Лекции по "Социологии"

Лекція №3 Історичні етапи розвитку соціології.

1. Класичні соціологічні  теорії.

2. Основні парадигми сучасного соціологічного знання та його структура.

   3. Основні риси вітчизняної соціології.

    Щоб охарактеризувати історичний розвиток соціології, важливо відійти від уявлення про цей процес як про хаотичне нагромадження персоналій, шкіл, парадигм тощо. Цей розвиток має свою логіку і структурованість, які показують, що ті парадигмальні зміни, що відбувалися у соціології, збігаються із загальними тенденціями зміни суспільних умов.

   Для принципового  розмежування різноманітних соціологічних  вчень в літературі широко  використовується таке важливе  поняття, як парадигма. Соціологічна парадигма — це система найбільш загальних положень достатньо визнаної соціологічної теорії, що визначає її концептуально – методологічний підхід до постановки і вирішення соціальних завдань.

  Кожна парадигма визначає специфічний підхід до вивчення, інтерпретації та оцінки соціальних явищ і вимагає вироблення своєрідного категоріального апарату. Соціологія, як свідчить її історія, — це не монопарадигмальна, а поліпарадигмальна наука. ЇЇ розвиток пов’язаний з постійним виникненням, обґрунтуванням, розширенням впливу одних парадигм, спростуванням і падінням інших.

 Одна і  та сама парадигма може бути в основі цілої низки теорій, і розроблятися представниками різних соціологічних шкіл. Соціологічна школа — це визнана група соціологів, що досліджує суспільство на підставі вироблених нею дослідницьких традицій і у відповідних інституційних межах.

 Від соціологічних шкіл нерідко відрізняють соціологічні напрями, що об’єднують соціологів, які розробляють певну ідентичну проблематику та мають спільні світоглядні позиції.

  Розвиток буржуазного суспільства в XIX ст. потребував пояснення нових суспільних феноменів, що виникають перш за все у сфері соціальних відносин. Важливо було розкрити сутність нових механізмів функціонування та розвитку, що базувалися на соціальній взаємодії, і дедалі очевиднішу залежність стабільності суспільства від стану соціальних відносин.

   Класичний  період розвитку соціологічної  науки характеризувався пануванням  позитивістської методології. Основні  принципи цієї методології були  сформульовані у працях засновника  соціологічної науки О. Конта.  За його визначенням, пізнання суспільства стає дійсно науковим лише тією мірою, в якій воно опановує «позитивний метод», тобто методологію виявлення на основі спостереження та експерименту «незмінних природних явищ». Уже самим терміном “позитивізм” О. Конт протиставляє свою філософію і соціологію старим (“негативним”) уявленням. Інакше кажучи, поняття “позитивне знання” є строго науковим, на відміну від спекулятивного, метафізичного, абстрактного, аморфного, неконструктивного та ін.

  Конт вводить  так звану лінійну систему  класифікації форм наукового знання. Він розміщує науки згідно з історією їх виникнення і розвитку і у зв’язку із зележністю одна від одної, коли знання попередньої науки є необхідною умовою для розвитку і знання наступної: математика — астрономія — фізика — хімія — фізіологія (біологія) — соціальна фізика (соціологія).

     Конт  не лише вводить новий термін, а й розробляє досить повну  систему соціологічного знання, окреслює предмет, структуру,  визначає пізнавальні засоби  і можливості нової науки. Він  виступає за необхідність створення “позитивної соціології” як науки, що спирається на дані спостереження, експерименту, порівняльного та історичного методів.

    О.  Конт був одним із мислителів, хто приділяв велику увагу  методологічним проблемам. У відповіді  на запитання “як віднаходити, систематизувати й використовувати факти соціального життя?” він запропонував кілька дослідницьких принципів, сформульованих у чотирьох методах нової науки: спостереження, експеримент, порівняння та історичний аналіз.

   Соціологічне вчення О. Конта має дві складові — вчення про соціальну динаміку (опис закономірностей та механізмів суспільного розвитку) та вчення про соціальну статику (опис законів існування суспільства).

     У  другій половині XIX ст. відбувається  урізноманітнення методологічних орієнтацій соціологічного пізнання, з’являються соціологічні теорії, які тривалий час визначали основні тенденції розвитку соціології (вчення Г. Спенсера, Е. Дюркгейма, М. Вебера, К. Маркса). Саме ці теорії вважаються «класичними» у сучасній соціологічній науці.

Розробивши  свою соціологічну концепцію, О. Конт в  більшій мірі не відійшов від традицій натуралізму. Більше того, його наукова  система стала основою для  його наступників і спонукала  виникнення значної кількості соціологічних  напрямків, побудованих на засадах натуралізму. Основними серед них були органіцизм, соціал-дарвінізм, расово-антропологічна та географічна школи.

