Виборчим цілям
підпорядковуються ідейно-програмні
засади діяльності партії. Йдеться
про те, щоб основні програмні
принципи партії привертали увагу
максимальної кількості виборців,
нікого не відштовхували, давали кожній суспільній групі можливість
віднайти щось привабливе для себе. Програма
зазнає частих змін залежно від обставин.
Часто різні частини програми є різними
для інших середовищ. Конкуренція кількох
виборчих партій в одній країні приводить
до стирання програмно-ідеологічних відмінностей
між ними. Виборча боротьба набуває швидше
характеру змагання двох команд, ніж двох
політичних концепцій.
Виборчі партії
– це сучасні буржуазні партії.
У цьому напрямі з 70-х років
ХІХ ст. розвивається британська консервативна партія, голлістська
партія у Франції, обидві пар-тії США, німецька
ХДС/ХСС. Можна також стверджувати, що
в цьому напрямі розвиваються деякі соціал-демократичні
партії (наприклад, соціалістична партія
Австрії чи соціал-демократи Німеччини).
Як підсумок, спробуємо
порівняти основні ознаки, які
визначають моделі масових та
виборчих партій, запропоновані
А. Панеб’янко. Він співставив
характер внутрішньопартійних зв’язків,
спосіб обрання лідерів, джерела
фінансування, ставлення до ідеології,
тип домінуючої виборчої лояльності, модель
кар’єри.
^ Національно-визвольна
партія. Національно-визвольні партії
– це партії, що функціонують
у постколоніальних державах
Третього світу. Виникають вони
переважно в країнах після
здобуття незалежності. Відомий дослідник цього типу партій Т. Ходгкін
вирізняє три їхні форми: 1) партія-конгрес
– широка організація, заснована на федеративних
принципах, керована центральним керівництвом.
Є вона організацією націоналістичною,
яка бореться за незалежність і бере свій
початок від Індійського національного
конгресу. Характерна така форма для початкового
етапу розвитку національно-визвольних
партій; 2) ”partіa sensu stricto” (класичний тип
партії), яка має демократичну програму
та організаційну структуру. Ставить вона
собі виборчі цілі, діє легально і в конкуренції
з іншими партіями, подібна до європейських
партій. Цей тип партій більшою мірою поширений
в Азії, в Африці трапляється дуже рідко;
3) революційний фронт – організація, яка
виступає в революційних ситуаціях, коли
метою діяльності є як боротьба за національне
визволення, так і боротьба за радикальні
соціально-політичні зміни. Фронт є масовою,
централізованою та дисциплінованою організацією.
Його цілі звичайно значно ширші ніж просто
політичні. Більшість національно-визвольних
партій набувають саме такої форми.
У західній літературі
трапляється також поділ національно-визвольних
партій на революційно-централістські
і прагматично-плюралістичні, що
відповідає другому і третьому
типам партій у Т. Ходгкіна.
Марксисти пропонують класифікувати національно-визвольні
партії на марксистські (комуністичні),
революційно-народні та передбуржуазні.
Усі ці партії
є справді масовими зі специфічною
ідеологією, яка становить поєднання
соціального солідаризму з антимонопольними,
антиімперіалістичними гаслами. Такого
типу ідеологія, яка до того ж спирається
на місцеві традиції, дає змогу партіям
виконувати інтеграційні функції, оскільки
головним їхнім завданням є формування
нової нації.
Транзитнa партія. Поняття
“транзитна партія” стосується політичних партій держав
перехідного періоду з ще не усталеною
соціальною, політичною, а відтак і партійною
системою. Переважно до цієї класифікації
відносять партії країн, що перебувають
на етапі переходу від різних форм авторитаризму
(чи тоталітаризму) до плюралістичної
демократії. Цей термін вживають здебільшого
для визначення політичних партій, які
виникли останнім часом на хвилі демократизації
в колишніх авторитарних державах Латинської
Америки, Східної Європи та державах –
колишніх республіках Радянського Союзу.
Ці новостворені
партії відрізняються від політичних
партій країн з тривало існуючою
демократією. Вони мають ознаки
політичних рухів чи політичних
коаліцій, з одного боку, і риси
класичних політичних партій, з
іншого, часто є конгломератом різнорідних інтересів та груп,
політичних напрямів, об’єднаних в одне
ціле дуже загальною спільною метою (наприклад,
боротьба за незалежність чи демократію).
Між тим, їхня зорієнтованість на досягнення
влади (чи участь у її здійсненні), наявність
відповідної політичної платформи, партійних
атрибутів (символів, лозунгів), рекрутування
членської бази надає їм ознак класичної
політичної партії. Як і класичні політичні
партії, вони створюють власні організаційні
структури, борються за власну партійну
ідентичність і сприятливі умови для партійної
діяльності (передовсім на законодавчому
рівні).
