Лекции по "Социологии"

Лекція №7. Особистість у системі соціальних зв’язків.

1. Соціологічні підходи до вивчення особистості та  її місця в             суспільстві.

2. Соціологічна структура  особистості.

3.Соціалізація особистості. Етапи особистісної соціалізації. Агенти соціалізації.

4.Соціальний статус та соціальна роль особистості. Особистісний статусно-рольовий набір.

  Соціологія розглядає людину насамперед як особистість, як елемент соціального життя, розкриває механізми її становлення під впливом соціальних факторів.

  Отже, як бачимо, специфіка соціологічного підходу до вивчення людини полягає у з'ясуванні, в першу чергу, того в людині, що безпосередньо пов'язане із соціальним життям, включеністю людини у систему соціальних відносин, — тобто не її біологічних чи психічних особливостей, а суто соціальних характеристик. Звідси виникає потреба у чіткому розмежуванні термінів, які використовуються у соціогуманітарних науках по відношенню до людини.

  У буденній свідомості досить часто ототожнюються поняття «людина», «особистість», «індивід». В соціології ж ці поняття як синоніми не використовуються і достатньо чітко розрізняються.

   Термін «людина» вживається як родове поняття, що вказує на приналежність до людського роду — вищої сходинки розвитку живої природи на нашій планеті. Тобто поняття людини вказує на якісну відмінність людей від тварин, на людину — продукт природи, і служить для характеристики всезагальних, притаманних всім людям якостей і особливостей, що знаходить свій вияв у назві «homo sapiens», або «людина розумна».

  Термін «індивід» вживається у значенні «конкретна людина», одиничний представник людського роду, коли необхідно підкреслити, що йдеться не про все людство загалом і не про будь-яку людину в ньому.

   Термін «індивідуальність» означає те особливе і специфічне, що вирізняє одну людину з-поміж інших, включно з її природними і соціальними, фізіологічними і психічними, успадкованими і набутими якостями. Але і у випадку вживання цього терміну соціологію цікавить не сама по собі неповторність та індивідуальність, а її вплив на соціальні процеси та місце в них.

  Термін «особистість» служить для характеристики соціального в людині. Якщо «людина» — це перш за все продукт природи, то «особистість» — продукт суспільства. Але було б спрощенням розглядати людину лише як продукт суспільного розвитку. В соціології, особливо сучасній, особистість трактується переважно як суб'єкт суспільних процесів, тобто їх активний діяч і творець.

   Особистість – стійка система соціально значущих рис, що характеризують людину як члена суспільства

  Соціологія у розгляді цих категорій та їх співвідношення виділяє кілька важливих вихідних принципів. По-перше, кожен індивід є людиною, але не кожен — особистістю. Особистістю не народжуються, — нею стають. По-друге, особистість є конкретним виразом суті людини, але й одночасно втіленням соціальна значущих рис і властивостей даного суспільства та його культури. Немає людини і особистості «взагалі» — обидві вони чітко ідентифікуються з певним суспільством, конкретною спільнотою і нормами та цінностями культури.

  По-третє, включення особистості у суспільство здійснюється через її входження до різноманітних соціальних спільнот, прошарків і груп; саме вони є основним шляхом сполучення суспільства і людини протягом усього її життя.

   Але ці основні проблеми соціології особистості в різні часи і по-різному трактувались представниками окремих соціологічних шкіл і напрямків з врахуванням філософської традиції розгляду людини.

   В історії соціологічної думки число концепцій, де б соціальне життя людини виводилось просто з біологічних чинників і закономірностей, було незначним і обмежувалось соціальним дарвінізмом та расово-антропологічним напрямком. Нині ідеї такого гатунку можна знайти в соціобіології, що розвивається зусиллями Е.Уілсона, Р.Тріверса, Ч.Ламсдена та небагатьох інших. Вони вважають, що людина є типовим представником тваринного світу, а її поведінка має ряд усталених рис, спільних для всього класу приматів. З одного боку, представники цього напрямку твердять, що поведінка тварин у багатьох випадках носить соціальний характер. З другого, ними обстоюється теза про біологічну (генетичну) основу соціальної поведінки людей. Більше того, генетична основа людини відіграє певну роль як в індивідуальній, так і у деяких формах групової поведінки. Людина генетичне запрограмована; в її історичному розвитку відбувається взаємодія специфічних людських генів з виникаючими культурними формами. Критично ставлячись до подібних поглядів в цілому, багато сучасних соціологів зазначає, що вони є реакцією на абсолютизацію ролі культури і суспільності у житті людства, на нехтування біологічною складовою людського єства. Недарма, наприклад, Е.Уілсон стверджує, що марксизм — це «соціологія без біології» і що Маркс помилково інтерпретує людську природу як виключно продукт зовнішніх соціальних сил.

