Відмінність злочинів від інших правопорушень

Щоб визнати ту чи іншу дію правопорушенням, необхідно  встановити, чи має вона ознаки правопорушення, а саме:

1) правопорушення   завжди   проявляється   в   поведінці  особи - дії чи бездіяльності, тобто фактичне протиправне діяння    чи    протиправне    нездійснення    регламентованої законом поведінки. Думки, переконання, бажання, настрої, світогляд,     соціальні     або     особисті     властивості     не регламентуються, не є правопорушеннями і відповідно не можуть виступати як підстави юридичної відповідальності.¹²

2) За своєю соціальною значущістю ця поведінка соціальне шкідлива, тобто спричиняє чи може спричинити шкоду нормальним суспільним відносинам, що розвиваються у правовій формі, — правам, свободам, законним інтересам суб'єктів. Ця шкода може бути різною, залежно від наслідків протиправного діяння, його соціальної оцінки (матеріальною і моральною, значною і незначною).

3) За психологічними  ознаками правопорушенню як вчинок завжди має свідомо-вольовий характер, тобто здійснюється під контролем волі і свідомості суб'єкта. Правопорушенням є лише те діяння, яке скоюється як результат прояву усвідомленої волі особи і вчинене з її вини. Дія, що завдає шкоди інтересам, які охороняються законом, є об'єктивно протиправною, але правопорушенням її назвати не можна при відсутності вини. Вина – внутрішнє ставлення особи до вчинюваного нею діяння. Вина буває у формі умислу або необережності. Умисел означає, що правопорушник усвідомлював протиправність своїх дій але тим не менш пішов на скоєння правопорушення. Необережність означає, що правопорушник або передбачав шкідливі наслідки та сподівався на їх відвернення, або не передбачав їх, хоч і повинен був це зробити.¹³

4) Юридична ознака правопорушення полягає в його протиправності. Держава в законі фіксує ознаки правопорушення, що вказують на динаміку, інтенсивність поширення негативних для суспільства вчинків. Тому закон може оперативно змінювати «межу», яка відділяє за формальними ознаками правомірну і протиправну поведінку. Критерієм правомірності дій має бути право як втілення справедливості, тому саме з позиції гарантованих конституцією прав і свобод людини повинні розцінюватися державою ознаки протиправності діянь. Інакше — в умовах недемократичного режиму державна влада може свавільно, самостійно і за своїми уподобаннями, ігноруючи правовий критерій, визначати формально-юридичні критерії протиправності і міру відповідальності за правопорушення.

5) З точки зору юридичних наслідків правопорушення як юридичний факт породжує охоронні правовідносини, в межах яких реалізуються заходи відповідальності за скоєне правопорушення. Таким чином, для суб'єкта правопорушення юридичні наслідки завжди будуть негативними. Водночас правопорушення може розцінюватися як юридичний факт, на основі якого: виникають процесуальні правовідносини у зв'язку з притягненням суб'єкта до відповідальності і, відповідно, виникають нові для суб'єкта процесуальні права й обов'язки; змінюються або припиняються ті правовідносини, учасником яких був суб'єкт (наприклад, звільнення працівника у зв'язку з учиненням ним крадіжки; змінення умов договору однією стороною за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань другою стороною та ін). Отже, правопорушення завжди передбачає можливість настання юридичних наслідків, які виражаються у втратах правопорушником благ матеріального, особистого й організаційного характеру.

6) Зовнішня (об'єктивна)  характеристика правопорушення полягає в тому, що воно завжди виступає як діяння суб'єкта (дія чи бездіяльність), яке з юридичної точки зору виражене: в невиконанні суб'єктом своїх обов'язків, що випливають з договору чи закону; в недотриманні заборон, установлених правовими нормами; у зловживанні суб'єкта своїми правами, створенні будь-яких перепон у використанні своїх прав іншими суб'єктами (наприклад, правомочностей власника стосовно володіння, користування, розпорядження своїм майном) і т. д. Різноманітні наміри, думки з приводу скоєння правопорушень самі по собі не є правопорушеннями і вважаються юридичне нейтральними доти, доки вони не проявилися як конкретні протиправні вчинки (діяння) суб'єктів.

7) Контролюючі можливості  держави полягають у тому, що вона може запустити державний механізм притягнення до юридичної відповідальності за правопорушення з метою поновлення порушених прав суб'єктів з наступним покаранням правопорушника. Слід враховувати, що правопорушення можливе лише тоді, коли воно скоєне деліктоздатним суб'єктом, тобто суб'єктом, здатним згідно з законом самостійно нести юридичну відповідальність за власні винні протиправні діяння.

