Лекции по "Социологии"

   Існують  спільні й відмінні ознаки  між соціалізацією і розвитком — процесом, у результаті якого відбувається зміна (перехід до вищого стану) якостей особистості. Спільне полягає в їх зумовленості соціальними, зовнішніми чинниками, а відмінне — в тому, що розвитку властива і наявність внутрішніх рушійних сил (суперечностей, які виникають на межі внутрішнього і зовнішнього світу індивіда, за невідповідності потреб і можливостей, очікуваного і отримуваного, бажаного і реального тощо) та психофізіологічних змін. Поняття “соціалізація” та “розвиток” не протиставляються і не ототожнюються, а взаємодоповнюються. Саме психологічні особливості розвитку детермінують процес вибірковості особистості до різних взаємодій з оточенням. Знання цих особливостей забезпечує успішне навчання, виховання та формування соціально зрілої особистості.

   Соціалізація  людини розгортається в конкретних  умовах її життєдіяльності. Цей  процес охоплює всі аспекти  залучення особистості до культури, навчання і виховання, за допомогою  яких вона набуває соціальності, спроможності брати участь у соціальному житті. Успішній соціалізації сприяють такі чинники, як зміна поведінки, очікування і прагнення відповідати їм. У процесі історичної практики індивід виявляє свою соціальну сутність, формує соціальні якості, набуває особистого життєвого досвіду. Об'єктивно, формуючи та розвиваючи власне “Я”, особа не може існувати без спілкування та поза діяльністю.

   Процес  соціалізації відбувається у  конкретному середовищі, тобто у  сфері соціалізації.

   Сфера соціалізації — середовище дії, в якому відбувається процес розширення та примноження соціальних зв'язків індивіда із зовнішнім світом.

   Основними сферами соціалізації є діяльність, спілкування та самосвідомість. У діяльності людина виражає себе як суспільний індивід, проявляє особистісні смисли, виявляє самостійність, ініціативу, творчість та професіоналізм, засвоює нові види активності. У сфері спілкування відбувається поглиблене розуміння себе та інших учасників комунікативного процесу, збагачення змісту взаємодії та сприйняття людьми одне одного. Сфера самосвідомості передбачає осмислення свого соціального статусу, засвоєння соціальних ролей, формування соціальної позиції, моральної орієнтації.

   Соціалізація  є тривалим процесом, у своєму  розвитку вона долає кілька  стадій. Треба зауважити, що аж до 60-х pp.ХХст., говорячи про соціалізацію, вчені зазвичай мали на увазі розвиток людини в дитинстві та юності. Лише в останні десятиріччя дослідники наблизилися до явиш соціалізації, характерних для дорослого віку і навіть старості.

   Стадії соціалізації — етапи, періоди становлення особистості, засвоєння нею соціального досвіду.

   Єдиної  класифікації стадій соціалізації  ще не вироблено, оскільки різні  вчені за основу беруть різні  критерії. Наприклад, з огляду  на участь у трудовій діяльності  Г. Андреева виокремлює дотрудову, трудову і післятрудову стадії соціалізації (соціологічний підхід). Дотрудова стадія охоплює дитячий, підлітковий та юнацький вік, включаючи два самостійні етапи: ранньої соціалізації (імітації і копіювання дітьми поведінки дорослих; ігрової діяльності, коли діти усвідомлюють поведінку як виконання ролі; групових ігор, під час яких діти вчаться розуміти, чого від них чекає група людей) та навчання. Трудова стадія соціалізації пов'язана із зрілістю особистості, реалізацією та поглибленням нею соціального досвіду. Специфіка післятрудової стадії соціалізації полягає в реалізації потенціалу людей пенсійного віку. Саме в поглядах на цю стадію найчастіше виникають дискусії. Одні вчені вважають, що поняття “соціалізація особистості” несумісне з періодом життя індивіда, коли всі його соціальні функції згортаються. Інші, навпаки, переконані в тому, що в пенсійний період життя людина продовжує відтворювати соціальний досвід.