  Головним  представником органіцизму, його засновником, був послідовник Конта, англійський учений Герберт Спенсер (1820 - 1903). Спенсер був одним з яскравих представників натуралістичної орієнтації в соціології, котрий стверджував, що "неможливе раціональне розуміння істин соціології без раціонального розуміння істин біології". Опираючись на цю ідею, Г. Спенсер розвиває два найважливіших методологічних принципи своєї соціологічної системи: еволюціонізм і органіцизм.

  Еволюція  для нього — це універсальний  процес, що переводить матерію  з невизначеної однорідності  в певну зв'язну однорідність, тобто соціальне ціле-суспільство. На величезному етнографічному матеріалі Г.Спенсер розглядає еволюцію сімейних відносин: первісні статеві відносини, форми сім'ї, положення жінок і дітей, еволюцію обрядових установ і звичаїв тощо. Соціальну еволюцію Г.Спенсер трактував як багатовекторний процес.

   Об'єктивним  критерієм процесу еволюції він  уважав ступінь диференціації  й інтегрованості того або  іншого явища.

   Із принципом  еволюціонізму в спенсерівській  соціології нерозривно зв'язаний  принцип органіцизму - такий підхід  до аналізу громадського життя, що базується на аналогії суспільства з біологічним організмом. У розділі "Суспільство — це організм" основної праці Г.Спенсера "Основи соціології" він досить докладно розглядає цілий ряд аналогій між біологічним і соціальним організмом.

   Суспільний розвиток уподібнюється Спенсером розвитку організму – від простого й безформного до складного й структурованого. Такий розвиток проходить три стадії — аморфну, спеціалізовану і інтегровану.

Еволюціоністська  концепція Спенсера відмінна також  і від вчення Дарвіна. На думку Спенсера, тільки на нижчих стадіях еволюції адаптація веде до знищення собі подібних. Критерієм високої стадії розвитку виявляється не конкуренція, а кооперація, де досягнення індивідом власних цілей не вступає в протиріччя із благом інших людей. У будь-якому разі, Спенсер ніколи не сприймав громадське життя як "війну всіх проти всіх". Щодо цього він залишався ламаркистом: адаптація, а не природний добір, розглядалася їм як критерій еволюції.

  Спираючись на свою  еволюціоністську концепцію, Спенсер визначає, що на етапі надорганічної еволюції формуються спеціальні суспільні органи, які він називає соціальними інститутами. Сукупність же соціальних інститутів становить суспільство. Таким чином, Спенсер вперше із соціологів увів поняття соціальний інститут, що зараз є однією з головних категорій соціології. Спенсер виділяє три групи інститутів за їх функціями в суспільстві:

1) інститути продовження  роду (до них відносяться домашні  інститути — сім'я і шлюб);

2) система виробничих  і розподільчих інститутів (промислові і професійні інститути і все що пов'язане з ними — поділ праці, соціальна структура суспільства, утворення класів);

3) система регулюючих  інститутів (включає обрядові, політичні  і церковні інститути).

  З діяльністю соціальних інститутів Спенсер пов'язує і вводить в науку такі категорії сучасної соціології як соціальна система, соціальний контроль, соціальна регуляція.

   Близьким до органіцизму напрямком був соціал-дарвінізм. Соціал-дарвіністська школа бере свої витоки з теорії Мальтуса про народонаселення, яка зводить соціальні взаємини людей до боротьби за виживання, "війни всіх проти всіх". Такі ж закони співвідносить до боротьби за власне існування видів у живій природі Ч. Дарвін, який доводить, що виживають ті види, які в конкретних умовах краще пристосувалися до середовища існування. Інші ж види витісняються і вимирають. Узагальнивши теорії Мальтуса та Дарвіна, представники соціал-дарвінізму роблять висновок, що такі закони еволюції спочатку виникли у природі, а так як згідно натуралістичному розумінню соціального, соціальні явища є продовженням природних, подібні закони боротьби "усіх проти усіх" переносяться і на суспільство.

  Е. Дюркгейм (1858—1917), французький соціолог і філософ вказував, що для перетворення соціології на самостійну науку необхідно чітко визначити її предмет та відповідний метод. У визначенні предмета він виходив з пошуку особливої реальності, яку не вивчає жодна з суспільних наук. Таку реальність, на його думку, утворюють «соціальні факти», що характеризуються незалежним від особи існуванням та можливістю примусового впливу на її активність. Базовим положенням «соціологічного методу» Е. Дюркгейм вважав принцип «соціологізму», тобто «соціальне можна пояснити лише соціальним». Соціологізм підкреслював специфічність та автономність соціальної реальності.

   Спираючись на  ці базові положення «соціологічного  методу», Е. Дюркгейм створив  свою теорію суспільства, яка  пояснює як механізми його  єдності, так і еволюцію через  аналіз значення суспільної солідарності. Він виділяє два різновиди солідарності — «механічну» та «органічну». Якщо перша характерна для примітивних суспільств і передбачає відсутність функціональної диференціації членів суспільства, то виникнення другої стає можливим за суспільного поділу праці, який закріплює взаємозалежність індивідів, потребу і необхідність у співпраці.

