Екологізація виробництва, як чинник підвищення конкурентоспроможності економіки України

     Екологізація  – це процес неухильного і послідовного впровадження систем технологічних, управлінських, юридичних та інших рішень, які дозволяють підвищувати ефективність використання природних ресурсів і умов поряд із поліпшенням, або хоча б збереженням якості довкілля.

     Вихідною  передумовою екологізації розвитку виробництва є вдосконалення  технологій основних виробничих процесів і природоохоронних заходів для  підвищення їх екологічної активності. Цілком очевидно, що впровадження таких технологій значною мірою залежить від дієвості механізму еколого-економічного стимулювання, який передбачає сукупність засобів (заходів, методів, важелів) впливу на фінансовий стан економічних суб’єктів з метою орієнтації їх діяльності в екологічно сприятливому напрямку.

     На  жаль, більшість економічних інструментів стимулювання екологічної діяльності підприємств в Україні існують  лише на рівні законодавчих положень, не будучи впровадженими у практику господарювання. Крім того, в існуючій системі стимулювання екологічної діяльності фактично не функціонує механізм кредитування природоохоронних заходів, пільгового оподаткування та цінового заохочення екологоспрямованої діяльності.

     Розв'язання проблеми оптимізації виробництва  і природокористування пов'язане  з розвитком двох напрямів:

• створенням нових ефективних технологій;

• створенням досконалішої системи управління розвитком  техніки й технології виробництва  та природокористування на основі математичного  моделювання.

     Економіко-правовий механізм у галузі екології на макрорівні визначає його напрями в діяльності кожного підприємства і являє  собою систему економіко-правових засобів для регулювання еколого-економічних  відносин, спрямованих на досягнення мети й завдань екологічної політики підприємства.

     Відповідно  до такої політики кожному підприємству слід мати економічно обгрунтовані засоби у вигляді платежів, стягнень, розрахунків, виплат, спрямованих на формування бюджетного й позабюджетного фінансування заходів для екологічної безпеки  та ефективності використання природних  ресурсів.

     Джерелами формування системи екологічного фінансування можуть бути: платежі за спільне  користування ресурсами, плата за погіршення якості природних ресурсів, забруднення  навколишнього середовища; страхові розрахунки; грошові стягнення; стимули  — пільги при оподаткуванні; короткострокові  й довгострокові платежі; підвищення норм амортизації основних виробничих природоохоронних фондів; застава природних  ресурсів.

     Ці  засоби більшою мірою можуть бути застосовані в екологічній політиці держави. Але багато з них можуть бути задіяні в організаційно-економічному механізмі функціонування на рівні  підприємства і, доповнюючи макрорівень  і враховуючи особливості діяльності, здатні сприяти ефективності управління екологічною безпекою. Взагалі ж  управляти охороною довкілля на рівні  окремого підприємства дуже важко. Тому екологічний менеджмент має здійснюватися на всіх рівнях управління. Виконання екологічної політики вимагає використання певних коштів, основна частина яких має надходити за допомогою дії системи еколого-економічних засобів. Визначаючи стратегічні напрями розвитку підприємства, обов'язково слід формувати завдання в галузі екології. Сформовані під ці завдання бюджети можуть бути використані на:

• розробку екологічних програм;

• виконання  науково-дослідних робіт у галузі екології;

• розробку екологічних стандартів, нормативів;

• здійснення профілактичних робіт зі зниження забруднення  довкілля;

• стимулювання працівників у разі здійснення ними екологічної діяльності;

• оснащення  підприємств приладами, устаткуванням, транспортними засобами.

     Як  показують дослідження, на виробничих підприємствах сьогодні основним напрямом діяльності екологічних служб є  розробка екологічних стандартів, нормативів, методик, які б давали змогу мати обґрунтовану нормативно-методичну  базу для управління безпекою довкілля на ефективному та якісному рівні.

     Для успішного виконання екологічних  програм питання екологічної  безпеки слід розглядати системно. Ця система, на нашу думку, має охоплювати три підсистеми: природну, соціальну, економічну. Саме в цьому напрямі  слід проводити наукові дослідження  на кожному виробничому підприємстві з метою створення конкретної екологічної моделі й методів  управління нею для управління рівновагою системи.