   Для психоаналітичного  підходу особливе значення в  соціалізації індивіда має період раннього дитинства. Психоаналіз пов'язує стадії соціалізації з виявом біологічних потягів, інстинктів і підсвідомих мотивів людини.

   Компромісний  підхід до розгляду питання  про стадії соціалізації враховує  як соціологічні, так і психоаналітичні погляди. Згідно з ним виокремлюють такі етапи: первинну соціалізацію (охоплює дві стадії: від народження до початку навчання; від початку навчання у школі до початку соціальної зрілості та вибору професії) і вторинну соціалізацію (засвоєння соціальних ролей дорослою людиною у процесі праці, пізнання і спілкування).

   З огляду  на те, що змістовий і процесуальний  аспекти соціалізації характеризуються  яскраво вираженими віковими  особливостями, виокремлюють ознаки, за допомогою яких визначають стадії соціалізації:

— залучення  індивіда до діяльності (міра засвоєння  знань, умінь і навичок та способи  їх відтворення);

— рівень розвитку самосвідомості людини;

— провідні інститути  соціалізації, що здійснюють домінуючий вплив на процес становлення та розвитку індивіда на цій стадії;

— способи соціалізації (опосередковані провідною діяльністю стосунки з іншими людьми, котрі  визначають соціальний розвиток особистості  на відповідному віковому етапі);

— соціально-психологічні механізми соціалізації.

  Соціалізація відбувається під цілеспрямованим і стихійним впливом великої кількості соціальних структур, соціальних інститутів та організацій, окремих особистостей, які сприяють засвоєнню індивідом соціальних норм та ролей. Їх називають агентами соціалізації (первинної та вторинної). На різних етапах соціалізації вони відіграють різну за значенням роль. Наприклад, у дошкільному віці найважливішими агентами соціалізації виступають батьки (агенти первинної соціалізації), а у зрілому віці на перше місце виходять агенти вторинної соціалізації, які уособлюються у різноманітних інститутах суспільства, як то трудовий колектив, церква, армія, засоби масової інформації, держава та багато інших.

   Інститути соціалізації — конкретні групи, в яких людина долучається до системи норм, цінностей і соціальних зв'язків (сім'я, школа, неформальні організації, засоби масової інформації тощо).

   Вони  характеризуються стійкою формою  організації спільної діяльності, усталеним комплексом правил, принципів,  норм, що її регулюють. Водночас інститути соціалізації є різновидами особливих соціальних зв'язків, що забезпечують цілісність взаємодії особи і суспільства; заданим набором доцільно орієнтованих стандартів поведінки особи в конкретних ситуаціях.

   Процес  поєднання в соціально-психологічному відображенні людини умов соціуму з особливостями особистості пов'язаний із соціально-психологічними механізмами соціалізації особистості.

4. Функціональний підхід до структури особистості, на відміну від нормативного, допомагає виявити ті якості або властивості, якими людина наділена як реальний суб'єкт життєдіяльності. Виходячи з цього підходу, у соціологічній структурі особистості можна виділити три основні елементи: 1) соціальний статус; 2) соціальну роль; 3) спрямованість особистості.

Соціальний  статус особистості визначається в соціології як її положення в соціальній системі, пов’язане з приналежністю до           певної соціальної групи,  сукупність її соціальних ролей та якість і ступінь їх виконання.

  У найзагальнішому розумінні соціальний статус особистості в суспільстві пов'язують, як правило, з віком, статтю, походженням, професією, сімейним станом.

  Розрізняють  такі види статусів: 1) "природжений" (соціальне походження, стать, національність, раса); 2) "набутий" (освіта, кваліфікація). Крім того, соціальний статус може бути офіційним або неофіційним. Офіційний має, як правило, офіційну основу – положення індивіда у суспільстві відповідно займаній посаді або престижу професії (праця інженера, вчителя). Втім, як свідчить досвід, часто неофіційний статус оцінюється певними категоріями людей вище, ніж офіційний.

