Лекции по "Социологии"

 Помітно збагатив українську соціологічну думку кінця XIX — початку XX ст. Іван Франко (1856—1916), який, аналізуючи «генезу творення людської спільності» і держави, немало розмірковував над проблемами справедливості, нового соціального порядку, за якого торжествуватиме самоуправління народу. У громадсько-федеративному суспільному устрої він вбачав основу свободи особи і громади, об'єднання громад та народів, обстоюючи свободу й автономію громад як одиниць суспільного життя. Згодом його погляди еволюціонували до визнання федеративних зв'язків між незалежними державами.

   Видатний вчений-економіст М. Туган-Барановський (1865—1919) вважав соціологію однією із стрижневих суспільних наук. У більшості своїх праць він зосереджувався на обґрунтуванні ролі економіки у суспільному житті.     Виробництво засобів до життя — це нижча сходинка діяльності людей. На вищих сходинках господарська робота стає менш значимою в діяльності. Отже, чим вищі потреби, тим меншу роль у їх задоволенні відіграє господарська праця. Тільки найбідніші борються за своє «чисте» існування. А більшість людей розглядає багатство як спосіб доступу до влади, а не навпаки.

  Значний вплив на суспільну думку на початку XX ст. мали ідеї державності та історичного поступу України. На думку історика, політолога, соціолога В'ячеслава Липинського (1882—1931), політичний ідеал для України — правова «трудова» монархія у формі гетьманату. Українську націю можна сконсолідувати на базі «територіального патріотизму», тобто шляхом пробудження солідарності між усіма постійними мешканцями України незалежно від їх соціального статусу, віросповідання, етнічного походження. А ідея української державності — той фактор, який повинен забезпечити національну єдність усіх верств українського суспільства на ґрунті компромісу між ними.

   Отже, у другій половині XIX — на початку XX ст. соціологічні проблеми хвилювали більшість провідних українських вчених. Але в їх працях досліджувалися лише окремі соціологічні аспекти. Відчутним був дефіцит новітньої соціологічної методології, системного бачення комплексу соціологічних проблем. І все ж у цей період сформувалася українська соціологічна традиція. Спрощені трактування поступалися місцем диференційованим, більш самодостатнім концепціям. Формувався власне соціологічний апарат. Почалася системна робота з питань методології і техніки досліджень.

  Українська соціологія тривалий час не була ідентифікованою наукою, структурно вона існувала в системі радянської соціології. У перші десятиліття ХХ ст. на українських теренах відбувався активний процес інституалізації соціологічної науки: створювалися соціологічні навчальні та наукові заклади, організовувалися теоретичні та прикладні дослідження, видавалися праці.

  М. Грушевський повернувся у 1924 р. в Україну з наміром створити тут систему соціологічних інституцій. А перед тим він створив у Швейцарії Український соціологічний інститут (1919 р.), який згодом прописався у Празі, а в 1921 р. — у Відні.

Але його намір  створити відповідний інститут у  системі ВУАН не був підтриманий, і М. Грушевський очолив науково-дослідну кафедру з історії України, при якій була і секція методології та соціології.

Соратниками М. Грушевського у цей час була видана низка праць: «Спроба соціологічного пояснення української казки» (К. Грушевська), «Примітивна культура», «Соціологія в концепції нової французької демократії» (Ф. Савченко) та ін.

  Біосоціальним процесам були присвячені студії Українського демографічного інституту, очолюваного М. Птухою. Дослідження, що прямо чи опосередковано стосувалися проблем соціології, були проведені Українським науково-дослідним інститутом педагогіки (Харків), Українським психоневрологічним інститутом, Київським державним психоневрологічним інститутом. Соціологічна проблематика пронизувала наукові пошуки вчених, об'єднаних у Етнографічному, Географічному, Антропологічному товариствах.

    Це був час агресивного поширення більшовицької ідеології в науці й практиці, що зумовило придушення, а згодом і ліквідацію немарксистської соціології в країні. Науковий плюралізм довше зберігався у прикладній соціології. Так, у 20-ті роки в Україні досить поширеним було фрейдистське вчення. Відомий фізіолог того часу професор А. Зелений, намагаючись розробити біологічні, фізіологічні, рефлексологічні аспекти суспільного життя, твердив про майбутню «соціофізіологію». Соціальні проблеми управління досліджував Всеукраїнський інститут праці (м. Харків). Тут були започатковані дослідження, що виходили на проблеми організації виробництва, підготовки кваліфікованих кадрів, стимулювання і нормування праці. У цьому інституті існував психологічний відділ, де успішно застосовувалися тести професійного відбору та професійної орієнтації. Конкретні дослідження, які проводилися харківськими вченими, показали, наприклад, що один із способів ухиляння адміністрації від виконання рішень — перекладання своїх обов'язків на «творчу активність мас», що дріб'язкова опіка, надмірно деталізовані розпорядження завдають шкоди, оскільки рядовий працівник, боячись помилитися, постійно заглядає в інструкцію і таким чином подовжує терміни виконання завдання.

З кінця 20-х років на конкретне вивчення процесів, явищ соціального життя була накладена сувора заборона. Соціологія була оголошена псевдонаукою, несумісною з марксизмом, ворожою йому. Фундаментальні та прикладні дослідження в цій галузі були фактично припинені.

   Соціологічна думка в СРСР (у тому числі і в Україні) перебувала під забороною до початку 60-х років. При цьому конкретні соціологічні дослідження одержали право на існування, а соціологія як наука — ні. Для того щоб уникнути суперечок і конфліктів, у науковий обіг було введено визначення соціології як науки, яка займається тільки конкретними соціологічними дослідженнями.

   У 1968 р. був створений Інститут конкретних соціальних досліджень. В Україні перший науковий підрозділ соціологічного профілю — відділ конкретних соціологічних досліджень Інституту філософії АН України — почав функціонувати у 1969 р.

 За «розквіту» адміністративно-командної системи (кінець 60 — середина 80-х років) відбувся ще один наступ на соціологічну науку. З подачі відділу науки та навчальних закладів ЦК КПРС були піддані різкій критиці книги Ю. Левади. Колектив Інституту соціологічних досліджень був звинувачений у «насадженні буржуазних теоретичних концепцій і поглядів». Відбулася заміна кадрового складу інституту, проти деяких соціологів робилися спроби порушити кримінальні справи.

 Сприятливішими для розвитку соціології стали 80-ті роки. Вона нарешті відновила статус самостійної науки. Почали відкриватися нові дослідницькі центри. Восени 1990 р. створено Інститут соціології Академії наук України. Згодом було засновано Українську соціологічну асоціацію, в університетах відкрито факультети і відділення з підготовки професійних соціологів, утворюються спеціалізовані ради із захисту дисертацій, виходить журнал «Філософська і соціологічна думка». Соціологія стає універсальною академічною дисципліною, основи якої тепер вивчають у всіх вузах.