   У сучасній соціологічній думці виробляється помірковане ставлення до співвідношення раціонального та ірраціонального у соціальному житті особистості, яке уникає однобічності та абсолютизації тої чи іншої складової. Нині в соціології починає переважати синтезований підхід до оцінки цих двох сторін внутрішнього життя особистості та її соціальної поведінки. Особистість в усій її повноті, в сукупності раціональних та чуттєвих сутнісних властивостей все більше стає основою соціологічного розуміння і дослідження.

2. Структура будь-яких складних явищ, а до них, безумовно, відноситься людська особистість, являє собою сукупність, ієрархію і певну взаємодію різних елементів.

  У першому наближенні особистість може розглядатися як структурна цілісність біогенних, психогенних і соціогенних компонентів, що дає підстави для виділення біологічної, психологічної та соціальної структур особистості, що вивчаються відповідно біологією, психологією і соціологією.

  Соціологічна структура особистості містить сукупність об'єктивних і суб'єктивних властивостей індивіда, що виникають і функціонують у процесі його різноманітної діяльності, під впливом тих спільнот і об'єднань, в які входить людина. Аналіз структури особистості без аналізу форм її діяльності неможливий.

   Найвідоміші підходи до виділення структурних компонентів особистості здебільшого беруть початок з філософськи і психологічно орієнтованих вчень. Американський психолог Гордон Олпорт розкриває структуру особистості у термінах системного підходу, звертаючи увагу на її відкритість зовнішньому світу, здатність перетворювати себе і навколишнє середовище завдяки реалізації планів, проектів і цілей.

   У сучасній соціології окреслились два підходи до аналізу соціологічної структури особистості – нормативний і функціональний.

  Суть нормативного підходу полягає в тому, що він допомагає віднайти ті найсуттєвіші ознаки, яким особистість має відповідати в ідеалі. Серед нормативних елементів особистості такими є світогляд, духовне багатство, висока мораль.

   Струтура особистості є узагальненою системною характеристикою ступеня розвитку людини в її взаємодії з навколишнім світом і самою собою. Як полісистемне явище вона є інтегративним показником якості, рівня соціальності, соціальної зрілості, активності людини.

  Відомо, що джерелом діяльності людини є її потреби. В означеній структурі вони посідають чільне місце й класифікуються як біологічні й соціальні (соціальні у свою чергу поділяються на матеріальні і духовні, а духовні – на моральні, естетичні, релігійні тощо). Потреби завжди знаходяться у певній системі й ієрархізовані. Особливу роль у становленні й функціонуванні особистісної структури відіграють духовні потреби. Усвідомлені потреби кристалізуються в інтереси, які стають базою індивідуальних, групових, колективних і суспільних цінностей, що проявляються у ціннісних орієнтаціях, мотивах особистості. На основі цінностей і ціннісних орієнтацій формуються ідеали. Усі вони визначають спрямованість і характер духовно-практичної діяльності людини.

  Одним із базових елементів структури особистості є рівень знань, що виражає ступінь і обсяг засвоєння емпіричних фактів, наукових понять, законів розвитку природи, суспільства. У процесі індивідуального розвитку людина здобуває знання, розрізнені й безсистемні чи системні, емпіричні й теоретичні тощо, які згодом можуть упорядкуватись, структуруватись у цілісну систему. Накопичення й застосування знань, інтелектуальна рефлексія, збагачення понятійно-категоріальної структури інтелекту змінюють і коректують соціально-психологічні настанови, світогляд, мотивацію діяльності, поведінки особистості, їх зміст і спрямованість.

  Найважливішим елементом структури особистості є переконання. Це певна якість свідомості особистості, стійкі утворення, що складають внутрішню позицію індивіда і мають надзвичайну значущість для особистості. Основою переконань є актуальне знання, що пройшло через емоційно-почуттєву сферу людини. Емоційно-почуттєва сфера людини є безпосереднім підґрунтям її ціннісного ставлення до навколишнього світу і до самої себе. Оптимальне співвідношення раціонального знання й емоційно-почуттєвого переживання (ціннісного ставлення) у структурі переконань є однією із необхідних умов становлення особистості. Залежно від рівня знань (системні, безсистемні; теоретичні, емпіричні; наукові, побутові; істинні, хибні тощо) у процесі соціальної практики можуть формуватися відповідні типи й рівні переконань.

