Визначення функцій партій та їх типологія

 

 З правового погляду  безпосередніми виразниками влади  в державі є вищі державні  органи, яким належить право ухвалення  політичних рішень і призначення виконавчої влади. З цієї точки зору можна твердити, що політична влада належить політичним партіям, оскільки саме вони призначають своїх людей у певні органи. Однак, справедливе загалом положення виглядає дещо спрощено. По-перше, треба мати на увазі, хто саме в межах партії приймає рішення і, по-друге, сама політична партія теж перебуває під впливом інших організацій, груп інтересів, які активно впливають на процес ухвалення рішень. Керівництво партії іноді буває цілком залежним від зовнішньої групи в прийнятті рішень: армії, організації підприємців, церкви, профспілок – вплив якої може бути надзвичайно сильним.

 

 Наступною проблемою  партійного керівництва є проблема  взаємин між державними службовцями  і політичною партією, що їх  рекомендувала на ці посади. Значною мірою це залежить від типу організаційної структури партії, типу політичної системи (інакше в парламентській, інакше в президентській). Не останню роль відіграють і особисті стосунки. Однак, загалом можна підсумувати, що загальною є тенденція делегування у вищі державні органи людей з партійного керівництва. Якщо провідники партії безпосередньо обіймають найвищі державні посади в державі, це свідчить про те, що партія бере участь у керівництві державою. Якщо ж партія не делегує своїх провідників до влади, це значить, що вона уникає повної відповідальності за процес керівництва.

 

 У сучасних демократичних  державах особливо виразною є  тенденція до “захоплення” партійними  лідерами ключових посад у  виконавчих органах; загалом парламент  вважається менш поважним органом, часто він трактується як політична школа для майбутніх партійних керівників. Зростання значущості виконавчої влади свідчить про місце цієї гілки влади у політичній системі суспільства. В деяких парламентських системах – Великобританії, Німеччині, Австрії, Японії, Скандинавських країнах – керівники партій, що здобули більшість на парламентських виборах, очолюють уряди, стають прем’єр-міністрами. В класичній президентській системі, наприклад, у США, країнах Латинської Америки, керівник партії, що перемагає, стає президентом. Найближчі соратники лідера, члени партійного керівництва, займають інші важливі посади в уряді чи президентській адміністрації.

 

 У системі коаліційного  керівництва питання про те, яка  з партій обійме посаду прем’єр-міністра уряду, і розподіл міністерських портфелів є головним політичним питанням.

 

 Існують і певні  винятки. Так, у Франції з  часів голлістських партій керівник  партії, звичайно, займає посаду  президента республіки, але водночас  перестає бути офіційним лідером партії. Функції керівника партії тоді виконує генеральний секретар партії, який швидше є адміністратором партії, ніж її лідером. Однак реально провідником партії залишається президент, якому належить право прийняття остаточних партійних рішень. Такою була система правління за генерала де Голля та Ж. Помпіду.

 

 Інший тип відхилень  від загального правила спостерігаємо  в Італії та Японії, деяких  французьких партіях, де існує  кілька конкуруючих угруповань  та лідерів. Прем’єром стає  лідер домінуючого крила партії чи парламентської фракції, але він не трактується як лідер партії.

 

 Однак у кожному окремому  випадку ситуація у відносинах  між владою і правлячою партією  є достатньо специфічною. Варто  згадати хоча б досвід правління  в Німеччині К. Аденауера, який, особливо на початку свого правління, фактично одноосібно керував як державою, так і партією, так і його наступника Л. Ерхарда, який керував державою за наявності достатньо серйозної опозиції проти себе в своїй же партії.

 

 Опануванням центрального виконавчого апарату лише розпочинається процес опанування державної влади правлячою партією. Далі він поширюється на інші суспільно важливі ланки державного управління, в тому числі і на державні органи на місцях. Незважаючи на розмови про безпартійність державного апарату, загальною є тенденція до того, щоб у державний апарат прийшли люди, максимально лояльні та віддані правлячій партії. Особливо яскраво це видно на прикладі Франції, де президент сам призначає префектів.