Загалом можна виділити
три форми транзитних політичних
партій. Перша становить широке
об’єднання типу парасолькової
структури чи народного фронту,
виникнення якого найчастіше пов’язане з першими демократичними
виборами. Виконують вони завдання максимальної
мобілізації підтримки населення на свою
користь і протиставлення тим політичним
силам, які виступають на підтримку попереднього
режиму. Їхня організаційна будова є досить
нечіткою і слаборозвиненою. Такими були
Громадянський форум у Чехословаччині,
“Солідарність” у Польщі, “Саюдіс” у
Прибалтиці. Другою формою транзитних
партій виступають оновлені правлячі
партії попередніх політичних режимів.
Зрозумівши безперспективність захисту
збанкрутілого режиму, вони часто змінюють
свої назви, корегують програми і, спираючись
на ще вцілілу організаційну структуру
та інертність виборців, виступають політичною
альтернативою прихильникам радикальних
суспільних змін. Такою була, наприклад,
партія Демократичного соціалізму в Німеччині,
Соціал-демократична партія Польщі, Угорська
демократична партія, націонал-комуністи
Прибалтійських республік СРСР. Третя
форма транзитних партій – це етнічні
партії, які захищають інтереси певних
етнічних груп, що зазнавали чи можуть
зазнавати утисків від етнічної більшості
(наприклад, Словацька національна партія
– партія угорської меншини). Цей тип партій
є найновішим у класифікації політичних
партій, а тому менше вивченим.
7. 2. 2. Різновиди політичних партій
Партія-комітет. Партіями-комітетами
були всі неробітничі партії ХІХ
ст., і лише у кінці століття деякі
з них трансформуються у виборчі
партії. У своєму класичному виг-ляді
партія-комітет – це веберівська
партія знаті (notabli), організована для обмежених потреб цензового виборчого
права.
Діяльність партії
спирається на працю активістів
з числа місцевої знаті, які
створюють місцеві комітети, а
також парламентську фракцію.
Однак, у межах цих партій
з’яв-ляються вже платні функціонери
(виборчі агенти). Поза парламентською діяльністю
партія займається лише виборами, а після
них ніби зникає. Партія виступає спеціалізованим
виборчим інструментом існуючої еліти,
який повинен забезпечити їй підтримку
на виборах. Для реалізації інших цілей
партія не потрібна.
Партія-комітет –
це типова партія правлячого
класу, насамперед центристська
чи права. Вона не знає інституту
членства, членських внесків, а
живе за рахунок виборчих дотацій
багатих симпатиків. Діяльність
партії не регламентується чітко
статутом. Немає тут також серйозного центрального
керівництва – місцеві партійні комітети
достатньо самостійні. Замість центрального
керівництва є кілька партійних лідерів,
які представляють свої власні погляди
і спираються на власні ресурси. Неформальні
товариські зустрічі заміняють засідання
партійного керівництва.
Цей тип партії
є децентралізованою організацією.
Провідну роль у ній відіграє
парламентар, а не парламентська
фракція, яка загалом слабо
організована і дисциплінована.
З плином часу
протягом ХХ ст. зі зростанням конкуренції з боку
дисциплінованих робітничих партій партії-комітети
змушені були також зміцнювати свої організації
і роз-ширювати можливість впливу на маси
виборців. Партії-комітети починають створювати
свої постійні місцеві організації, різного
роду організації при партії, видають
пропагандистську літературу, починають
регулярно проводити з’їзди, надаючи
їм щораз більш організованого характеру.
Реалізація цих змін у кінцевому підсумку
приводить їх до змі-ни типу партії – вони
перетворюються у виборчі партії.
До партій-комітетів
можна зачислити ліберальних
демократів у Японії, радикалів
у Франції, американські партії.
У США поширення телебачення,
яке бере на себе функцію
джерела політичної інформації
і виборчої агітації, уможливлює
діяльність американських партій як партій-комітетів.
Тут вистачало невеликих виборчих штабів
замість розвиненої організаційної структури.
Політичне життя США обмежувало діяльність
політичних партій лише виборчою кампанією,
що теж зумовлювало їхній кадровий характер.
У тому ж напрямі впливала на формування
структури американських партій і панівна
політична культура індивідуалізму.
Партія-громада. Другий історичний
тип партії, що виникає у позавиборчих
цілях отримав у літературі назву
партії-громади. Їхнім основним завданням
є перетворення партійної організації
в добре інтегрований колектив, здатний
до ефективної і відданої реалізації цілей, визначених партійним керівництвом.
Цей тип партії виростає з потреб робітничого
класу і особливих умов його існування
наприкінці ХІХ ст.
