Відмінність злочинів від інших правопорушень

План

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність теми. Поняття  злочину є однією з ключових категорій  кримінального права. Для здійснення задач охорони інтересів, що захищаються  кримінальним правом, та стоять перед  кримінальним законодавством, необхідне  точне визначення поняття злочину. Дійсно, без нього неможливо уявити існування всієї науки кримінального права, оскільки за допомогою нього дається відповідь на те, які діяння є незаконними, які умови необхідні, щоб визнати діяння злочином, а особу, яка вчинила його, – злочинцем, які злочинні дії більш небезпечні для суспільства, які менш. На даному етапі розвитку нашої держави, коли ми прагнемо стати частиною цивілізованого демократичного світу, це необхідна перебудова всієї правової системи в цілому, та кримінального права зокрема. Кримінальне право повинно бути захисником громадян, а не каральним знаряддям держави, а для цього поняття злочину, як ключової категорії кримінального права, повинно бути конкретним, заснованим на принципах справедливості і рівності всіх перед законом.

Поняття злочину є  центральним у будь-якій правовій системі. Проте у кримінальних законах  ряду країн визначення поняття злочину  або зовсім не даються, або є формальними (такими, що відображають лише юридичну властивість злочинів). Формальне визначення поняття злочину дається, зокрема, у КК Іспанії, ФРН, Швеції, Франції, США. Формальними, як правило, є доктринальні визначення поняття злочину у зарубіжній теорії права. Злочином визнається діяння, заборонене законом (причому часто - не тільки кримінальним) під загрозою покарання.

На відміну від багатьох інших країн, в Україні поняття  злочину не лише має значне теоретичне обґрунтування, а й отримало своє законодавче закріплення і містить  у собі необхідну і достатню кількість  ознак, які дають можливість відмежувати злочин від інших правопорушень та від правомірної поведінки.

Визначаючи поняття  злочину, необхідно перш за все враховувати, що це соціальне явище, якому притаманні певні ознаки та властивості. Лише врахувавши їх можна дати вичерпну характеристику цього терміну та здійснити комплексний аналіз його рис та складових частин.

У юридичній науці  на сьогодні відсутній єдиний підхід до вирішення цього завдання. Науковцями по-різному визначаються основні  ознаки цього суспільно-небезпечного явища.

Враховуючи вищезазначене, метою роботи буде з’ясування суті та ознак злочину, відмінності від інших правопорушень та класифікація за різними критеріями, і перш за все, за його тяжкістю.

Об’єктом дослідження  є охоронювані кримінальним законодавством суспільні відносини, порушення яких згідно його норм визнається злочинним

Предмет дослідження  – злочин як соціальне явище та кримінально-правова категорія, законодавство, яке визначає його ознаки, що дозволяють відмежувати злочин від інших  правопорушень, основні види злочинів згідно законодавства України.

Методологічну основу роботи склала сукупність сучасних методів  і прийомів пізнання об’єктивної  дійсності, котра поєднує як загальнонаукові, так і спеціальні методи пізнання. Вихідним підґрунтям дослідження є  діалектичний метод пізнання, відповідно до якого проблеми, що розглядаються у роботі, представлені у вигляді єдності їх соціального змісту та юридичної форми. Із спеціальних методів дослідження в роботі застосовано логіко-семантичний метод (для визначення та поглиблення понятійного апарату “злочин”, “ознака”); метод порівняння (використовувався для зіставлення положень науки філософії соціології та кримінального права щодо визначення поняття “злочин”); структурний (застосовувався для дослідження системи основних ознак злочину). Завдяки порівняльно-правовому методу визначено рівень урегульованості у кримінальному законодавстві України поняття злочину та його основних ознак.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. ЗЛОЧИН ЯК СОЦІАЛЬНЕ ЯВИЩЕ

 

Злочини та їх сукупність (злочинність) - одна із найгостріших проблем суспільства. Результати опитувань громадської думки свідчать про те, що в багатьох країнах цю проблему ставлять на друге-третє місце після проблем економічного характеру. Такі факти зумовлюють необхідність детального вивчення злочину не тільки як повсякденного кримінально-правового явища, що карається тими чи іншими санкціями (репресіями), а й як явища соціального, яке має місце в конкретному соціумі та зумовлене певним причинно-наслідковим зв'язком