 

 Опанування ключових посад  у державному апараті є лише початком державного керівництва партії, необхідно ще, щоб ці люди забезпечували реалізацію політики партії, щоб партія визначала політику держави, дбала про зміст державних рішень. Залежить це значною мірою від того, якою є сама партія. Якщо виграє партія-комітет зі слабкою організацією та дисципліною, то тоді складно говорити, що лінія партії є над окремими політиками. Не існує тоді єдиної партійної лінії та партійної програми, немає організації, яка б слідкувала за її реалізацією. Існує група близьких один до одного політиків, їхніх команд та клієнтів, які в постійних дискусіях між собою приймають рішення стосовно державної політики. Вислів “партія керує державою” у цьому випадку має дуже символі-чне значення. Партія не є потужною і стабільною політичною силою, яка стоїть “поза” державними органами і керує їхньою діяльністю. Більшою мірою цю роль виконують групи інтересів, які конкурують між собою за впливи на прийняття державних рішень. При такому типі державного управління керівництво належить швидше групі політиків, які займають важливі посади, ніж партії як політичній інституції. Такий тип партійного керівництва спостерігався у більшості країн Європи в ХІХ ст., а також сьогодні в США та країнах Латинської Америки. Подібною була роль партії у Франції у період V Республіки. Зводилась вона до підтримки президента і його рішень. Політичну лінію визначав президент зі своїми радниками та призначеним ним же прем’єром.

 

 У масових партіях з розвиненою  організаційною структурою і  суворою внутрішньою дисципліною справа виглядає по-іншому. В цьому випадку партія існує як щось ві-докремлене від групи провідних політиків. Існують вищі органи партії, не завжди персонально ідентичні зі складом кабінету чи парламентською фракцією, є статут партії та її програма, працює організований партійний апарат та місцеві осередки, з’їзди партії, з якими керівництво партії змушене рахуватися. Саме вони і стежать за виконанням лінії партії.

 

 Характер лінії партії визначається  характером партійного керівництва  – у парламентських партіях лінію партії визначає парламентська фракція, у позапарламентських – партія визначає парламентську діяльність фракції. Так, зокрема, правління християнсько-демократичної партії Італії чи її з’їзд визначає кандидатуру прем’єра, політику уряду, право на коаліційну угоду. Рішення керівних органів партій у Німеччині, Австрії чи Бельгії визначають характер урядової коаліції (лівоцентристська чи правоцентристська), її програму і навіть розподіляють міністерські портфелі.

 

 Наприклад, ХХХ з’їзд Французької робітничої партії 1947 р. розглядав питання про квотум довіри щодо тодішнього соціалістичного прем’єра. Правління Об’єднання фран-цузького народу в липні 1952 р. порушило питання про дисципліну голосування членів партії. Питання діяльності уряду та парламентської фракції часто стає предметом розгля-ду керівних органів комуністичних партій. За такої структури партії поняття безпосереднього партійного керівництва державою набуває більшого сенсу.

 

 

^ Роль опозиційної партії. Усі  політичні партії в парламентській системі беруть участь у виборах для того, щоб виграти. Однак з-поміж усіх учасників виборчих змагань пе-реможцем виходить лише одна партія або коаліція партій. Партії, які програли на виборах і не ввійшли до урядової коаліції, не беруть участі в процесі державного керівництва безпосередньо – вони виконують функції опозиції.

 

 Роль опозиції в парламентській  системі трактується як явище  тимчасове. Опозиційні партії  завжди мають надію (і не  безпідставну) що їм вдасться  або здобути перемогу на наступних виборах або ввійти до складу правлячої коаліції. Така можливість відіграє важливу роль у діяльності партії в стані опозиції.

 

 Опозиційну діяльність партії  можна поділити на дві частини:  перша – це підготовка до  наступних виборів і друга  – співучасть у здійсненні керівництва державою.

 

 Підготовка до наступних  парламентських виборів є головним  завданням опозиційної партії. Реалізується  це завдання відразу ж після  закінчення попередньої виборчої  ка-мпанії і ведеться перманентно  до початку наступної. Є це загалом гостра і безкомпромісна критика правлячої партії, поєднана з пропагандою власної програми. Спрощена схема цієї діяльності виглядає так: “Усе, що робить правляча партія, є поганим і лише “наша партія” може знайти справжні ліки від усіх існуючих проблем”. Незважаючи на демаго-гічний характер, такий вид діяльності сприяє реалізації основної мети політичної партії – приходу до влади.

 

 Водночас опозиційна  партія намагається здійснювати  керівний вплив на поточну  діяльність уряду. Хоч вона  у процесі ухвалення політичних рішень відіграє меншу, ніж правляча партія, роль. її голос не має вирішального значення, але відповідний вплив на процес прийняття рішень має місце. Це свідчить про те, що навіть перебуваючи в опозиції, політична партія однаково є співучасником процесу керівництва державою.