     Саме  від нових ефективних технологій хімічних та біохімічних процесів залежать в основному кількість і концентрація хімічних речовин, які регламентуються  шляхом встановлення ГДК (гранично допустимої концентрації).

     Етапами комплексного екотехнічного аналізу  виробництва, який спирається на ситуаційний  підхід, мають стати визначення:

• науково  обгрунтованої потреби в тому типі виробу, матеріалів чи послуг, які  розглядаються;

• варіантів  технології виробництва, матеріалів, надання  послуг;

• технології утилізації виробів, матеріалів після  використання;

• вибору оптимального вироблення матеріалів, послуг для задоволення потреби, найкращої технології виробництва  й технології утилізації виробів  після її впровадження.

     Перш  ніж приступити до випуску того чи іншого виду продукції керівництву  підприємств слід переконатися, що ця продукція справді потрібна і  зможе задовольнити конкретні потреби  споживачів. Науково-обґрунтоване рішення щодо вибору варіанта технології виробництва дасть змогу ще на стадії проектування продукції гарантувати екологічну безпеку як самого підприємства, так і природного навколишнього середовища.

     Враховуючи  життєвий цикл товару, ще заздалегідь  потрібно розв'язувати проблеми утилізації після відпрацювання товаром  своєї функції.

     Таким чином, ситуаційний підхід до аналізу  доцільності того чи іншого виду виробництва, дасть змогу уникнути багатьох як екологічних, так і економічних  проблем, спрямувати необхідні ресурси  на поліпшення якості роботи підприємства.

     Погляд  на забруднення як на економічну проблему потребує врахування погляду як об'єкта, так і суб'єкта цих відносин та аналізу її з позиції економії ресурсів (попит на ресурси, вартість ресурсів, витрати ресурсів та ін.). Суть проблеми полягає в тому, як вимірювати соціальні втрати від забруднення навколишнього середовища. При цьому потрібно враховувати такі чинники:

     • збитки, заподіяні власності;

     • витрати на підтримання здоров'я (на медичне обслуговування і втрати робочого часу);

     • вартість понівеченої природи.

     Дані  про втрати від забруднення довкілля в кращому разі обмежені, а то й зовсім відсутні чи просто будуються  на підставі здогадок. Дані про витрати  на зменшення викиду відходів отримати легше, тому що ці процеси локалізовані, а методики їх підрахунків добре  розроблені.

     Під час вивчення витрат на контроль забруднення  й користь від таких заходів  їм протиставляються дані в грошовому  вираженні за витратами на незрозумілі  суб'єктивні претензії.

     Вирішення завдання оптимального природокористування  в межах управління виробництвом дає змогу запропонувати алгоритм ведення екологічного менеджменту  й мінімально збиткове інформаційне забезпечення функціонування його економіко-організаційної моделі. Застосування ситуаційного підходу передбачає використання інформації щодо різноманітних чинників як внутрішнього, так і зовнішнього середовища.

     Для того, щоб розв'язати проблему формування системи екологічного менеджменту  підприємствами України, необхідно:

• усвідомити концепцію екологічного управління як складову методології забезпечення сталого розвитку суспільства;

• враховувати  те, що одним із основних напрямів виходу з екологічної кризи має стати  участь України в міжнародних  заходах із захисту навколишнього  середовища: розробка та прийняття  міжнародних стандартів, які стосуються екологічного аудиту та управління й  формування своїх адекватних систем екологічного менеджменту;

• відповідно до міжнародної "Схеми екологічного менеджменту і аудиту" (EMAS) науковцям та практикам під час розробки й запровадження екологічного менеджменту враховувати такі завдання екологічного менеджменту: економія сировини й енергії; мінімізація кількості відходів і забруднень навколишнього середовища; скорочення відходів, спричинених надлишком матеріалу, використовуваного під час упакування чи внаслідок короткого терміну служби товару; створення безпечних умов праці співробітників; проведення оцінки міри екологічного ризику й витрат для наступного розрахунку можливих фінансових інвестицій, необхідних для створення "зеленого" іміджу компанії та підвищення екологічної відповідальності працівників; інформування громадськості й населення про характер виробничої діяльності і стан навколишнього середовища в районі розміщення виробництва.