Слід зазначити, що будь-яке  теоретичне дослідження неможливе без узагальнення та критичного осмислення наукового досвіду попередників, що дає змогу визначити певні закономірності в оцінці того чи іншого явища, а також методологічні вади, які перешкоджають адекватному розумінню процесів та явищ. Злочин як явище, що є породженням зла, розглядався практично всіма видатними мислителями. Навіть сьогодні їх унікальні погляди, витримавши випробування часом, є актуальними. Людство ніколи не мирилося з існуванням злочину, а тому до зазначеної проблеми була завжди прикута увага громадськості та науковців різних галузей знань Поняття «злочин» - не лише кримінально-правова, а й історична категорія. На сьогодні криміногенна ситуація в Україні досить напружена, а це вимагає вжиття негайних заходів, зокрема реформування правоохоронної системи суспільства, яка створюється людьми для захисту від руйнівних сил, що виникають у процесі суспільного розвитку та згубно діють у протилежному прогресивному напряму руслі. Постає нова філософсько-правова проблема, якщо злочин органічно притаманний життєдіяльності суспільства, то його юридично-правова система повинна співвідноситись із суспільним організмом таким чином, щоб вона відповідала його динамізму, а коли злочин є випадковим явищем і не виходить із закономірностей розвитку суспільства, то й юридично-правова система має бути такою, щоб могла одразу або на якомусь певному етапі остаточно знищити це аномальне не притаманне самій сутності життя людей явище.

Злочин розглядається  в основному як кримінально-правова  категорія. Проблемам дослідження злочину як соціального явища присвятили свої праці В. Бачити, О. Микитчик, Є. Поздняков, А. Добринш, Ю. Блудштейн. Окремим аспектам цієї проблематики приділили свою увагу О. Литвак, М. Ібрагімов, В. Шакун.

Слід зазначити, що комплексно у філософсько-правовій науці проблема злочину як соціального явища була розглянута у дисертаційному дослідженні О. Микитчика «Злочин як соціальне явище філософсько-правовий аспект». Проте в обсязі одного дослідження неможливо повно та всебічно вивчити феномен злочину як соціального явища. Складність процесу дослідження полягає в тому, щоб віднайти саме те, що узагальнює та характеризує злочин у його антисуспільній спрямованості. Це потребує застосування філософсько-правової методології.

Сучасний етап розвитку наукового знання, у тому числі правового, характеризується збільшенням аспектів (граней) вивчення одного й того самого об'єкта. Іншими словами, об'єктна сфера наук може бути одна, а предметна, враховуючи зміст та специфіку конкретної науки, може бути різною. Предмет є категорією, яка визначає певну цілісність, що виділена із об'єктів у процесі людської діяльності та пізнання. Таким чином, один і той самий об'єкт вивчається більш спеціалізовано, з диференційованим підходом, різними науками (наприклад, філософія права, соціологія права, теорія права).

В. Бачинін вважає, що «філософія права - міждисциплінарна галузь знань, яка об’єднує зусилля пізнання в юриспруденції та філософії» [9, с. 28]. Слід зазначити, що формування і  розвиток філософії права як самодостатньої наукової дисципліни не є продуктом логічних операцій з об’єднання фрагментів філософії та права. Це - зумовлена логікою життя та галузей знань інтеграція філософських ідей і даних права [3, с. 12].

Діалектика розглядає  форму явищ як структуру, зовнішні рамки явища. Форма явиш тісно пов’язана із змістом визначається ним і від нього залежить. Оскільки злочин є соціально-правовим явищем, форма цього явища є двоякою. Формою злочину як соціального явища виступає форма злочинної поведінки дія або бездіяльність. Тільки в такій формі можливе злочинне посягання тільки таким чином можливе заподіяння шкоди суспільним відносинам або загроза завдання такої шкоди. Формою злочину як правового явища виступає склад злочину. Злочин в об'єктивній реальності завжди конкретний – це будь-який злочин, передбачений кримінальним законодавством.

Діалектика форми та змісту свого часу була розкрита у  працях Гегеля. Характерним є таке твердження з його Енциклопедії «При рассмотрении противоположности между  формой и содержанием существенно важно не упустить из виду, что содержание не бесформенно, а форма одновременно и содержится в самом содержании, и представляет собой нечто внешнее ему. Мы здесь имеем удвоение формы во-первых, она, как рефлектированная внутрь себя, есть содержание, во-вторых, она, как не рефлектированная внутрь себя, есть внешнее, безразличное для содержания существование» [6, с. 527]

З цієї подвійної природи  форми випливає, по-перше, можливість відносно самостійного дослідження  її, по-друге, невідворотність виходу у процесі поглиблення дослідження за межі форми. Щодо проблеми, що розглядається, зазначений процес особливо яскраво виявився у кримінальному праві.

Ще у 1906 р відомий  дослідник М. Гернет зазначав, що основною характерною ознакою соціологічного напряму в науці кримінального права, а разом із тим і її заслугою, є вчення про злочин як соціальне явище [7, с. 138].

Радянська наука кримінального  права виходила з розуміння злочину  як соціального явища, хоча в період 40-50-х років центр тяжіння перемістився до розроблення правової форми останнього. Відображенням соціологічного підходу до злочину було його трактування як суспільно-небезпечного діяння, що, однак не могло вичерпати всі соціологічні аспекти проблеми. Суспільна небезпека – найважливіша соціальна характеристика злочину, але вона відображає лише одну його сторону: ту шкоду, яка завдана або може бути завдана суспільству злочинною поведінкою. Вказуючи на суспільну небезпеку злочинного діяння, ми ще не розкриваємо його причини, не характеризуємо відношення злочинця до оточуючих його місце це в соціальних групах [16, с. 5]. Поглиблюючи з одного боку, вивчення правової форми злочину, а з іншого – традиційні соціологічні дослідження суспільної небезпеки злочину, наука кримінального права вийшла тим самим за межі аналізу правової форми, розширила свою проблематику, збагатила методологію.

