У деяких диктаторських
системах, особливо в устроях
класичного фашизму (Італія, Німеччина),
спостерігаємо ще одну особливість
– партійні організації стають
одержавленими і виконують державні
функції, хоча одночасно і не втрачають свого партійного характеру.
Велика фашистська рада в Італії стала
найвищим державним органом. Державні
функції перебирають на себе військові
формування. Так було в Німеччині з СС,
яка початково була внутрішньопартійним
формуванням, а потім трансформувалася
в державну поліцію. Подібне сталося і
з політичною поліцією в Італії. Звичайні
межі між державним та партійним апаратом
стираються, державну владу перебирає
на себе монопартія.
У специфічний спосіб
тоталітарні партії реалізують
і інтеграційну функцію – здійснюючи контроль над всіма
сферами життя суспільства і громадянина,
включно з його сі-мейним, приватним, інтимним
життям. Вони організовують систему, в
якій в інтересах справи всі доносять
один на одного, навіть на найближчих родичів.
Бойовики партії готові до самосуду в
ім’я “справедливості”. Зокрема, так
звана “ніч довгих ножів” та “кришталева
ніч” у Німеччині є тому яскравими прикладами.
Завданням партії
стає виховання людини, беззастережно
відданої вождеві та владі.
Є це специфічним способом реалізації функції інтеграції
та мобілізації населення. Партія з інструменту
виховання перетворюється на знаряддя
деморалізації та страху, інструмент поневолення
суспільства.
Певні специфічні
функції виконують політичні
партії в постколоніальних державах. У першу чергу вони стосуються
як мети, так і характеру їхньої діяльності.
На відміну від політичних партій розвинених
держав, основними функціями партій у
постколоніальних країнах є інтеграційна,
мобілізаційна. Це не означає, що ці партії
не виконують виборчої функції чи функції
керівництва, однак після здобуття незалежності
та приходу до влади ці функції політичних
партій відходять в постколоніальних
державах (на відміну від роз-винених демократичних
країн) на другий план, що часто пов’язано
з фактом переходу цих держав у розряд
однопартійних систем. У багатьох державах
Африки (Гана, Кенія, Марокко) взагалі довгий
час вибори не проводились. Пояснюється
це частково і тим, що у багатьох слаборозвинених
державах партії не виконували власне
політичних функцій і не служили розвику
демократії. Дуже часто вони активізували
сепаратистські тенденції, етнічні та
релігійні конфлікти. До цього потрібно
також додати високу безграмотність населення
та суто технічні проблеми (складання
списків виборців та труднощі комунікації).
У державах, де існує
однопартійна система, вибори
набувають швидше характеру мобілізації
населення на підтримку правлячого
режиму, ніж справжньої політичної
кон-куренції і добору кандидатів.
Тому власне інтеграційна та
мобілізаційна функції для цих партій є визначальними.
Під інтеграційною
функцією слід розуміти діяльність,
спрямовану на ліквідацію існуючих
племінних, мовних, релігійних суперечностей.
Тут партія виступає головно
інст-рументом виховання мас.
Партія формує в населення
почуття національної єдності, культивує і
підтримує його шляхом загальнонаціональної
пропаганди та агітації, політичного виховання,
різного роду загальнонаціональних акцій.
Що стосується мобілізаційної
функції, то вона виконує важливу
роль і в модернізації соціальних відносин у цих державах. Руйнуючи
старі архаїчні структури, партія виходить
на їхнє місце як новий соціальний інститут,
що займається опікою над населенням,
порушує і намагається вирішувати місцеві
проблеми. Здійснює вона важливі акції
в галузі освіти, культури, господарського
життя. Партійна робота тут ведеться як
боротьба з безграмотністю, племінними
пережитками, за рівноправність жінок.
Наприклад, у Гвінеї партія виступила
проти багатоженства і викупу за жінок.
Головні підходи до типології
політичних партій
За всієї складності
проблем, пов’язаних із класифікацією
політичних партій, без неї неможливо
обійтися при розгляді цього
суспільного феномену. “Завдання
методичної класифікації виступає
сьогодні як найважливіше; в політичних науках неможливий жодний
рух вперед, доки їх дослідження зберігатимуть
атомізований характер”, – писав з цього
приводу М. Дюверже. Однак, здійснюючи
класифікацію політичних партій, завжди
потрібно мати на увазі, що вона має лише
допоміжний характер, намагається впорядкувати
певні явища, не змінюючи дійсність, і
ніколи до кінця не відповідає елементам
цієї дійсності. Типи партій є певними
спрощеннями – жодна партія не відповідає
цілком прийнятій класифікації, не повністю
вписується у тип, до якого її віднесли
дослідники.
У літературі типологія
партій переважає їхню класифікацію.
