5. 2. 2. Функція артикуляції
та інтеграції соціальних інтересів.
У своїй діяльності кожна партія
прагне виявлення і формування змісту інтересів
тієї соціальної групи, на яку вона зорієнтована
найбільше – власне цей процес і називається
процесом артикуляції соціального інтересу.
Формування класової свідомості та усвідомлення
своїх соціальних інтересів є суттю цієї
функції політичної партії.
У традиційній науці
функцію інтеграції інтересів
політичної партії представляють
як прагнення репрезентації загального
добра над егоїстичними інтересами
окремих соці-альних груп. У сучасній
політичній соціології вважається, що завданням партії є поєднання інтересів
різних груп і створення на цій основі
певного синтезу чи суспільного компромісу.
Мета груп інтересів
полягає у представництві власне
партикулярних і групових інтересів,
а політична партія повинна
провести певне вирівнювання між цими прагненнями,
спричинити гармонізацію цих різноманітних,
часто суперечливих інтересів. Американські
автори мають тенденцію до розуміння ролі
партії як посередника, звідки і йде порів-няння
партії з порожньою пляшкою, яку групи
інтересів наповнюють певним споживчим
змістом. Однак, насправді ці стосунки
є значно складнішими.
Без сумніву, кожна
партія здійснює інтеграційну
діяльність, намагаючись зорганізувати
групи особливих інтересів навколо
загальних інтересів, спільних
для них усіх проблем. Незважаючи на те, що самі групи
інтересів теж здійснюють певну інтеграційну
діяльність (наприклад, Британська федерація
промисловців інтегрує підприємців), саме
партія намагається і прагне інтегрувати
різні інтереси (соціальні, господарські)
навколо певних, спільних для них, політичних
цілей. Політичні цілі є тією найбільш
загальною площиною, яка допомагає знайти
загальне порозуміння, шляхи взаємної
інтеграції.
Водночас, розглядаючи
інтеграційну діяльність політичних
партій, не можна забувати і того факту, що інтеграція здійснюється
на основі певного соціального розуміння
завдань та інтересів, а тому загалом є
обмеженою. Факт існування багатопартійності
вказує на те, що інтеграційні можливості
окремих політичних партій не можуть бути
загальними, всеохопними.
Буржуазні політичні
партії мають на меті зінтегрувати
населення на підтримку існуючого
соціально-політичного ладу, а революційні
партії, навпаки, намагаються інтегрувати
населення проти нього.
Способи, за допомогою
яких політичні партії здійснюють артикуляцію й інтеграцію
соціальних інтересів, щоб на цій основі
формувати політичні цілі та завдання,
не можна охарактеризувати чітко та однозначно.
Реалізації цієї функції служать найрізноманітніші
засоби: партійна преса, агітація, навчання
партійних активістів, масові заходи тощо.
Сучасна соціологічна
література, однак, вказує на тенденції
в індустріальних суспільствах,
які заважають здійсненню цієї
функції партій. Такі явища, як
падіння інтересу до політики,
вплив засобів масової інформації, централізація та комерціалізація щоденного
життя, послаблюють виховну діяльність
партії навіть там, де її вплив був традиційно
сильним.
Особливим видом
формування громадської думки
політичною партією, який сприяє
артикуляції та інтеграції інтересів,
є створення виборчої програми як програми
спільної діяльності членів та симпатиків
партії.
Перенесення соціальних
потреб у політичні гасла та
вимоги називають ще експресивною
функцією політичних партій.
5. 2. 3. Функція політичної
ідентифікації. Політичні партії є важливим джерелом політичної
ідентичності (самобутності) громадян.
Вони дають громадянам можливість ідентифікувати
свою політичну орієнтацію, визначити
свої симпатії у масі різнорідних політичних
цінностей. Партії, як джерела політичної
ідентичності, мають важливу здатність
упроваджувати у світ політики всіх, хто
має до неї відношення. Кандидати змінюються,
війни починаються і закінчуються, політичні
події поступаються місцем іншим, а політичні
партії залишаються і розвиваються. Дві
основні політичні партії США мають столітню
історію, британським консерваторам також
близько сотні років, основна партія Мексики
має більше 70 років, британським лейбористам
50 років.
Для політично активних
людей, з певною політичною
ідентичністю партія є джерелом
політичної єдності протягом всього їхнього
життя. Партії можуть забезпечувати до-вготривалу
ідентичність, коли партійна лояльність
переходить від батьків до дітей.
Завдяки своїй організації
та тиску на сумління людей,
політичні партії володіють також
унікальною властивістю – інституалізувати
суспільні конфлікти.
5. 2. 4. Функція мобілізації
мас. Політичні партії є тим
чинником, який піднімає населення
і приводить його насамперед
на вибори. Цей процес особливо
контролюється лідерами політичних
партій. Через політичні партії політичні лідери поширюють
свій вплив на велику кількість людей,
практично по всій території держави,
сягаючи до найвід-даленіших її меж.
