Вина відповідно до ст. 23 КК є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідкі в, виражене у формі умислу або необережності.

           Злочин  являє собою єдність об'єктивного  і суб'єктивного: діяння і психічного (свідомого і вольового) ставлення до нього. Як діяння не може бути розкрите поза зв'язком з психічним ставленням особи до нього, так і зміст психічного ставлення (вини) не може бути визначений поза зв'язком з характером діяння: об'єктом, на який вона посягає, способом, наслідками та іншими його об'єктивними ознаками. Вина значною мірою визначає характер діяння і ступінь його тяжкості і є важливим критерієм визнання його злочином.

Обов'язковою ознакою злочину  є також його протиправність. Протиправність як формальна ознака злочину означає передбачення його в кримінальному законі. Кримінальна протиправність тісно пов'язана із суспільною небезпечністю: вона є суб'єктивним вираженням об'єктивної, реальної небезпечності діяння для суспільних відносин, її законодавчої оцінки. Тому кримінальна протиправність — юридична, правова оцінка суспільної небезпечності, закріплена в законі. Саме суспільна небезпечність, її ступінь визначає об'єктивні межі протиправності. За цими межами питання про криміналізацію діяння поставати не може. Виділення законом кримінальної протиправності як обов'язкової ознаки злочину являє собою конкретне вираження принципу законності в кримінальному праві: кримінальній відповідальності І покаранню підлягає лише особа, що вчинила таке суспільне небезпечне діяння, яке передбачено законом як злочин. Кримінальний закон дає вичерпний перелік злочинів. Тому, якщо навіть діяння становить небезпеку для суспільства, але не передбачене законом про кримінальну відповідальність, воно не може розглядатися як злочин.

Звідси випливає найважливіше положення про неможливість застосування кримінального закону за аналогією до діяння, що прямо в ньому не передбачене. Частина 4 ст. З КК прямо вказує, що застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією забороняється.

Слід зазначити, що Кримінальні  кодекси України 1922 і 1927 років допускали  аналогію закону, яка означала, що у  разі відсутності в Кримінальному  кодексі вказівок на окремі види злочинів, покарання застосовується за тими статтями КК, що передбачають найбільш схожі за важливістю і характером злочини, з урахуванням правил Загальної частини. Введення в ці роки аналогії мало усунути прогалини в кримінальному законі, що пояснювалося неможливістю передбачити в тих умовах у КК вичерпний перелік злочинів. Хоча аналогія в перших КК і обмежувалася якоюсь мірою обов'язковим встановленням схожості діянь (вчиненого і передбаченого кримінальним законом) за об'єктивними ознаками, вона відкривала простір суб'єктивному розсуду правозастосовчих органів в оцінці діяння як злочину і, зрештою, часто призводила до порушення закону. Тому необхідність зміцнення законності вимагала виключення аналогії з кримінального кодексу та утвердження принципу: немає злочину без вказівки на те в законі. Це й було зроблено вже в ст. 7 КК України 1960 р., хоча норми, яка б прямо забороняла аналогію, у цьому кодексі не містилося. Конституція України в ч. 2 ст. 58 містить найважливіший принцип законності: «Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення». Частина 4 ст. З КК цілком відповідає цьому положенню Конституції України.

З ознакою протиправності пов'язана  четверта обов'язкова ознака злочину  — його караність. Під караністю  розуміють погрозу застосування покарання за злочин, що міститься  в кримінально-правових санкціях. Караність за своєю сутністю випливає із суспільної небезпечності і протиправності діяння. Діяння тому і є кримінальне караним, що воно суспільне небезпечне і передбачене кримінальним законом як злочин.

У той же час діяння, за яке в законі передбачене кримінальне покарання, не втрачає властивостей злочину, якщо в конкретному випадку його вчинення за нього не буде призначене покарання (наприклад, після закінчення строків давності, за амністією й ін.). Ще в 1961 р. В. В. Сташис справедливо писав, що «зовсім неправильно ототожнювати караність як ознаку злочину із застосуванням покарання в будь-якому випадку його вчинення. Караність слід розуміти як встановлення в законі за вчинення певного діяння кримінально-правової санкції, яка дає можливість застосування в належних випадках (а не завжди) покарання».

З урахуванням викладеного, підкреслюючи єдність ознак злочину, можна  зробити висновок, що тільки наявність  сукупності розглянутих чотирьох ознак  — суспільної небезпечності, винності, протиправності, караності — характеризує діяння, вчинене суб'єктом злочину, як злочин.

Информация о работе Структура злочинної діяльност