   Знання й переконання складають базу світогляду особистості як стійкого ядра її свідомості. Світогляд є цілісною системою поглядів, уявлень,  переконань стосовно навколишнього світу, місця людини в ньому, ставлення людини до цього світу і до самої себе. Світогляд спрямовує діяльність людини, визначає оптимальні технології досягнення результатів діяльності.

    Моральна культура особистості є мірою її соціалізації, тобто ступеня засвоєння і набуття пануючих у суспільстві моральних цінностей і реалізація їх у різних сферах діяльності та поведінці. Це досягнута особистістю міра морального розвитку, що характеризується засвоєними й реалізованими в діяльності моральними цінностями. Рівень розвитку структури особистості може визначатись через систему функціонально пов’язаних покажчиків: знання основних моральних норм, вимог, принципів й ідеалів суспільства; оцінювання їх як необхідних, соціально справедливих; утілення їх у поведінці, різнобічний діяльності, спілкуванні; дотримання вимог обов’язку і совісті у складних життєвих ситуаціях та в екстремальних обставинах; здатність до постійного морального самовдосконалення тощо. Ці змістовні покажчики моральної культури особистості є невід’ємними складовими її загальної культури.

3. В соціологію термін «соціалізація» прийшов з політекономії, його початковим значенням було «усуспільнення» землі, засобів виробництва.

  Вперше цей термін  по відношенню до особистості  людини застосував  американський соціолог Ф. Г. Гідінгс, який у 1887 р. у праці «Теорія соціалізації» вжив його в значенні, близькому до сучасного, — «розвиток соціальної природи або характеру індивіда, підготовка людського матеріалу до соціального життя».

  Джерела сучасної концепції соціалізації містяться у працях американського психолога Альберта Бандури, французького соціолога і юриста Габріеля Тарда, американського соціолога Толкотта Парсонса.  

  Формування особистості відбувається за допомогою власного досвіду становлення і розвитку в безпосередніх соціальних контактах, у процесі яких людина зазнає впливу мікросередовища, а через нього — і макросередовища, його культури, соціальних норм і цінностей. Це і є соціалізація особистості.

Соціалізація — це процес включення індивіда до системи суспільних відносин, формування його соціального досвіду, становлення й розвитку як цілісної особистості.

    У процесі соціалізації формуються соціальні якості, знання, вміння, навички, що дає людині змогу стати дієздатним учасником соціальних відносин. Соціалізація відбувається як за стихійного впливу на індивіда різних обставин життя, так і за цілеспрямованого формування особистості..

   Серед фахівців побутує думка, що соціалізація тісно пов'язана з адаптацією. Вони трактують соціалізацію як безперервну адаптацію живого організму до оточення, як його здатність пристосовуватися до реакцій інших людей. За іншою точкою зору, адаптація є складовою соціалізації, її механізмом.

   Соціальна адаптація  — процес пристосування індивіда до умов існування різних соціальних структур і спільнот, внаслідок чого він засвоює існуючі в них норми, цінності та ідеали.   Цей процес вказує на пристосування індивіда до рольових функцій, соціальних норм, спільностей, до умов функціонування різних сфер суспільства.

    Процес соціалізації передбачає засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, систему соціальних зв'язків і активне їх відтворення. Тобто людина не тільки адаптується до умов соціуму, елементів культури, норм, що формуються на різних рівнях життєдіяльності суспільства, а й завдяки своїй активності перетворює їх на власні цінності, орієнтації, установки.

   Існують  певні взаємозв'язки соціалізації  з вихованням — цілеспрямованим,  свідомо здійснюваним впливом  на особистість суспільства та його соціальних інститутів з метою організації та стимулювання активної діяльності особистості. Однак ці процеси не можуть бути ідентичними, адже соціалізація відбувається як під впливом цілеспрямованих зусиль, так і в результаті безпосереднього впливу середовища, що таїть у собі елементи стихійності, неорганізованості. Отже, соціалізація є значно ширшим процесом, ніж виховання, який може бути як організованим, так і стихійним, не завжди усвідомлюваним.