Крім виборів, політичні
партії можуть служити знаряддям
мобілізації людей на подолання
кризи, на підтримку чи заперечення існуючого
режиму, з певною іншою метою. Коли, наприклад,
президент Єгипту Анвар Саддат був убитий
1981 р. і його замінив Хосні Мубарек, більш
ніж мільйон людей вийшло на демонстрацію
в Каїрі щоб продемонструвати йому свою
підтримку. Демонстрація була організована
правлячою Національно-демократичною
партією. Коли виникла загроза режиму
правління генерала де Голля у Франції
в результаті загального страйку 1969 р.,
організованого опозиційним Союзом демократів,
голлістська партія організувала в Парижі
масову демонстрацію прихильників режиму
генерала. Партії можуть також мобілізовувати
населення проти правлячого ре-жиму. Партія
Індійський національний конгрес, наприклад,
організувала кампанію непокори колоніальному
правлінню Британії. Коли нацистська Німеччина
окупувала більшість країн Європи під
час Другої світової війни, церква та політичні
партії стали базою для Руху опору, оскільки
лише вони мали структури, що об’єднували
значну кількість людей на боротьбу. Сьогодні
в багатьох країнах партії також є основою
опозиції правлячому режиму.
Виборча функція. Виборча
функція партії становить певну
сукупність різноманітних форм діяльності
політичної партії, яка не знає перерв,
але здійснюється з різ-ною інтенсивністю.
Виборча функція
партії відіграє надзвичайно важливу роль у системі
влади кожної демократичної держави. У
межах цієї функції відбувається селекція
політичної еліти, яка згодом буде мобілізована
на управління державою. Нічого дивного,
що навколо цієї сторони діяльності політичних
партій постійно точиться дуже гостра
політична боротьба і що ця функція політичної
партії має винятково важливе значення.
Така функція складається
з двох частин: добору кандидатів
та формування виборчої програми.
Цих складових не можна повністю
відокремлювати ані протиставляти одна одній.
Вибори завжди пов’язані з добором кандидатів
на державні посади, а не лише вибором
програм. Одночасно кожен кандидат становить
якусь програму чи політичний напрям.
Крім цього, в процесі виборчої кампанії
відбувається структуризація голосів
виборців.
^ Добір кандидатів. Більшість
політичних партій розпочинають
свою виборчу діяльність з
добору кандидатів. Слід зазначити,
що спочатку у сфері добору
кандидатів партії були одними
з багатьох організацій, які
займалися цією діяльністю, поряд із групами інтересів,
виборчими комітетами, підприємницькими
чи профспілковими організаціями. Однак,
з часом вони почали домінувати у цьому
процесі.
Суттєвою проблемою
є питання про те, хто в межах
політичної партії має право
висувати кандидатів у депутати на виборах. Спочатку
провідну роль у цьому відігравали самі
парламентарі, парламентська фракція,
а також місцеві виборчі комітети. Офіційне
партійне рішення з цього приводу ухвалювало
об’єднання парламентарів та партійних
керівників (так званий кокус у США та
віп у Англії) чи група місцевої знаті
(нотаблі), яка визначала, хто має кандидувати
у їхньому виборчому окрузі.
Загалом можна зазначити,
що чим більше політична партія
набуває ознак виборчої партії,
тим менш стабільною в ній
є процедура номінації кандидатів і тим більше
різного роду неформальних закулісних
процедур з’являється на етапі добору
партією кандидатів. Навпаки ж, у масових
партіях виступає чітка тенденція до врегулювання
цієї процедури часто статутними нормами
і рідше за допомогою правових норм.
Загалом можна виокремити
чотири типи процесу добору
кандидатів: 1) неврегульований, спонтанний;
2) добір місцевими організаціями;
3) добір центральними органами; 4)
добір членами партії. Однак така
класифікація є, без сумніву,
чисто теоретичною, а в житті не існує
“чистих” типів процесу добору кандидатів.
Перший тип добору
кандидатів має місце тоді, коли
відсутні будь-які приписи стосовно
його проведення. Відбувається він
тоді як наслідок неформальних
закулісних до-мовленостей між керівниками політичної партії, в
результаті чого висунення кандидата
здійснюється якоюсь групою діячів чи
зацікавленою особою. Інколи пізніше має
місце заява вищих органів партії, що надає
висуванцям певного бренду, а часом і цього
немає – вистачає відсутності офіційного
протесту чи контркандидата. Приклади
такого типу добору кандидатів можемо
відшукати в партіях французьких радикалів,
буржуазних пра-вих партіях.