Типологія визначає найхарактерніші
для партії цього роду чи
епохи ознаки, не охоплюючи всіх
партій і всіх відмінностей
між ними. Класифікація передбачає
комплексний багатовимірний поділ, у якому б знайшли відповідне
своє місце всі партії, кожна зі своїми
особливими властивостями. Типологія
і класифікація доповнюють одна одну,
типологія ніби становить синтез класифікації,
взятий з певного погляду.
Існує чимало різноманітних типологій політичних партій, але
не всі є визнаними і придатними для використання.
Найвідомішими є три головні типології
– Макса Вебера, Моріса Дюверже, Зігмунда
Нейманна.
М. Вебер сформував
дві окремі, незалежні одна від
одної типології. Згідно з першою політичні партії можна поділити
на партії патронажу, партії інтересу,
чи класові партії та світоглядні партії.
Перші – це такі партії, які формуються
для того, щоб отримати владу і заповнити
представниками власного штабу різноманітні
адміністративні посади. Другі – це партії,
свідомо зорієнтовані на реалізацію інтересів
певного класу чи соціальної верстви.
Треті – це партії, які служать певній
ідеології чи світогляду. Водночас М. Вебер
зазначав, що на практиці важко чітко виокремити
одні партії від інших. З ча-сом різниця
між партіями першого та другого типу
фактично стерлась і тепер залишилась
дворівнева класифікація політичних партій
– партії інтересу і світоглядні партії.
Друга типологія
М. Вебера стосувалася історичної
генези партій. Він виокремлював партії знаті – як керовані непрофесійними
лідерами угруповання, які спираються
на сла-бкі та нетривкі зв’язки, а також
масові партії – засновані на чіткій організації
і на власному сталому бюрократичному
апараті. Перший тип партій існував у XVIII
і XIX ст., а з поширенням загального виборчого
права, стабілізацією демократії з’являються
масові партії. Однак, ця класифікація
достатньо загальна і відображає еволюцію
політичних об’єднань дуже схематично.
З. Нейманн у
своїй типології політичних партій
розрізняє “партії репрезентації”, в яких
маса членів обмежується лише участю у
виборах, а діяльність партії здійснюється
“невеликою групою політиків”, а також
“інтеграційні партії”, які характеризуються
активним залученням мас до партійного
життя. Як абсолютно інтеграційні партії,
які спираються у своїй діяльності на
військову організацію і намагаються
встановити монопольний контроль над
владою, З. Нейманн наводить фашистські
партії.
Відомий американський
політолог Дж. Сарторі, не вдаючись
до розробки окремої класифікації політичних партій (об’єкт
його дослідження – партійні системи),
теж поділяє політичні партії за ступенем
репрезентативності на істотні та неістотні.
До перших він зачислює ті партії, які
мають можливість впливати на характер
та конфігурацію партійної системи. До
числа таких він відносить партії, що володіють
коаліційним потенціалом та здатністю
здійснювати політичний шантаж (т. зв.
тест репрезентативності). Неістотні партії
– це партії, які формують лише тло партійної
конкуренції. Якщо до істотних партій
Дж. Сарторі переважно зачислює великі
за розмірами партії, то дослідження Дж.
Смітта доводять, що істотними можуть
бути і малі партії. Заслуга Дж. Сарторі
у формуванні теорії політичних партій
полягає ще й у тому, що він вводить у класифікацію
політичних партій поняття “ідеологічної
дистанції” між партіями і дає розгорнену
характеристику анти- і просистемним партіям.
Третю, найбільш
досконалу типологію політичних
партій запропонував французький
соціолог М. Дюверже. Основним
критерієм його типології є організаційна будова партій.
Партія є спільнотою зі специфічною організацією.
Сучасні політичні партії визначаються
меншою мірою своїми програмами чи групами
своїх прихильників, ніж типом своєї організації.
“В природі організації сучасних політичних
партій їх суть розкри-вається повніше,
ніж у їхніх програмах чи в класовому складі:
партія є спільнотою на базі певної специфічної
структури. Сучасні політичні партії характеризуються
передусім їх анатомією ”.
З цього погляду
М. Дюверже пропонує дві різні типології. З одного боку він вирізняє
спеціалізовані (зорієнтовані лише на
політичний бік життя людини) партії від
тоталітарних, які охоплюють всю сутність
життя громадян, підпорядковуючи його
повністю служінню інтересам певної ідеї.
Друга типологія побудована на організаційних відмінностях
між партіями. Тут М. Дюверже розрізняє
два основні типи партій – кадрові та
масові. Кадрові партії – це партії зі
слабкою організаційною структурою, типу
виборчих комітетів. У межах цього типу
партій виділяють дві форми – американські
та європейські. Серед масових партій
М. Дюверже виділяє три види партій, які
відрізняються організаційною структурою
– партії, що спираються на територіальну
організацію (соціал-демократи), і партії,
які спираються на осередки в закладах,
організаціях, підприємствах (комуністичні
партії), а також змілітаризовані (фашистські)
партії. До посередніх партій М. Дюверже
зачислює партії-федерації (лейбористські
чи партії-рухи країн, що розвиваються).
