Говорячи про добір
та висунення партійних кандидатів,
не можемо залишити поза увагою
проблему впливу на цей процес
груп інтересів. Звичайно, вони намагаються
вплинути на процес добору кандидатів,
що дає їм у майбутньому можливість лобіювання
своїх інтересів. Нерідко ці групи пропонують
підтримати власних кандидатів або тих
з числа партійного керівництва, які мають
з ними щільніші зв’язки. Вони користуються
значними фінансовими ресурсами. Партійне
керівництво часто готове прийняти таких
кандидатів (вирішуючи в такий спосіб
питання фінансування своїх виборчих
кампаній) або підтримку цих груп інтересів
на виборах (наприклад, профспілок, селян
тощо).
Загалом же, на добір
кандидатів переважно впливає
партійна еліта.
^ Формування виборчої
програми. Формування виборчої програми
чи виборчої платформи завжди
було невід’ємною складовою виборчого
процесу. Кожний кандидат, що виступає перед виборцями, представляє їм своє
розуміння ситуації і політичні плани.
Сформований 1834 р.
виборчий маніфест Консервативної
партії Великобританії (Tamsworth Manifestо)
започаткував у світовій практиці
офіційне звернення партії до
виборців напередодні виборів. Документ мав пропагандистський
характер і був засобом ідеологічного
впливу на маси, способом консолідації
їх навколо програми майбутньої діяльності
партії.
Можна виокремити
дві процедури формування виборчих
платформ. Перша, характерна для
класичних партій-комітетів, залишає право
опрацювання передвиборчої платформи
окремим кандидатам. Партія загалом або
не має своєї окремої програми, або її
програма обмежується окремими передвиборчими
гаслами. Це надає кандидатам значної
свободи в трактуванні власної програми.
Така ситуація відповідає типу партії
слабо зорганізованої і об’єднаної навколо
окремих популярних кандидатів. Така система
характерна для американських партій
(тут лише перед президентськими виборами
партія формально затверджує виборчу
програму). У реальності над своєю виборчою
програмою більшою мірою працює сам кандидат
і його виборчий штаб.
Другий тип цієї
процедури – це формування
виборчої програми партійним
керівництвом і надання цьому
процесу загальнопартійного характеру,
який виконує, до того ж, ще й мобілізаційну функцію.
На кандидатів від партії після прийняття
цієї програми покладається обов’язок
її пропагувати та інтерпретувати, не
змінюючи її суті. Такий тип формування
виборчої програми переважає у сучасних
європейських партіях.
Там, де парламентські
вибори ведуть ще й до виборів
глави уряду, особлива роль
у формуванні програми належить
лідеру політичної партії. Така
особлива роль партійного лідера
зумовлена значним розвитком
за останній час засобів масової
інформації і перетворенням партійного лідера в символ
партії. Це надає виборчому процесу певного
надпартійного характеру.
Голосування за
партію та її кандидатів автоматично
означає підтримку їхньої виборчої
програми. У такий спосіб через
загальні вибори відбувається
вираження формальної волі населення щодо
подальшого розвитку суспільства. Власне
у цьому і полягає одна з важливих функцій
політичних партій – формулювання та
вираження волі суверенного народу. Це
є особливою соціальною функцією політичних
партій, яка відрізняє їх від решти соціальних
організацій.
^ Структуризація голосів
виборців. Основним завданням партії
в демократичних режимах є
здобуття голосів виборців. Звичайно
політичні партії застосовують
різні виборчі стратегії, що
значною мірою залежать від
рівня їхніх політичних прагнень (аспірації).
Кожна партія повинна виробити певну виборчу
стратегію, спрямовану на збільшення кількості
голосів, отриманих в ході виборчої кампанії.
Така стратегія є свого роду товаром, який
пропонується на виборчому ринку, програмна
пропозиція, представлена масовому виборцю,
перетворюється у пункт індивідуального
виборчого рішення.
Виборча стратегія
– це спосіб використання через
тих, хто приймає рішення, для
власних партійних цілей існуючих
соціальних та політичних умов.
Виборча стратегія спирається на визначену
ідеологічну і програмну концепцію партії.
Мобілізаційна діяльність партії має
на меті слугувати насамперед створенню
колективної самоідентифікації, пункту
бачення та орієнтації членів чи симпатиків
партії, що в кінцевому підсумку веде до
структуризації виборців. На характер
виборчої стратегії впливають не лише
політичні прагнення, а й конкретні умови,
в яких їм доводиться працювати. Може вона
набувати характеру наступальної стратегії,
коли партія намагається розширити масштаби
своїх вп-ливів і здобути підтримку виборців
серед нових сегментів електорату. Оборонна
стратегія націлена на збереження існуючого
статус-кво і захист попереднього становища,
коли йдеться про відсоток контрольованого
електорату.
