Лекции по "Социологии"

Лекція №4 Суспільство  як соціальна система.

1. Співвідношення понять “cоціальна система” і “соціальна структура”.

2. Соціальна стратифікація і мобільність.

3. Соціальні групи і спільноти. Види соціальних груп.

4. Соціальні інститути і соціальні організації. Види інститутів. Інституціоналізація та її соціальна роль.

  1. Соціологія по-різному тлумачить поняття “суспільство”. Е. Дюркгейм розглядав суспільство як надіндивідуальну духовну реальність, яка основана на колективних уявленнях. За М. Вебером, суспільство — це взаємодія людей, яка є продуктом соціальних, тобто орієнтованих на інших людей, дій. Американський соціолог Т. Парсонс визначав суспільство як систему відносин між людьми, основою якої є норми й цінності. З точки зору К. Маркса, суспільство — це сукупність, що історично розвивається, відносин між людьми, які складаються в процесі їх спільної діяльності.

     Зрозуміло, що в усіх цих визначеннях так чи інакше відбито підхід до суспільства як до цілісної системи елементів, що знаходяться в стані тісного взаємозв’язку. Такий підхід до суспільства називається системним.         Суспільство — сукупність усіх засобів взаємодії та форм об'єднання людей, що склалися історично, мають спільну територію, спільні культурні цінності та соціальні норми.

  На рівні суспільства індивідуальні дії, зв’язки і відносини створюють нову, системну якість. Системна якість — це особливий якісний стан, який не можна розглядати як звичайну суму елементів. Суспільні взаємодії й відносини носять надіндивідуальний, надособистісний характер, тобто суспільство — це деяка самостійна субстанція, яка відносно індивідів є первинною. Кожен індивід, народжуючись, застає певну структуру зв’язків і відносин і в процесі соціалізації включається до неї.

   Системний підхід до суспільства в соціології сформувався у XX ст. Зокрема, суспільство як соціальну систему розглядають Т. Парсонс, Р. Дарендорф, Дж. Тернер та інші вчені.

    Основним поняттям системного підходу є поняття системи. Слово "система" походить від грецького Σύστημα, що означає складене з частин, з'єднане. Звідси, системою називають сукупність взаємопов'язаних компонентів, які утворюють певну цілісність, єдність.

  Соціальна система — це спосіб організації взаємодії всієї сукупності соціальних     явищ і процесів.

  Суспільство як цілісна соціокультурна система складається з великої кількості підсистем з різними системостворюючими інтегральними якостями. Соціальна система — цілісне утворення, основними елементами якого є люди, їх зв'язки, взаємодії та взаємовідносини, соціальні інститути та організації, соціальні групи та спільноти, норми і цінності.

   Кожний з елементів соціальної системи перебуває у взаємозв'язках з іншими, займає специфічне місце та відіграє певну роль у ній. А завдання соціології полягає у з'ясуванні структури суспільства, науковій характеристиці його елементів.

 Соціальна  структура — це  ієрархічно  упорядкована  система взаємодії всієї сукупності соціальних явищ і процесів.

  В соціології розрізняють структуру суспільства в широкому та вузькому значенні.

  Структура суспільства у вузькому значенні позначається поняттям "соціальна структура суспільства". Під соціальною структурою суспільства розуміється сукупність взаємопов'язаних і взаємодіючих між собою, упорядкованих стосовно одна одної соціальних спільностей, верств, станів і відносин між ними.

  Визначення структури суспільства в широкому значенні має два найпоширеніших варіанти. По-перше, це поділ суспільства на макро- і мікрорівень. По-друге, це застосування сферного членування суспільства.

Розглянемо названі підходи до будови суспільства детальніше. Макрорівень охоплює суспільство загалом, людство в цілому. На цьому рівні суспільство включає в себе культуру, соціальні інститути, основні сфери суспільної життєдіяльності. Мікрорівень представлений сукупністю індивідів та системою міжіндивідуальних зв'язків.

   Ще один спосіб структурування суспільства зумовлений тим, що між суб'єктами соціальної структури завжди мають місце певного типу соціальні відносини. Саме вони лежать в основі різних сфер суспільства, а відтак — і в основі сферного членування суспільства.

   Суспільне життя відбувається в чотирьох основних сферах — в економічній, політичній, соціальній і духовній. Розподіл суспільства на чотири сфери дозволяє орієнтуватися в багатоманітності суспільних проявів.