Разом із тим галузеві соціологічні дослідження свідчіть що галузеві юридичні науки розглядають  правопорушення під кутом зору певної форми юридичної відповідальності що визначає обсяг соціологічних досліджень. Характеристика причин, закономірностей розвитку правопорушення як соціального явища, різноманітних форм і методів боротьби з ними не є предметом галузевих наук та тяжіє до виділення в самостійну науку. Частково така тенденція вже реалізована кримінологія існує як самостійна наука, що не збігається за предметом з наукою кримінального права [8, c. 56]. В перспективі можна очікувати, що розроблення причин правопорушень, форм та методів боротьби з ними також вийде за межі галузевих юридичних наук та стане предметом науки, що вивчатиме комплексну проблему асоціальної поведінки.

Вчені пропонують різні  підходи до визначення злочину у  філософсько-правовому розумінні, адже зрозуміло, що визначення злочину як правової категорії є більш вузьким, ніж категорії філософської, і не розкриває суті цього складного соціального явища, не вказує на його причини, що значно звужує, а подекуди й унеможливлює боротьбу з ними. На думку В. Бачиніна, феномен злочину слід розглядати в казуальному причинно-наслідковому аспекті цивілізації.

О.Микитчик, розкриваючи загально-історичну тенденцію декриміналізації юридичного закону і його гуманістичну сутність, пропонує таке філософське правове визначення злочину як соціального явища: «Злочин – це вид анти-суспільної протиправної поведінки, яка спрямована проти загальнолюдських цінностей і виражена в діях, що завдають значної шкоди людині в системі  суспільних відносин і державі, за що передбачається кримінальним законом покарання» [19, с. 8]. I хоча наведене визначення повно та ґрунтовно характеризує злочин із філософсько-правових позицій, слід зазначити, що воно не позбавлене деяких вад. Вказуючи на те, що злочин – це вид анти-суспільної поведінки, спрямованої проти загально людських цінностей, вчений не може претендувати на універсальність визначення. Адже загальнолюдські цінності країн Сходу традиційно вирізняються від країн Заходу. Згадаймо хоча б Коран, де сказано «Убий невірного». І таких прикладів можна навести багато.

Слід зазначити, що на рівні філософсько-правової методологи злочин розглядається як соціальне явище в онтологічному співвідношенні сутнісних і належних основ світу. Аксіологія злочину виявляється через причини морального непідкорення людей стандартизованим нормам поведінки, закріпленим у законі, й доводить: якщо існує закон, то є й шляхи його порушення. Наявність закону вже свідчить про об'єктивну здатність людей до порушення соціально-юридичних норм [19, с. 7]. Норма заборони зумовлює можливість вчинення злочину і певним чином спонукає до нього. Як свідчать дані соціологічних досліджень, у кожному суспільстві завжди є особи, які за будь-яких умов будуть скоювати ті чи інші злочини і зрозуміло, що методи кримінально-правової репресії практично безсилі, вони припиняють злочин, але не змінюють свідомості, не сприяють усвідомленню злочинцем того, що злочин - це зло. Хоча й таке твердження апріорі не може бути універсальним.

Злочин - це індивідуальний, асоціальний акт, це посягання окремої  людини на встановлений в суспільстві  порядок відносин між людьми, колективами, між колективом і особистістю [9, с. 3]. При цьому злочин має не тільки соціальну чи економічну характеристику як небезпечне для суспільства діяння, а й біологічні, психологічні та інші якості [26, с. 22].

Філософські аспекти  злочину як соціального явища характеризуються його анти-суспільною спрямованістю і спричиненням руйнації, створеної людьми життєдіяльності. У предметних формах вчинення злочину закладені морально духовні сили зла, що постійно мімікризується, має утаємничений характер, паразитує на слабкостях людської натури, завжди удосконалюється, таким чином пристосовуючись та уніфікуючись із культурно-цивілізаційним процесом. Будь-який злочинець своїми злочинними діями руйнівним чином впливає на певні суспільні відносини, протидіє їх укріпленню та розвитку, підриває їх стан, змінює або знищує їх в конкретному суспільстві. Адже суспільство несе у собі зародки усіх злочинів, що мають бути вчинені, оскільки в ньому є умови, які сприяють їх розвитку, воно, так би мовити, готує злочини, а злочинність є лише засобом. Будь-який соціальний стан передбачає, відповідно, певну кількість та певний порядок проступків, які є необхідним наслідком його організації.