Для тогочасного
робітника партія була і церквою,
і навчальним закладом, шансом
для особистої кар’єри й інструментом політичної влади. Партія опікується
робітником і його родиною, створюючи
йому певне соціальне середовище. Під
егідою партії функціонують спортивні,
культурно-просвітницькі організації,
читальні, каси взаємодопомоги, жіночі
гуртки, дитячі організації тощо, що робить
зв’язок члена партії з організацією
щільнішим, ніж в інших партіях. Така специфічна
організація зумовлювалась особливою
місією соціал-демократичних партій –
організацією робітників у свідомий своїх
інтересів соціальний клас. Тому просвітницька,
виховна та ідеологічна діяльність були
найважливішими для цього виду партій.
Участь у виборах була далеко не основним
їхнім завданням. Важливу роль партія
приділяла боротьбі за поліпшення умов
праці та побуту робітників через організації
профспілок.
Виникнення такого
виду партій саме в робітничому
середовищі має своє логічне
пояснення. Робітники, як жодна
інша соціальна верства, працюють
і проживають у великій та
організованій спільноті. Їхній
низький освітній та культурний
рівень, відсутність достатніх фінансових ресурсів створюють
суспільну потребу в існуванні організацій
такого типу. Буржуазні партії ніколи
не досягали такого рівня інтеграції своїх
членів. Певний досвід у цьому напрямі
мали лише християнсько-демократичні
партії на ранніх етапах свого розвитку.
Такий тип політичної організації був
характерний також і для комуністичних
партій, однак більшовицька (ленінська)
модель комуністичної партії відрізняється
від соціал-демократичної.
Зростання життєвого
рівня робітничого класу після
Другої світової війни зумовлює послаблення
цих, колись таких міцних, зв’язків, хоча
остаточно вони не зникають і є мі-цнішими,
ніж в інших партіях. Однак і тут на перший
план все більше починає виходити виборча
функція партії.
Партія-громада була
не лише певною формою інтеграції партійних мас, а й
специфічною моделлю партійної організації.
Прикладом партії такого типу була Соціал-демократична
партія Німеччини на початку свого існування.
Згодом вона трансформувалася у справжню
масову партію соціал-демократичного
зразка.
Народна партія. Партія цього
типу подібна за своєю структурою
до партії-громади, але намагається
об’єднувати навколо себе людей
переважно на основі неідеологічних
(наприклад, релігійних) цінностей. Тому
цей тип характерний насамперед
для християнсько-демократичних партій, особливо на
ранніх етапах їхнього розвитку. Класичним
прикладом цього типу виступає Християнсько-демократичний
союз (ХДС) Німеччини, виникнення якого
диктувалося необхідністю подолання залишків
ідеології та практики гітлерівського
націонал-соціалізму, консолідацією населення
на побудову демократичної Німеччини.
Створений 1945 р.
ХДС відображає уявлення про
партію, що спирається не на
інтереси окремих соціальних
груп, а на всі верстви населення.
ХДС став християнською народною
партією, в яку об’єдналися католики та
євангелісти, між якими тривалий час точилися
політичні суперечки.
Своїх прибічників
партія спочатку об’єднала не
стільки консервативною чи реформаторською
програмою, скільки наголошенням
на християнських принципах, думкою про політичне та конфесійне об’єднання
(мабуть, найважливіший елемент у повоєнний
час), виразним дистанціюванням від націонал-соціалізму.
У цьому плані нова партія сягнула за межі
традиційної партійної схеми. На відміну
від чітко окреслених світоглядних партій,
вона не належала ані до правого, ані до
лівого блоку. ХДС розпочав свій шлях як
народна партія – інтеграційна партія
центру.
Конрад Аденауер, перший
голова ХДС і перший федеральний
канцлер Німеччини (1949-1963), так
описав ситуацію 1945 р.: “Поширилося переконання, що тільки велика
партія, яка має свій фундамент у західноєвропейському
світогляді та в принципах християнської
етики, буде здатною виконати необхідне
завдання просвітити народ, відновити
процвітання та звести міцну дамбу проти
комуністично-атеїстичної диктатури…
Лише велика партія, яка охоплює всі верстви
нашого населення, могла відбудувати зруйновану
Німеччину, що опинилася на дні. До неї
мали належати працедавці й робітники,
селяни, середні підприємці, службовці,
інтелігенція, північне й південне населення,
люди, силою вигнані з батьківщини та біженці.
Етичні засади, що стали засадами ХДС,
мали надійну міць і гнучкість, потрібні
для того, щоб подолати й згладити природну
атмосферу напруги всередині великої
партії”.
Отже, було засновано ХДС, який під проводом таких видатних
лідерів, як К. Аденауер та Л. Ерхард, досяг
найбільших успіхів серед партій Німеччини.
Політика, побудована на принципах християнської
відповідальності, стала головною передумовою
цього успіху.