2. Соціальна структура суспільства тісно пов’язана з процесом соціальної стратифікації. Соціальна стратифікація — це природна і соціальна нерівність між людьми, яка проявляється в їх соціальному житті і має ієрархічний характер: вона підтримується і регулюється різними інституціональними механізмами, постійно відтворюється і модифікується, що є умовою впорядкованого існування будь-якого суспільства та джерелом його розвитку.

    Слід розрізняти поняття «нерівність» і «несправедливість». Нерівність це соціальне обумовлений і необхідний стан суспільства. Несправедливість — це прояв егоїстичних інтересів, і вона має дестабілізуючий характер. Несправедливість шкідлива як для суспільства в цілому, так і для конкретного індивіда.

  Сучасна соціологія схиляється до тої точки зору, що в суспільстві існують вищий, середній та нижчий класи або страти. Ці страти мають ще й свою внутрішню диференціацію. Американський соціолог Л.Уорнер, наприклад, наводить п'ять ознак класу (рід занять, джерело та розмір доходу, район проживання, тип житла) і виділяє шість класів — від вищого, до якого належать найбільш високопоставлені люди, потім менш високопоставлені, до вищої та нижчої верств середнього класу і до вищої та нижчої верств робітників.  Найбільш складну структуру має середній клас, оскільки об'єднує і бізнесменів, і людей найманої праці.

   Соціальна стратифікація — процес  і результат диференціації суспільства на різноманітні соціальні групи,  верстви, страти, що розрізняються за своїм соціальним статусом.

   Існує одномірна та багатомірна стратифікація. Одномірна здійснюється шляхом виділення груп та спільнот людей за якою-небудь однією соціальною ознакою. Багатомірна стратифікація дозволяє виділити стійкі групи, спільності які мають цілий набір узагальнених ознак.

   Конкретні форми соціальної стратифікації різноманітні й численні, однак всі вони можуть бути зведені до трьох основних форм: політичної, економічної й професійної, які, як правило, тісно переплетені. Соціальна стратифікація є сталою характеристикою будь-якої соціально організованої спільності, розрізняючись якісно й кількісно. Кількісний аспект соціальної стратифікації виражає висоту й профіль «соціальної будови» (відстань від її основи до вершини, крутизна і похилість схилів соціальної піраміди), а предметом якісного аналізу є внутрішня структура соціального конусу, його цілісність і внутрішня організація.

  Соціальна стратифікація розглядається в тісному зв'язку і взаємодії з соціальною мобільністю. Соціальна мобільність — переміщення особистості, соціальної групи або іншого соціального суб'єкта у соціальній структурі суспільства.

  Соціальна мобільність може бути різних типів: горизонтальна й вертикальна, між різними поколіннями і в межах одного покоління. Горизонтальна соціальна мобільність — переміщення соціальних суб'єктів в межах одного і того самого соціального рівня.

  Вертикальна соціальна мобільність — це переміщення індивіда із однієї соціальної страти до страти іншого рівня. Якщо таке переміщення відбувається вгору, то це висхідна соціальна мобільність (підвищення в званні, в посаді, і т.д. і навпаки, рух вниз (як правило, вимушений) характеризує нисхідну соціальну мобільність (деградація, банкрутство і т.д.).

  Феномен перебування індивіда між двома соціальними стратами, пов’язаний із її переміщенням у соціальному просторі, називається маргінальністю. У соціології маргіналізація це процес соціального падіння або знаходження у невисокому і заздалегідь програшному соціальному статусі. Зазвичай маргіналізація призводить до матеріального зубожіння, і навіть до зникнення маргіналізованих груп. Розрізняють особисту, громадську і структурну маргіналізацію.

   Категорія маргіналізації була введена американським соціологом Р. Парком з метою виявлення соціо-психологічної неадаптації мігрантів до умов міського середовища. У такій ситуації виявляються так звані «культурні гібриди», балансуючі між домінуючою в суспільстві групою, що повністю ніколи не приймає маргіналів, і групою, з якої вони виділилися.

3. Соціальна структура характеризує різні види соціальних спільнот і відносини між ними. Це, зокрема, соціально-демографічні, класові, соціально-етнічні та інші спільноти. Тому ключовим у розумінні соціальної структури суспільства є поняття соціальної спільноти, соціальної групи. Соціальна група являє собою сукупність людей, що мають спільну соціальну ознаку і виконують соціально необхідну функцію в загальній структурі суспільного розподілу праці і діяльності.