Таким чином, попередній аналіз правопорушень приводить  до висновку про те, що правова поведінка  може бути визнаною правопорушенням, якщо вона є: діянням (дією чи бездіяльністю); протиправною; винною; соціальне шкідливою (небезпечною); караною.¹⁴

Причини правопорушень  розподіляються:

1) за значущістю щодо обумовлювання, детермінації правопорушень - на:

основні — соціальні явища, яким належить визначальна, вирішальна роль у цьому процесі (наприклад, суперечність чинного законодавства основним правам людини, загальнолюдським моральним приписам; протиріччя між ними і потребами, інтересами тих чи інших соціальних верств і окремих осіб, якщо правова культура останніх відзначається неналежним рівнем; суттєві вади, недоліки законодавства);

неосновні - явища, які лише полегшують вчинення правопорушень, здійснюють   такий вплив на  тлі головних чинників, і, можливо, саме завдяки ним — тобто так звані фонові явища (наприклад, недосконалість обліку й охорони матеріальних цінностей, недостатній контроль за дотриманням правил техніки безпеки, правил дорожнього руху тощо). Останню групу явищ нерідко відображають іншим, окремим поняттям — обставини (або умови), що сприяють вчиненню правопорушень;

2) за онтологічним статусом стосовно свідомості конкретної особи:

об'єктивні — явища, що не залежать від неї (наприклад, недоліки в роботі державних органів);

суб'єктивні — явища, які входять до складу індивідуальної свідомості конкретного суб'єкта, безпосередньо визначаються нею (наприклад, незнання особою вимог закону, її негативне ставлення до його приписів, психологічна установка особи на протиправну поведінку).

Правильне встановлення тих або інших причин певних правопорушень  — неодмінна умова їх профілактики і зниження загального рівня протиправної поведінки.¹⁵

Щодо   правопорушення або протиправної поведінки, як виду правової поведінки, то можна зазначити, що це є   антиподом правомірної  поведінки. Насамперед, слід зазначити, що протиправна поведінка здійснюється в сфері права, але, на відміну від правомірної поведінки, вона є не формою свободи, а формою несвободи чи свавілля. Протиправна поведінка,  оскільки вона має антиправову природу, входить до механізму правового регулювання тільки як юридичний факт, тобто як конкретна обставина, що є однією з причин виникнення охоронних правовідносин.

Правопорушення, як це виходить із самого терміна, є порушенням права, акт протилежний праву, його нормам, закону; здійснити правопорушення –  значить „переступити” право. 

Кожне окреме правопорушення, як прояв реальної дійсності, конкретне: воно здійснюється конкретною особою, в певному місці і в певний час, протирічить діючій правовій нормі, характеризується чітко визначеними  ознаками. Разом із тим, незважаючи на різновиди окремих правопорушень та їх видів, всі правопорушення, як антисоціальні явища, мають спільні риси або ознаки основні з них автор вже описав вище.

Правопорушення являють  собою особливий різновид діяльності окремих індивідів або організацій як юридичних фактів.¹⁶

Всі правопорушення за ступенем суспільної небезпеки поділяються  на два види: злочини та проступки.

Злочини  (кримінальні  правопорушення) відрізняються максимальною ступеню суспільної шкідливості, посягають  на найбільш соціально значущі інтереси, охоронювані від посягання кримінальним законодавством. На відміну від інших видів правопорушень перелік злочинних діянь передбачених кримінальним законодавством є вичерпним та розширеному викладенню не підлягає.¹⁷

Аналіз поняття злочину показує, що саме його суспільна небезпечність, її ступінь розкривають сутність злочину як виду правопорушення. Тому в кримінальному праві обґрунтовано визнається, що саме суспільна небезпечність є тим критерієм, що має бути покладений в основу відмежування злочину від інших правопорушень. Однак щодо питання, яким чином вона виконує цю розмежувальну функцію, серед науковців немає єдності.

Існують два різних підходи  до вирішення цього питання. Одні юристи, відмежовуючи злочин від інших правопорушень, вважають, що лише злочин має суспільну небезпечність, що це специфічна соціальна властивість лише злочину. Інші правопорушення не є суспільне небезпечними: їм притаманна лише така властивість, як суспільна шкідливість. Тобто відповідно до такої точки зору має місце якісна різниця в соціальній природі злочину й інших правопорушень: злочин за своєю природою — це суспільне небезпечне діяння, а іншим правопорушенням така соціальна властивість не притаманна, вони є лише суспільне шкідливими, тобто здатні заподіювати шкоду окремим державним, суспільним, особистим інтересам. Таким чином, відповідно до цієї точки зору, злочин та інші правопорушення — якісно самостійні види правопорушень не лише за правовою природою, ознакою протиправності, але й за їх соціальним змістом — матеріальною ознакою.