Отже, своєю класифікацією
М. Дюверже поклав край спонтанним класифікаціям
політичних партій, які існували раніше
і базувалися на несуттєвих критеріях.
Однак схема класифікації партій М. Дюверже
виявилася також далекою від досконалості.
Зрештою, як писав сам М. Дюверже, “схема,
про яку йдеться, є надзвичайно загальною
та наближеною – вона визначає швидше
тенденції, ніж реальні відмінності”.
У 70-х роках К.
Джанда разом з Д. Кінгом
виділили 19 основних гіпотез, сформульованих
у роботах М. Дюверже і перевірили
їхню достовірність на основі
порівняльних досліджень із залученням відомостей
про більш ніж 100 партій різних країн світу
(т. зв. проект Джанди). В результаті 12 із
сформульованих М. Дюверже гіпотез отримали
статистичне підтвердження, зокрема концепція
партійної ідеології (лівизни). Із 12 гіпотез,
які знайшли своє підтвердження, 11 передбачали
лівизну як фактор безпосередньої чи опосередкованої
причинності виникнення сучасних політичних
партій. Отже, роль ідеології в теорії
М. Дюверже чітко простежується. Як видно
з проведених досліджень, ідеологія (лівизна)
виступила головною причиною організаційних
особливостей партій практично у всіх
сформульованих М. Дюверже гіпотезах.
Загалом для лівих партій характерне більш
глибоке сприйняття членами партії її
доктрини, більша організаційна складність
і більша централізація влади. Це відбувається
через те, що ліві партії є провідниками
суспільних змін, а значить їм потрібна
більш строга організація, ніж для захисту
існуючого ладу.
Теоретичні положення
М. Дюверже тепер суттєво впливають
на вивчення політичних партій. Однак, на думку багатьох
сучасних політологів, класифікація М.
Дюверже сьогодні потребує оновлення.
Зокрема, вона не дає змоги чітко визначити
змішані чи складні форми політичних угруповань.
Так, існують деякі кадрові партії, яким
властиві ознаки масових партій. Зокрема,
американські партії не без підстав вважають
кадровими партіями, однак через політику
босизму вони теж здійснюють відносне
керівництво виборцями і таким чином наближаються
до масових партій. Це ж стосується і британської
консервативної партії, яка запозичує
у масової партії дедалі більше ознак,
зокрема, відносну цілісність структур,
абсолютну слухняність, якої вона вимагає
від своїх обранців, а також значення,
якого віднедавна надає ідеологічній
роботі. Окрім того, існують також масові
партії, які поступово перетворюються
на кадрові, оскільки втрачають початкову
енергію і зменшуються кількісно, об’єднуються
навколо негнучкого і застиглого апарату,
існують лише за посередництвом структур,
які впливають на результати виборів старими
методами. Так, скажімо, Французька соціалістична
партія, хоч і походила з масової партії,
заснованої Жаном Жоресом, перетворилася
фактично на кадрову. Отже, в сучас-ній
партійній системі існують партії, які,
за класифікацією М. Дюверже, не можна
віднести ні до кадрових, ні до масових.
Ця обставина змусила
Ж. Шарло 1971 р. до двох типів
партій, сформульованих М. Дюверже,
додати третій тип – партію
виборців.
А. Вільдавскі (1959)
дорікає М. Дюверже за те, що
його класифікація асоціюється
з одномірним трактуванням історії: кадрова партія
історично виражає інтелектуальну гегемонію
аристократичних та буржуазних класів,
у той час, як масова партія, навпаки, виражає
політичні інтереси знедолених груп суспільства.
Вона видається еволюціоністською, передбачаючи
повільну, але незворотну трансформацію
масових партій у кадрові.
Це твердження містить
дві помилки: з одного боку,
кадрові партії і не думають
зникати, могутність консервативних
та ліберальних партій у більшості
західних демократичних країн,
навпаки, засвідчує їхню життєздатність, водночас,
масові партії все більше відчувають на
собі результати змін у соціальній структурі
сучасного суспільства. Їхній вплив у
суспільстві зменшується або розмивається,
оскільки претензія на представництво
робітничого класу сьогодні вже не має
того значення що раніше, а поліпшення
становища робітників, відносне вирівнювання
умов життя зменшує цінність політики
протесту.
На думку сучасного
американського соціолога М. Ольсона,
така еволюція цілком зрозуміла.
Масові партії, спрямовані на протест, виникають у такий
історичний період (ХІХ ст.), коли для досягнення
вимог робітників необхідне створення
колективної організації. При пом’якшенні
соціальної нерівності і посиленні соціальної
мобільності у ХХ ст. зменшується необхідність
колективної стратегії і зростає значення
індивідуальних дій.