  Соціальні групи  поділяються, на первинні і  вторинні. Первинні соціальні групи це такі, члени яких контактують між собою безпосередньо. Ці групи відзначаються стабільністю і згуртованістю, емоційним забарвленням контактів між членами. Їх ще називають малими соціальними групами. До малої соціальної групи соціологи відносять: сім'ю, навчальний чи трудовий колектив - академічну групу, бригаду, сусідів і т.д. Вторинні соціальні групи виключають безпосередність особистих контактів між індивідами. Масовість вторинних соціальних груп дозволяє їм істотно впливати на життєдіяльність суспільства.

   Найважливішими соціальними спільнотами вважають соціально-етнічні утворення, які виникають на ґрунті історико-географічного походження, культури, і демографічне пов'язані з соціально-біологічною природою людини. З часом з'являються спільноти, пов'язані з розподілом трудової діяльності, зі специфікою соціально-економічного стану, розвитком поселенських утворень. Тому на суспільній арені з'являються такі соціальні зрізи, або соціальні підструктури суспільства: національно-етнічна, соціально-демографічна соціально-професійна, соціально-класова, та інші.

   Такі соціальні групи, як соціально-класові спільноти (класи, верстви, соціальні прошарки): соціально-демографічні спільноти (мужчини, жінки, діти, батьки і т.д.); етносоціальні спільноти (нації, народності, племена, національності і етнографічні групи): соціально-територіальні спільноти (місто, село, регіон): соціально-професійні; спільноти (інженери, вчителі, металурги) та інші і формують соціальну структуру суспільства.

4. До вивчення соціальних інститутів соціологія вдалася з часу становлення її як науки. Вперше в соціологічній науці поняття "соціальний інститут" застосував Г. Спенсер. Він вважав соціальні інститути каркасом соціуму, що виникають внаслідок процесу диференціації суспільства. На його думку, суспільний організм складається з трьох основних інститутів: репродуктивного, розподільчого, регулюючого.

   Е. Дюркгейм вважав соціальні інститути найважливішим засобом самореалізації людини, а їх призначення, на його думку, полягає у налагодженні відповідальності міжінституціональними формами та новими потребами суспільства.

   Соціальний інститут — елемент соціальної структури, що являє собою стійку форму організації соціальної взаємодії і призначений задовольняти фундаментальні потреби суспільства.

   Соціальні інститути створюють можливість для задоволення істотних потреб всіх соціальних суб'єктів тим способом і в тому обсязі, які вважаються суспільством оптимальними і санкціонуються ним. Вони гарантують виконання необхідних функцій і виключення небажаних з точки зору суспільства форм соціальної поведінки, сприяючи безперервності та спадковості соціального життя. Соціальні інститути забезпечують інтеграцію і координацію дій соціальних суб'єктів, створюючи внутрішню стабільність соціального простору. Інститутом є сім'я, система освіти, політика, культура, релігія. Завдяки соціальним інститутам здійснюється і соціалізація індивідів, забезпечується послідовність у використанні культурних цінностей, передачі навичок і норм соціальної поведінки. Тому соціальний інститут – це стійка форма організації спільної діяльності людей, яка склалися історично.

    Соціальні зв'язки, які є основою соціальних інститутів, називаються інституціональними. Процес організації та регулювання суспільного життя, впорядкування, формалізації та стандартизації суспільних зв'язків і відносин називається інституціоналізацією.

Для здійснення інституціоналізації необхідні такі умови:

1.Відповідна соціальна потреба. Інститути покликані організовувати сумісну діяльність людей з метою задоволення тих чи інших соціальних потреб. їх задоволення можливе лише у процесі соціальної взаємодії. Якщо така потреба стає незначною або зникає зовсім, тоді існування соціального інституту стає неактуальним.

2.Соціальний інститут утворюється на основі соціальних зв'язків, взаємодії та відносин конкретних осіб, індивідів, соціальних груп. Однак, він не може бути зведений до суми цих осіб та їх взаємодії. Соціальні інститути мають надіндивідуальний характер, являють собою самостійне суспільне утворення, яке має логіку розвитку.

3.Наявність необхідних  матеріальних, фінансових, трудових, організаційних  ресурсів, які суспільство повинно  стабільно поповнювати шляхом  капіталовкладень у них та  підготовкою кадрів.

Соціальні інститути  класифікують за різними критеріями.

Відповідно до суспільно  значимих потреб та виконуваних ними завдань, соціальні інститути поділяють  на: