Відмінність злочинів від інших правопорушень

У літературі взаємозв'язок таких нормативно-ціннісних регуляторів, як мораль та право, висвітлюється в основному під кутом зору кримінально-правової проблематики. Дійсно з генетичної точки зору саме кримінально-нормативна регламентація людських вчинків і кримінальне переслідування найбільш тісно, у порівнянні з іншими підрозділами системи права, пов'язані з мораллю. Умови нормальної життєдіяльності людини потребують відповідальності за свої вчинки, спочатку виражаються в моралі. І лише пізніше в морально відпрацьованому вигляді сприймаються державою, в результаті чого утворюється правова «криміналістична частина» правової матерії - кримінальне право і пов'язані з ним правові підгалузі [2, с. 206].

Зважаючи на викладене, пропонуємо таке визначення злочину  як соціального явища, враховуючи філософсько-правові  аспекти: «Злочин - це протиправна дія, яка знищує або порушує конкретні суспільні цінності (життя та здоров'я людини, відносини власності тощо) певного соціуму, за яку передбачено кримінальну відповідальність».

На нашу думку, таке визначення найбільш чітко характеризує злочин з філософсько-правових позицій. 3 одного боку, вказівка на конкретні суспільні цінності певного соціуму дає змогу проаналізувати злочин як соціальне явище, з іншого - вказівка на передбачену кримінальну відповідальність у разі його вчинення формалізує його правовими рамками.

Розуміння сутності злочину  у філософсько-правовому аспекті  дозволить попереджувати та мінімізувати такі анти-суспільні дії, адже кримінально-правова категорія «злочин» у філософсько-правовому аспекті набуває світоглядних вимірів у контексті історичного становлення правового ставлення людини до світу в концептуальній системі “зло-злочин-злочинність” [19, c. 6].

Отже, злочин необхідно  розглядати як багато аспектне, складне  соціальне явище.

КК України дає саме таке визначення. Стаття 11 встановлює: «Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину».

Перше, що підкреслюється в цьому визначенні, це характеристика злочину як діяння: дії (активної поведінки) чи бездіяльності (пасивної поведінки). Це має принципове значення. Злочин як свідомий вольовий вчинок людини повинен бути виражений у конкретній дії або бездіяльності. Думки, погляди, переконання, що не знайшли свого вираження в актах дії або бездіяльності, навіть якщо вони суперечать інтересам суспільства, злочином визнаватися не можуть. Разом з тим і конкретна дія або бездіяльність, позбавлена психологічної основи діяння — свідомого і вольового елементів (це, наприклад, рефлекторні, інстинктивні вчинки), — не є злочином. Це  і пояснює, чому в ст. 11 вказується, що злочином є лише діяння, вчинене суб'єктом злочину, яким відповідно до ч. 1 ст. 18 КК є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, тобто особа, що діє з свідомістю і волею, є достатніми для того, щоб поставити їй у вину вчинене діяння.

Злочин — це суспільне  небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом. Отже, воно заборонено під  страхом покарання. Тому караність  винного суспільне небезпечного діяння є також істотною ознакою злочину. В характері і розмірі покарання, встановленого кримінальним законом за той чи інший злочин, виражена оцінка державою ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину.¹

2. Ознаки злочину.

Аналіз ч. 1 ст. 11 КК показує, що в ній чітко закріплені три ознаки злочину: суспільна небезпечність діяння, винність і передбаченість діяння в законі про кримінальну відповідальність. Перші дві ознаки — суспільна небезпечність і винність — є матеріальними, що розкривають як зовнішню, так і внутрішню соціально-психологічну природу злочину. Третя — передбачення діяння КК— формальна, що відбиває юридичну, нормативну природу злочину, тобто його протиправність. .

Разом з тим аналіз ч. 2 ст. 1, яка визначає завдання Кримінального кодексу, дозволяє стверджувати, що передбаченість діяння в КК одночасно означає й обов'язкову караність його за цим Кодексом. Частина 2 ст. 1 вказує, що для здійснення завдання захисту суспільних відносин від злочинних посягань кодекс визначає, «які суспільне небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили». У цій нормі чітко відбивається нерозривний зв'язок кримінальної протиправності та кримінальної караності в характеристиці злочину.

Саме тому в науці  кримінального права панує думка про наявність чотирьох обов'язкових ознак злочину: суспільної небезпечності, винності, протиправності і караності.