     Упровадження  екологічного менеджменту в систему  діяльності підприємств разом із раціональною державною підтримкою підприємств, зіставляючи її з підсумками фінансової діяльності. Стимули, які можуть перетворити підприємства в об'єкти централізованого регулювання: платежі й податки за забруднення, що розраховуються на основі кількості викидів; субсидії, які дадуть змогу підприємствам скоротити обсяги забруднень, такі, як пільгові та інвестиційні кредити; додаткові кредити, що допоможуть врегулювати ціни на кінцеву продукцію; створення системи екологічного страхування й спеціалізованих екологічних банків. На рівні кожного підприємства слід розробляти відповідні стратегії, які б ставили перед персоналом конкретні цілі й допомагали розвивати екологічну свідомість. Важливо, щоб екологічне мислення охоплювало всі функціональні сфери підприємства й визначало прийняття рішень.

     Для подолання екологічних кризових явиш необхідна підготовка висококваліфікованих управлінців, які б володіли сучасними  методами й технологіями екологічного менеджменту.

     Наявність стимулюючого фактору надає підприємствам  можливість знижувати негативний вплив  на навколишнє середовище, забезпечити  виживання, максимізацію прибутку, завоювання лідерства на ринку за показниками  забезпечення якості товарів, тобто  підвищення його конкурентоспроможності, а відтак – і підвищення конкурентоспроможності національної економіки.

     Україні слід використовувати міжнародний  досвід підвищення конкурентоспроможності для розробки нової економічної  стратегії, враховуючи екологічний  чинник та можливості використання конкурентних переваг, що відкриваються на ринку  екологічно чистої продукції. 
 

     ВИСНОВКИ  І ПРОПОЗИЦІЇ 

     В даній роботі здійснено аналіз конкурентоспроможності ЗАТ Виробниче об'єднання «Coton». Напрямки діяльності Товариства: пошив одягу; оптова торгівля. Підприємство обладнано високопродуктивним устаткуванням, потоковими лініями, що дозволяють запроваджувати розширення асортименту і поліпшення якості одягу, випуск виробів, що мають підвищений попит.

     За  наведеними даними визначено, що ЗАТ  Виробниче об'єднання «Coton» впродовж 2007–2009 років оперувало коштами, з яких понад 90% власні. Коефіцієнт фінансової стабільності впродовж розглядаємого періоду значно перевищував нормативне значення ( 1) – у 2007 році становив 10,53, у 2008 році 9,6, у 2009 році 11,93 (зростання на +2,33).

     Впродовж  розглядаємого періоду показники ліквідності підприємства перевищували нормативний рівень.

     Обертаємість активів у 2008 та 2009 роках була меншою, порівняно з 2007 роком, але у 2009 році визначилася тенденція до її зростання (+0,45 обороти). Відповідно обернену динаміку мав період обороту активів та одноденний оборот активів – у 2007 році він становив 3,21, у 2008 році 2,41, у 2009 році 2,43 тис. грн (+0,01 итс. грн). У 2009 році обертаємість запасів дещо зросла й становила 2,05 обороти. Середній термін обороту 177,91 доби.

     Позитивним  є зростання обертаємості дебіторської заборгованості, що свідчить про покращення фінансової дисципліни (+28,84 обороти у 2009 році порівняно з 2008 роком). Однак, середній період погашення дебіторської заборгованості значно більший за середній період погашення кредиторської заборгованості, тобто підприємство частіше сплачує за своїми зобов’язаннями, ніж отримує кошти від своїх дебіторів. Так, середній період погашення дебіторської заборгованості у 2007 році становив 5,73, у 2008 році 27,34, у 2009 році 8,65 (-18,69). Середній період погашення кредиторської заборгованості у 2007 році становив 0,59, у 2008 р 0,41, у 2009 році 0,41.