Так, 1969 р. рішення
про своє висунення в президенти
Франції Жорж Помпіду повідомив
особисто на прес-конференції. Згодом його
кандидатуру підтримало правління со-ціалістичної
партії Франції і рекомендувало парламентській
фракції затвердити цю кандидатуру. Зрозуміло,
що за даним типом добору важко судити
про форму участі членів партії в цьому
процесі: все вирішує партійна еліта, при
чому в спосіб, який ніяк не врегульований.
Другий тип добору
кандидатів є поширенішим і
вважається демократичнішим. При
ньому право висунення належить
місцевим організаціям партії, які
достатньо близькі партійним
масам і краще знають регіональну специфіку
і регіональні інтереси. Акт номінації
кандидатів відбувається під безпосереднім
контролем членів партії, а кандидати
стають відповідальними перед політичними
партіями. Найчастіше право номінації
кандидатів мають ті партійні органи,
діяльність яких охоплює чи відповідає
території відповідного виборчого округу.
Такий тип висунення кандидатів знаходимо
в християнсько-демократичній партії
Німеччини, соціалістичній та голлістській
партії Франції, в британських та інших
партіях. Надалі ця процедура відбувається
в умовах консультацій з центральними
партійними органами, які часто мають
право відхиляти запропоновану кандидатуру.
Центральні органи партії, як правило,
беруть активну участь у цьому процесі,
але формальне висунення кандидата повинно
відбуватися з ініціативи місцевих партійних
організацій.
Третій тип добору
протилежний попередньому і засвідчує
панування централізму в партії.
Визначення кандидатів здійснюється
центральними органами партії. Демократичні
політичні партії намагаються уникати настільки
недемократичної процедури висунення
кандидатів. Загалом вона характерна для
фашистських партій, заснованих на засадах
вождизму, а також партій з сильною авторитарною
тенденцією. Так, у французькій голлістській
партії кандидати, висунуті місцевими
партійними організаціями, повинні прой-ти
затвердження центральними органами.
Вплив центральних
партійних органів не є таким
потужним, коли йдеться про непевні
мажоритарні округи, але дуже
сильним при формуванні списку
кандидатів від полі-тичної партії. Це ж стосується
процедури висунення кандидатів від партій
до уряду чи на інші публічні посади.
Четвертий тип –
добір кандидатів членами партії
– на практиці трапляється
дуже рідко, хоча й вважається
найдемократичнішим. Добір кандидатів може набувати двох фо-рм –
безпосереднього вибору, як у партіях
США, і опосередкованого вибору, який здійснюється
спеціально для цього створеними партійними
органами.
Безпосередній добір
кандидатів широко застосовується
лише в США і стосується в першу чергу виборів президента. Він
отримав назву правиборів (праймеріз)
і полягає у висуненні кандидата у президенти
публічним, організованим державою голосуванням
прихильників даної партії.
Залежно від правових
приписів, висунення кандидатів
відбувається або групою виборців, або партійним
керівництвом, або самовисуненням. У такий
спосіб процес добору кандидатур є багатоступеневим:
спочатку відбувається висунення кандидатів,
пізніше їхня номінація на правиборах,
і лише потім – офіційні вибори.
Спочатку в США практикувалася процедура добору
кандидатів на спеціальних партійних
з’їздах, однак вона відкривала надзвичайні
можливості для зловживань. Щоб уникнути
цього, з початку ХХ ст. в політичному житті
США починає застосовуватися практика
правиборів. Однак і зараз через систему
пропаганди та агітації вплив партійних
машин на цю процедуру є визначальним.
У системі опосередкованих
виборів – через партійні з’їзди
чи конференції – вплив рядових
членів партії є більшим. Делегати
таких з’їздів не мають імперативних мандатів і можуть голосувати
за того з кандидатів, який їм більше імпонує.
У Європі така система добору кандидатів
трапляється надзвичайно рідко. Норвезька
виборча норма 1920 р. приписувала політичним
партіям висувати кандидатів на загальних
зборах чи конференціях. Висунення через
плебісцити всіх членів партії практикувалося
в бельгійській християнсько-демократичній
партії після Другої світової війни.
Значний вплив на
процес висунення і добору
кандидатів має виборча система.
Звичайна пропорційна система дає можливість виборцям обирати
ту чи іншу політичну партію, голосуючи
за сформований політичною партією список,
і не маючи можливості змінити його. У
виборчій пропорційній системі з преференціями
виборці можуть визначати місце кандидатів
у партійному списку. У тих країнах, де
застосовується мажоритарна виборча система
з великими виборчими округами, вплив
центральних органів незначний, більшого
значення набуває особа популярного в
даній місцевості кандидата. У британській
виборчій традиції значення має не стільки
особа кандидата, скільки його партійна
приналежність: для виборця важливо, кого
підтримує близька йому політична партія.