Інша точка зору виходить з єдності соціальної природи  всіх правопорушень — їх суспільної небезпечності. Тому відмінність між злочином та іншими правопорушеннями визначають за ступенем суспільної небезпечності. Специфіка злочину виявляється саме в підвищеному ступені суспільної небезпечності: він завжди є більш небезпечним, ніж будь-яке інше правопорушення. А тому відмінність злочину від інших правопорушень відрізняється кількісною, а не якісною характеристикою.

Така точка зору є більш обґрунтованою, оскільки будь-яке правопорушення заподіює шкоду (чи містить у собі загрозу заподіяння шкоди) певним суспільним відносинам, що й визначає його соціальну і правову природу як правопорушення. Але ступінь суспільної небезпечності різних видів правопорушень різна, а злочини в системі правопорушень — найбільш небезпечні. Це обумовлено і важливістю об'єкта, посягання на який визнається злочином, і характером і тяжкістю шкоди, способом вчинення діяння, формою і ступенем вини, мотивами і метою, а також всіма іншими об'єктивними і суб'єктивними його ознаками. Такий висновок підтверджується порівняльним аналізом злочинів та інших правопорушень, зокрема найбільш близьких до злочинів адміністративних деліктів.¹⁸

Менш шкідливими та суспільно небезпечними є проступки. Проступки – це такі правопорушення, котрі характеризуються меншою ступінню суспільної небезпеки по відношенню до злочинів та посягають на окремі сторони правового порядку, існуючого у суспільстві. До них відносяться дисциплінарні, адміністративні та цивільні правопорушення.¹⁹

Найбільш наближені  серед них до злочинів є адміністративні  проступки. Адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Адміністративним проступкам характерні такі риси:

1) ознака суспільної небезпеки властива тільки злочинам, інші правопорушення позбавлені цієї якості.

2) адміністративні правопорушення (проступки) не являють собою суспільної небезпеки; це суспільно шкідливі, антигромадські явища. Тому й відрізняються злочини від адміністративних правопорушень тим, що злочини — діяння суспільне небезпечні, а адміністративні правопорушення — діяння лише шкідливі.

Злочини мають підвищений ступінь суспільної небезпеки. Адміністративним правопорушенням вона властива «меншою», «невеликою», «невисокою», «незначною» мірою і не досягає того рівня, з якого починається застосування заходів кримінальної відповідальності.²⁰

Цивільні проступки  – правопорушення, які здійснюються у сфері майнових, а також немайнових відносин, котрі представляють для  особи духовну цінність. Цивільні правопорушення виражаються у нанесені організаціям або окремим громадянам майнової шкоди, яка виражається у невиконанні зобов’язань за договором, розголошення відомостей, котрі принижують честь та гідність особи.

Дисциплінарні проступки  – правопорушення, котрі здійснюються у сфері службових відносин та порушують, головним чином, порядок відносин підлеглості по службі. Дисциплінарні проступки посягають на обов’язковий порядок діяльності певних колективів осіб: робочих, учнів і т.д.²¹

Деякі вчені ще виділяють конституційні проступки – це суспільно небезпечні протиправні проступки, котрі виражаються у винному (умисному або необережному) спричиненні шкоди порядку організації та діяльності органів влади та управління, конституційним правам та свободам громадян, але не маючі складу злочину.²²

Правопорушення можна  класифікувати і за іншими ознаками:

1)  за галузевою належністю — цивільно-правові, конституційно-правові, сімейно-правові і т. д.;

2)  за суб'єктами  — скоювані деліктоздатною фізичною  особою і скоювані юридичною особою;

3) за суб'єктивною стороною  — умисне і необережне діяння; ґ) залежно від характеру порушеної  правової норми — правопорушення матеріально-правові і процесуально-правові;

4) за формою зовнішнього  виразу — протиправні дії і  бездіяльність;

5) залежно від оцінки спричиненої шкоди (наслідків) — правопорушення з матеріальним складом і правопорушення з формальним складом;

6) залежно від кількості  суб'єктів, які вчинили правопорушення, — одноосібні і групові (тобто скоювані за співучасті).