Принципово впливати на зміст виборчої стратегії може характер
виборчого ринку, особливо такі його параметри,
як ступінь організованості, відкритість,
а також домінуючий стиль політичної конкуренції.
5. 2. 6. Функція зв’язку.
Важливим аспектом діяльності
політичних партій є забезпечення політичним лідерам серйозного
каналу впливу на інших людей. Це важливий
фактор політики ХХ ст. Тими інституціями,
які зв’язують лідерів із достатньо великою
групою звичайних громадян, є політичні
партії. З усіх організацій лише політичні
партії роблять це постійно. У зв’язку
з цим, вони мають можливість достатньо
широко пропагувати думку політичних
лідерів у масах. Це справді створює чудовий
канал комунікації, який дає можливість
контролювати діяльність як лідерів, так
і громадян. Саме це робить партію універсальним
механізмом сучасної політики.
Як форма контролю
над лідерами партія важлива
у всіх видах держав. Лідери
партії володіють багатьма видами
заохочення – призначенням на
різні партійні посади, підтри-мкою
при висуненні у вигідні округи тощо. Лідери використовують ці стимули
залежно від поведінки людей на виборах,
при голосуванні. Сем Рейбен, який довго
був лідером Демократичної партії в Палаті
представників Конгресу США, застерігав
нових членів: “Підеш вперед – залишишся
один”. Це є принципом успіху в парламентській
кар’єрі – дотримуватися чинних правил.
У Британській Палаті представників партійні
організації дотримуються такої дисципліни
при голосуванні, що діяльність окремих
парламентарів стає несуттєвою. Цей канал
контролю є достатньо ефективним у Західній
Європі та в інших частинах світу, де існують
парламентські методи реалізації політики.
Згідно з К. Лоусоном,
“політична партія є організацією
яка трактує як сенс свого
існування створення цілої низки
центрів, які творять ланцюг
зв’язків, які йдуть від виборців через
кандидатів і виборчий процес до державних
службовців. Цей “ланцюг зв’язків” може
набувати визначених форм залежно від
того який тип партійної лояльності домінує
серед виборчих мас і які очікування він
формує перед політичними партіями”.
У цьому “ланцюгу
зв’язків” партія виступає як:
а) ланка участі,
за посередництвом якої громадяни
можуть брати участь у процесі
творення політики, в тому числі
сформованої на парламентсько-урядовому
рівні. Зв’язок громадянина з
партією може ґрунтуватись на вимозі, що очікує
він від неї насамперед у ролі ефективного
каналу, який робить можливим його участь
у процесі прийняття рішень. Йдеться про
можливість політичної відповідальності
партійних репрезентантів, які виконують
публічні функції у внутрішньопартійній
діяльності. Вплив членів та симпатиків
партії на зміст виборчої програми, а також
на процес висунення та підтримку кандидатів
можна визнати за вступну і кінцеву фази
наступного – здійснення політичної відповідальності
партійних депутатів, які будуть обрані
у державні структури;
б) ланка виборча.
Факт участі партії в даній
ролі можна трактувати як аспект
процесу участі громадян у
політиці, хоча, без сумніву, участь
у виборах і акт голосування
– це прояви “мінімального
рівня” участі. У такому випадку політична партія стає
не лише виразником постулату створення
демократії участі, а швидше гарантує
стабілізацію виборчої демократії. Центральну
роль у процесі формування виборчої ідентичності
партії, відіграє партійна еліта. Її нинішні
представники на різних рівнях внутрішньопартійної
ак-тивності, звичайно приймають рішення
про перебіг процесу висунення кандидатів
на відповідні посади і контролюють пізніше
їхню діяльність, а також представників
державного апарату. Представники державного
апарату оцінюють чи їхня діяльність відповідає
лінії партії. Хоча і партія може мати
сильну підтримку в суспільних структурах,
однак саме еліти приймають рішення і
контролюють весь виборчий процес;
в) ланка клієнтелістична.
Партія завжди природно намагається відділити частину суспільства і
перетворити її у свою стабільну клієнтелу,
не схильну до інших сторонніх впливів.
Формуються зв’язки, які можна назвати
виборчим клієнтелізмом. Виборець може
використати свій голос як інструмент
тиску на партію (її представників) в напрямі
от-римання певної користі для себе, а
тоді виникає механізм взаємної залежності
і контролю суб’єктів цього політичного
зв’язку (патрон-клієнт). Цей тип зв’язку
формує на боці виборця визначені сподівання
відповідно до його преференційних рішень,
вираженням чого стає його політичний
акт підтримки конкретної партії та її
програми. З’являється при цьому своєрідний
солідарний зв’язок, заснований на факті
очікування взаємних вигод. Справа оформляється
на національному рівні, а політичні обіцянки
набувають абстрактного, програмного
характеру. Народжується тоді клієнтелізм
глобального масштабу. Початком його виникнення
може стати певна соціальна група, яка
очікує конкретних сатисфакцій в час,
коли колективний патрон, чи то політична
партія, посідає політичну від-повідальність
за функціонування державного апарату.
Цей глобальний вимір клієнтелізму є очевидним
в самій концепції соціополітичних поділів,
які сприймаються як виборчий союз з конкретною
суспільною групою. Натомість за лояльність
до партії в час голосування соціальна
група та її представники очікують, що
партія реалізує обіцянки, викладені нею
у виборчій програмі.
Представлені типи
зв’язків – це ідеальні моделі
і на практиці жодна з партій
не обмежується використанням
лише одного з них. Звичайно, випрацьовується структура
ланок, яка є комбінацією двох чи трьох
типів зв’язків. Демократичні партії,
пов’язані з представницькою системою
виступають, насамперед, як ланки виборчі,
однак застосовують і використовують
багато інших рішень і механізмів, характерних
для двох інших типів (партисіпітарного
та клієнтелістичного).
Але ця функція
проявляється і в державах
з непарламентськими методами
правління. В однопартійних системах
партії також виступають механізмом,
за допомогою якого державний
апарат здійснює контроль над своїми лідерами.
Особливо пильний контроль встановлює
партія за діяльністю армії, де обійняти
вищі військові посади можуть лише члени
партії. Партії також можуть використовуватися
як важливий канал для контролю над масами.
Це більш властиво авторитарним режимам,
де застосовуються форми безпо-середнього
контролю за поведінкою людей. Особливою
проблемою авторитарного режиму є контроль
за інтелектуальною діяльністю, яка, як
достатньо самостійна, може становити
серйозну небезпеку правлячій еліті. Тому
такою необхідною є присутність партійних
представників на керівних посадах у письменницьких
організаціях, наукових та на-вчальних
закладах, творчих спілках, засобах масової
інформації. Держава повинна здійснювати
постійний контроль за тим, що громадяни
думають та говорять. Це було звичною практикою
комуністичних держав, військових диктатур,
фашистських режимів.
Функція керівництва. Функція
керівництва може бути реалізована
партією у подвійному сенсі. У
буквальному розумінні вона означає,
що партія самостійно чи в коаліції з іншими
партіями здійснює керівництво державою
шляхом опанування державних органів.
Ширше під партійним керівництвом розуміється
опосередкований вплив партій на органи,
що ухвалюють рішення. У цьому другому
значенні терміна доцільно вести мову
про контроль над урядом, а не про керівництво
ним. Досить часто в таку ситуацію потрапляють
партії, які програли на виборах і знаходяться
в опозиції. Така форма використовувалася
за умов конституційної монархії чи президентської
республіки, коли уряд формував монарх
чи президент, а партії мали на нього опосередкований
вплив.
Що стосується першої
функції, то з нею все зрозуміло
– партія, яка здобула підтримку
на виборах (самостійно чи в
коаліції) здійснює функцію керівництва.
Сумнів викликає застосування визначення “керівництво”
щодо діяльності опозиційних партій. Чи
не належить цю діяльність відокремити
від функцій керівництва і виділити її
в самостійний вид діяльності? Більшість
дослідників цього процесу трактують
опозиційну діяльність як частину процесу
керівництва.
У демократичній
політичній системі процес управління
розуміють як конкурентну боротьбу
різних політичних сил, з яких
одна в даний час виконує
керівництво державою, а інша
критикує і контролює органи
влади. Функція керівництва в такому розумінні є невіддільною
від функції опозиції – контролю та критики.
Отже, процес керівництва – це не лише
саме керівництво, а й керівництво разом
з контролем з боку опозиції. Опозиційні
партії впливають на рішення, які ухвалює
політичне керівництво, намагаючись уточнити
їхній зміст чи, принаймні, спосіб виконання.
Таке розуміння
опозиційної діяльності не стосується
діяльності антисистемних політичних
партій, які беруть участь у
виборах, але у своїй подальшій
парламентській діяльності стоять на позиції тотальної критики уряду.
Так було з комуністичними партіями у
30-ті роки. Не маючи можливості участі
в буржуазних урядах, комуністи трактували
парламент лише як трибуну для публічної
критики капіталістичної системи.
^ Партійне керівництво державою. Керівництво державою від самого
початку було головною метою кожної політичної
партії. Протягом тривалого часу мали
вони в тому конкурента в особі монарха
і призначуваного ним уряду. Після Першої
світової війни у більшості держав світу
цього конкурента вдалося усунути і партії,
за невеликими винятками, стали єдиними
і безпосередніми виконавцями державної
влади.