З урахуванням цих  ознак можна дати наукове визначення поняття злочину: злочином визнається суспільне небезпечне, винне, протиправне і кримінальне каране діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Кожна з цих ознак злочину відображає його різні істотні властивості, має свій зміст.²

Поняття злочину у кримінальному законі є універсальною і фундаментальною категорією: воно лежить в основі змісту всіх кримінально-правових норм та інститутів як Загальної, так і  Особливої частини  КК і дозволяє відмежувати злочин від інших правопорушень.

Частина 1 ст. 11 КК України  дає загальне визначення поняття злочину, яке містить у собі сукупність ознак, обов'язкових для будь-якого конкретного злочину. Такими ознаками є: суспільна небезпечність діяння, передбаченість його КК, винність та вчинення його суб'єктом злочину. Закон не називає окремо таку ознаку, як караність діяння, але обов'язковість її випливає з передбаченості діяння   КК:  якщо діяння  передбачене  КК як злочин, то за нього обов'язково передбачене і певне покарання (ч. 2 ст. 1, ч. 2 ст. 4 КК та ін.).³

У науці кримінального  права зазначається, що законодавче визначення поняття злочину — це поняття матеріально-формальне. У ньому підкреслюється соціальна (матеріальна) сутність злочину — суспільна небезпечність діяння, яка включає в себе головним чином заподіяння або загрозу заподіяння руйнівних наслідків і вказується його формальний зміст — діяння, заборонене кримінальним законом.

Матеріально-формальне  визначення поняття злочину дано і в чинному КК Російської Федерації. За ст. 14 КК РФ, це поняття включає  чотири ознаки: суспільну небезпечність  діяння, його протиправність, винність і караність. У кримінальних законах багатьох інших зарубіжних країн дається формальне визначення злочину, в основу якого покладено принцип NULUM CRIMEN, NULLA POENA SINE LEGE (немає злочину — немає покарання без вказівки на те в законі). Скажімо, в § 1 КК ФРН у редакції 1987 р. визначено, що діяння може каратися лише в тому разі, якщо його караність була визначена законом, який діяв до вчинення діяння, а в п. 5 § 11 зазначено, що «протиправне діяння тільки таке, яке утворює склад злочину, передбачений кримінальним законом». У ст. 111-3 КК Франції 1992 р. закріплено принцип, відповідно до якого «ніхто не може бути покараний за злочин або проступок, елементи якого не визначені законом». За кримінальним правом Англії, злочином вважається діяння, яке порушує конкретну кримінально-правову норму.⁴

Ст. 11 містить загальне визначення поняття злочину, яке  включає його соціальну ознаку - суспільну небезпечність, нормативну ознаку злочину - діяння, що передбачене кримінальним законом, внутрішню ознаку злочину - винність діяння та його носія - суб'єкта злочину.⁵

Як вже зазначалось  ознаки злочину випливають із  його   визначення.   Цими   ознаками   є:

а)  суспільна небезпека;

б)  протиправність;

в)  винність;

г)  караність.

Злочину не буде тоді, коли буде відсутня хоча б одна із цих ознак.

Суспільна небезпека  — основна матеріальна ознака злочину, яка розкриває його зміст. Вона полягає в тому, що це діяння завдає або складає загрозу завдати істотну шкоду об'єктам кримінально-правової охорони — суспільним відносинам.

Суспільна небезпека  як ознака будь-якого злочину має  характер і ступінь. Про характер суспільної небезпеки можна судити за значущістю суспільних відносин, на які спрямований злочин. Наприклад, злочини проти життя набагато небезпечніші, ніж злочини проти особистої власності.

Характер суспільної небезпеки залежить і від змісту шкоди, яка заподіяна злочином. Шкода може бути матеріальна, моральна, ідеологічна.

Про характер суспільної небезпеки  можна судити і по особливостях способу  посягання: насильницький чи ненасильницький. Наприклад, розбій суспільне небезпечніший від крадіжки, навмисне вбивство з особливою жорстокістю небезпечніше навмисного вбивства без обтяжуючих обставин.

Характер суспільної небезпеки  залежить і від форм вини. Так, навмисні тяжкі тілесні пошкодження небезпечніші від тяжких тілесних пошкоджень, вчинених по необережності.

Крім сказаного, на характер суспільної небезпеки впливають мотив і мета вчинення злочину.

Протиправність діяння — друга  обов'язкова ознака злочину. Вона означає, що злочином може бути визнане тільки таке суспільне небезпечне діяння, яке передбачене законом. Під протиправністю розуміється порушення винуватим конкретної кримінально-правової норми.

Суспільна небезпека і протиправність нерозривно пов'язані між собою: відсутність суспільної небезпеки діяння виключає протиправність. Врахування ознаки протиправності злочину виключає можливість притягнення до кримінальної відповідальності за діяння, не передбачені кримінальним законом.

Кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, винувата у вчиненні злочину, тобто така, що навмисно або з необережності   скоїла   діяння,   визначене   кримінальним   законом   як суспільне небезпечне. Із цього витікає, що третьою ознакою злочину є винність особи, яка вчинила його.

Вина полягає у психічному відношенні суб'єкта до суспільне небезпечного діяння і його наслідків у формі  умислу чи необережності. Без вини немає злочину, а відтак, і кримінальної відповідальності. Тому якщо суспільне небезпечне діяння буде вчинено, але невинно, воно не може бути визнане злочином (психічно хвора неосудна особа позбавляє життя іншу особу).

Караність діяння є обов'язковою  ознакою будь-якого злочину. Якщо за діяння не передбачено покарання, воно не вважається злочином. Водночас встановлення покарання за злочин не означає, що за кожний вчинений злочин обов'язково повинно застосовуватися покарання. Чинне законодавство допускає можливість звільнення особи, яка вчинила злочин, від кримінальної відповідальності і покарання.⁶

Ч. 2 ст. 11 КК України зазначає, що не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить  ознаки будь-якого діяння, передбаченого  Кодексом, але через малозначність  не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла  заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству, державі. При з'ясуванні поняття малозначності слід виходити з того, що всі необережні злочини у КК сконструйовані як злочини з матеріальним складом. Ненастання суспільне небезпечних наслідків необережного діяння означає відсутність складу злочину. Тому малозначне діяння не може бути необережним, воно завжди с умисним. Малозначне діяння - це формально передбачена КК умисна дія чи бездіяльність суб'єкта злочину, яка через малозначність (мізерність) заподіяної шкоди або тої, що могла бути заподіяна, не є суспільне небезпечною. Кримінальні справи про малозначні діяння не можуть бути порушені, а порушені - закриваються на підставі ч. 2 ст. 11 КК.⁷

3. Правопорушення. Його причини та ознаки.

Правопорушення являють собою особливу різновидність поведінки людей і інших суб'єктів суспільних відносин. Законом регулюються тільки поступки (вчинки) людей, їх дії або бездіяльність. Не можуть регулюватися нормами права думки людей або певні риси характеру. Поза своїми діями, підкреслював К.Маркс, людина не існує для закону. Якщо ж закон карає за тенденцію, за образ думок, то він служить знищенню рівності людей перед законом, роз'єднує їх. Закони, які роблять головним критерієм не дії як такі, а образ думок діючої особи — це не що інше, як позитивні санкції беззаконня. Правопорушення — це, перш за все, діяння (дії або бездіяльність).⁸

Серед вчених немає чіткої думки  щодо визначення терміну правопорушення. Так наприклад такий відомий  теоретик права як М.В. Цвік дає таке визначення правопорушення - це протиправне, винне, соціальна шкідливе діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, яке тягне за собою юридично визначені негативні наслідки для правопорушника.⁹

А такий відомий російський вчений як Е.П. Григоніс визначає  правопорушення як поведінку особи, котра повністю протилежна правомірній, й тому найважливішою ознакою правопорушення являється  суспільна шкідливість поведінки суб’єкта правовідносин.¹⁰

Правопорушення - це порушення  норми права. Навіть, якщо здається те положення, при якому правопорушенням є порушення права (його норми), то воно потребує детального розгляду, і перш за все у зв’язку з деякими відмінностями в з’ясуванні поняття права і правової норми.

В наявній юридичній літературі визначення поняття права і права як однієї із галузей правової системи вказується на систему правових норм, які регулюють суспільні відносини і виражають волю господарюючого класу (народу), обумовлену інтересами класа (народу). Таким чином, наявність норм - нормативність права – є одним із основних і необхідних його ознак.

Нормативність права  означає, що правові норми являють  собою абстрактні, всезагальні, обов’язкові  правила, масштаби поведінки, встановлені  і гарантовані державою. Система  правових норм утворює об’єктивне право.

Норми права зобов’язують, забороняють або встановлюють, дозволяють ту чи іншу поведінку, організовуючи  таким чином суспільні відносини. Нормування поведінки і значить  його регулювання. Правові норми  мають точний і конкретний зміст, тобто вони володіють формальною визначеністю. На відміну від інших правил поведінки (моралі, етики, виконання яких залежить від суб’єктивної думки і забезпечується суспільною думкою) правові норми є загальнообов’язковими для всіх, хто підпадає під сферу їх впливу; їх виконання забезпечується примусовою силою держави.¹¹