 

 Навіть ті політичні  партії (комуністичні в буржуазних  парламентах), які, здавалося, цілком  усунуті від співучасті у керівництві  державою, об’єктивно в ньому  беруть участь. Так, голосування Французької комуністичної партії проти проекту Європейського оборонного союзу не дало йому можливості набути чинності. Голосів комуністів не рахують при призначенні прем’єра, але від їхньої позиції може залежати результат вотуму довіри уряду. Значення парламентської опозиції є тим вагомішим, чим менша перевага правлячої більшості.

 

 Так само позапарламентська  опозиційна діяльність не може  бути повністю виключена з  процесу керівництва державою (навіть  тотально опозиційна), більше чи  менше, вона впливає на ухвалення політичних рішень правлячою партією чи коаліцією. Тут варто згадати масові маніфестації, походи, акції протесту чи підтримки, мітинги та страйки, які завжди є в арсеналі опозиційних сил і які можуть зумовити навіть політичну кризу чи відставку правлячого кабінету. Вуличні акції гітлерівських молодиків, похід “чорних сорочок” Муссоліні на Рим – яскраві приклади масового впливу крайніх правих опозиційних сил на державну політику.

 

 Отже, жодна з існуючих  політичних партій, навіть найбільш антисистемна та опозиційна, не перестає впливати на політику держави і таким чином, хоч опосередковано, брати участь у керівництві державою.

 

 

 

 

Функції партій у недемократичних і постколоніальних державах

 

 Під недемократичними  системами розуміють такі політичні устрої, в яких ліквідовані основні демократичні права, такі як право на об’єднання або вільні демократичні вибори. Колись до таких режимів зачисляли деспотичні монархії. Сьогодні до їх числа належать фашистські, напівфашистські, військові диктатури. Найбільшу кількість таких держав сьогодні маємо в країнах Латинської Америки.

 

 Існують серед них  такі диктатури, за яких діяльність  політичних партій заборонена. Влада  в цих державах належить адміністративному  апарату, військовим та поліції.  Однак, у більшості недемократичних режимів діяльність політичних партій у визначених межах допускається.

 

 У цій групі держав  виділяють дві ситуації: у першому  випадку існує правляча монопартія  і не існує інших, легальних  чи нелегальних партій, або вони  не відіграють жодної ролі в політичному житті; у другому випадку в недемократичному устрої існують легальні чи нелегальні партії, які мають значний суспільний вплив.

 

 Існування легальних  опозиційних партій у недемократичних  режимах є явищем рідкісним.  Зазвичай, недемократичні політичні режими ліквідовують легальну опозицію. У початковий період режиму легальна опозиція може ще існувати (у фашистській Італії 1922-1926 рр., більшовицькій Росії 20-х років). Але згодом вона ліквідовується.

 

 Опозиційні партії, легальні чи нелегальні, в недемократичній системі націлені на повалення існуючого політичного устрою, але оскільки в легальний спосіб зробити цього вони не можуть, то виборча функція для них не є істотною. Легальні партії часто є осередками інтелектуального опору режиму і для суспільства виступають лише символом демократичних можливостей здійснення влади. Дуже часто вони слугують лише прикриттям для нелегальних радикальних організацій руху опору режиму.

 

 Партії ж, які  ведуть підпільну боротьбу з  існуючим політичним режимом, готуються або до перевороту, або до революції. Звичайно, вони прагнуть не зміни уряду, а зміни всього суспільного устрою. Прикладом такого типу організацій є партія російських більшовиків.

 

 Діяльність монопартії  за недемократичного режиму також має специфічні ознаки. Найчастіше вона заміняє державу. Типовим прикладом тут є гітлерівська Німеччина, бі-льшовицька Росія, де діяльність усіх інших партій була заборонена.

 

 Теоретично монопартія  може виконувати обидві основні  функції політичних партій – виборчу та функцію керівництва. Виборча функція стосується діяльності парламенту, вибори до якого і забезпечує монопартія. Насправді ж парламент у недемократичних режимах нічого не вирішує. Є це, звичайно, також імітацією виборчої функції монопартією. Партія в недемократичних режимах виконує у відповідному сенсі функцію добору еліти оскільки саме через партію відбувається рекрутування на відповідні державні посади. Звичайно, це не єдиний, але досить важливий, канал формування правлячої еліти режиму.

 

 Інші функції в умовах недемократичного режиму монопартія виконує подібно, як і в демократичних режимах. Насамперед вона реалізує функцію керівництва, признача-ючи своїх представників на керівні державні посади. У реалізації цієї функції монопартія випереджає політичні партії в демократичних державах. Монопартія намагається повністю опанувати весь державний апарат, не залишаючи жодних сфер поза своїм впливом (судочинство, армію, науку). Більшість посад у державному апараті, навіть другорядних, залишаються зарезервованими для членів монопартії.