  Слід також відрізняти соціальний статус від статусу особистісного, тобто становища, що його займає індивід у первинній групі (сім'ї, колі друзів, серед колег).

   У сучасній соціології дослідження соціального статусу значною мірою спираються на концепцію соціальної стратифікації Макса Вебера, згідно з якою статусні групи є найважливішими елементами соціальної структури. Такі групи характеризуються специфічним стилем життя, певним типом освіти і занять, сприйняттям певних цінностей і вірувань, дотриманням правил поведінки і звичаїв.

  Цікаві розробки, пов'язані із соціальним статусом особистості, з'являються останнім часом і в Україні. Так, учені Інституту соціології НАН України Ю. Канигін і Ю. Яковенко пов'язують проблему соціального статусу особистості з потребою формування інтелектуальної еліти. Соціальний статус особистості, стверджують вони, вже давно переріс свої стихійні прояви і формується цілеспрямовано, з урахуванням індивідуальних якостей особистості.

   У відповідності  з соціальними статусами, особистості виконують соціальні ролі. Соціальна роль визначається в соціології як очікувана поведінка людини, пов'язана з її соціальним статусом і типова для людей з відповідним статусом в даному суспільстві.

  Виконуючи ті чи інші соціальні ролі в суспільстві, одні з них індивід має можливість вибирати вільно (роль матері, батька), інші йому дано незалежно від його волі і бажання (роль жінки, чоловіка, національність, раса). Із соціальною роллю, як правило, пов'язують певні права та обов'язки індивіда, ступінь реалізації яких залежить не тільки від змісту рольових вимог, а й від можливостей і якості його самого. Між різноманітними соціальними ролями, що їх виконує індивід, можуть виникати внутрішні або міжрольові конфлікти.

 У суспільстві завжди існують певні уявлення про те, як ті чи інші соціальні ролі мають виконуватися. Ці уявлення називають експектаціями, або очікуваннями. Вони спрямовані на носія ролі з боку його соціального оточення. Але не тільки оточення очікує від виконавця ролі певної поведінки, але й сам індивід розраховує на схвалення за правильне виконання ролі або побоюється негативної реакції за неправильне.

  Для вивчення сукупності соціальних ролей, які виконує в суспільстві особистість, використовують два основних поняття:

• спосіб життя як відображення соціального в індивідуальному;
• стиль життя як відображення індивідуального в соціальному.

  Рольова інтерпретація особистості — корисний інструмент пізнання і формування її соціальних якостей.

     Сукупність соціальних ролей і статусів, носієм яких є окрема особистість, називається статусно - рольовим набором (статусно-рольовою системою).

    Множинність соціальних ролей індивіда пояснюється тим, що одночасно один і той же індивід входить до складу багатьох соціальних груп, які мають власну систему цінностей, норм, рольових очікувань. Тому у реальному житті людині буває досить складно переходити від виконання однієї ролі до виконання іншої ролі, суміщати їх та пристосовуватися до рольової поведінки. Виконання соціальних ролей може супроводжуватися труднощами, пов’язаними з виконанням рольових обов’язків, або виникненням невідповідності внутрішніх настанов особистості вимогам ролі, тобто рольовим конфліктом.

  Спрямованість особистості у загальному вигляді розкриває її ставлення до навколишньої дійсності і самої себе. Український соціолог В. Хмелько виділяє три аспекти соціальної спрямованості особистості:

• ідейно-політична, яка містить у собі різні сторони суб'єктивного ставлення людини до певних ідеологій, класів, націй, держав, правових систем, мікросоціальних груп, спільнот і соціальних організацій;
• соціально-культурна, тобто ставлення до праці, інших видів неполітичної діяльності, їхніх безпосередніх умов, сім'ї, до інших нечисленних соціальних груп;
• моральна, що включає соціальні орієнтації, які відображають суб'єктивне ставлення людини до інших людей і самої себе.