  Іншою «класичною»  соціологічною теорією є вчення  М. Вебера (1864—1920), німецького філософа, соціолога, історика. Проблеми, поставлені  ним, залишаються в центрі методологічних пошуків сучасних учених-соціологів. М. Вебера вважають засновником «інтерпретативної соціології» («розуміючої соціології») та теорії соціальної дії.

  М. Вебер розпочав  свої теоретичні дослідження  у сфері економічної історії,  що дало підстави для загальних висновків щодо природи та чинників суспільного розвитку. Він намагався розкрити зв’язок між економічним розвитком та іншими сферами суспільства (політикою, правом, релігією тощо), що ініціювало створення соціологічної теорії суспільства. Основним методом соціологічного бачення, за М. Вебером, стає метод дедукції на основі поняття «ідеальний тип»: категорії соціологічного пізнання (наприклад, власність, клас, держава) є лише абстракціями («ідеальними типами»), зіставлення з якими реально існуючих явищ сучасності чи минулого є основою їх наукового аналізу. Цей підхід було реалізовано в дослідженні ролі протестантської етики в генезі капіталізму («Протестантська етика та дух капіталізму»).

   Аналіз «класичних» соціологічних теорій буде неповним, якщо не сказати про роль марксизму в становленні та розвитку соціології. Сучасні історики соціологічної науки визнають К. Маркса одним з фундаторів сучасної соціології, незважаючи на те, що він сам уникав навіть використання терміна «соціологія» і досить скептично ставився до сучасних йому соціологів. У марксизмі слід розмежовувати елементи ідеологічного змісту та суспільну теорію. У галузі методології суспільного пізнання марксистська парадигма ґрунтується на кількох базових положеннях. По-перше, це теорія соціального конфлікту, яка мала виділити механізми суспільного розвитку через виділення соціальних антагонізмів (класова боротьба), що мають вирішуватися шляхом революційних суспільних змін. По-друге, це теорія «історичного матеріалізму», який пояснює існуючі суспільні феномени через їх обумовленість у кінцевому підсумку економічним базисом суспільства. Вчення про суспільно-економічну формацію та взаємодію базису та надбудови мали пояснити не лише ті форми, в яких існують суспільні явища, а й спрямованість їхнього розвитку.

  2. Характерна особливість сучасної соціології полягає в тому, що вона висуває декілька парадигм, визнаючи їх рівноцінними й взаємодоповнюючими. Причому така різноманітність соціологічних парадигм зовсім не свідчить про слабкість або про нерозвинутість соціології. Напроти, чим більш різноманітні парадигми й соціологічні теорії, тим у цілому ми все більше наближаємося до розуміння соціальної реальності або тим краще ми “конструюємо” її.

  За характером методологічних підходів до вивчення суспільства розрізняють структурні (макросоціологічні) парадигми й інтерпретивні (мікросоціологічні). У свою чергу, структурні парадигми поділяють на функціоналістські та конфліктні.

  Серед різних шкіл  соціології ХХ ст. найчастіше  виділяють чотири напрямки, чотири наукові парадигми: емпіричну соціологію, функціоналістську соціологію, конфліктологічні теорії та символічний інтеракціонізм (взаємодію).

   Засновниками концепції структурного функціоналізму вважають американських соціологів Толкотта Парсонса (1902-1979) і Роберта Мертона (нар. у 1910), які у своїх працях творчо використовували ідеї Г.Спенсера, Е.Дюркгейма, М.Вебера та інших своїх попередників.       Вихідною точкою у формуванні структурного функціоналізму став принцип системної побудови суспільства. Парсонс визначив, що для всіх соціальних систем характерний набір із чотирьох основних функцій: адаптація — будь-яка соціальна система пристосовується або адаптується як до внутрішньої ситуації, так і до змін зовнішнього середовища; ціледосягнення — система визначає й досягає поставлених цілей; інтеграція — система зв’язує й ув’язує всі свої компоненти, а також усі інші свої функції; збереження зразка — будь-яка соціальна система створює, вдосконалює, зберігає, оновлює мотивацію індивідів, зразки їхньої поведінки, культурні принципи. При структурному підході об'єкт дослідження (суспільство, соціальний інститут чи соціальний процес) складається з одиниць чи елементів, які входять до його складу і утворюють певну структуру. Функціональний підхід з'ясовує зв'язки між елементами і цілим, а також способи їх функціонування. При цьому соціолог розглядає можливі стани системи, допустимі сполучення елементів у ній, визначає набір функцій як способів поведінки, що притаманні даному системному об'єкту за умови збереження його структурної цілісності.

   На противагу функціоналістським підходам, які постійно підкреслюють стабілізаційні та еволюціоністські моменти соціального розвитку, в сучасній західній соціології існує ніби протилежний стиль соціологічної думки, котрий виділяє в суспільстві не консенсус, не збалансованість мотивів та взаємних інтересів, а боротьбу різних груп і напрямків, яка й формує існуючі соціальні структури й відносини.