Олігополія як реалія ринкової економіки

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ імені Вадима Гетьмана

 

 

 

 

 

 

Реферат

 

з дисципліни “Мікроекономіка”

Тема: ” Олігополія як реалія ринкової економіки“

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконав: Єгорова Владислава Володимирівна

 студентка 4-ї групи ІІ-го курсу

 спеціальності 6509

 

Перевірила: Голіонко Н.Г.

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                     Київ  - 2012

План:

1. Олігополія. Її ознаки та характерні риси.
2. Моделі поведінки фірм в умовах олігополії.
3. Причини існування олігополії та показники вимірювання концентрації виробництва.

Висновки

Список літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Олігополія. Її  ознаки та характерні риси.

Олігопо́лія (англ. Oligopoly) —  структура ринку, при якій в одній галузі домінує невелика кількість конкуруючих фірм, при цьому хоча б одна або дві з них, виробляють значну долю продукції даної галузі, а поява нових продавців ускладнена чи неможлива. Товар, реалізований олігополістичними фірмами, може бути як диференційованим так і стандартизованим.

Так, коли ми чуємо “Велика  трійка”, “Велика четвірка”, “Велика шестірка”, то очевидно, що галузь є олігополістичною. Наприклад, олігополія включає алюміневу промисловість, в якій три фірми мають тенденцію до панування на ринку.

До стандартизованих продуктів  олігополістичної галузі можна віднести – цемент, гіпс, свинець, технічний спирт, мідь, цинк, сталь та ін. З іншої сторони, фірми, які випускають споживчі товари: автомобілі, шини, миючі засоби, кукурудзяні та вівсяні пластівці, багато побутових електроприладів, є диференційованими олігополіями.

Великі розміри і значний  капітал фірм вкрай немобільних  на ринку, і в цих умовах найбільші вигоди обіцяє саме змова між олігополістичними фірмами з метою підтримки цін і максимізації прибутку.

Як правило на олігополістичних ринках домінує від двох до десяти фірм, на які припадає половина чи більше загального обсягу продажів продукту. На таких ринках декілька або й усі фірми у довгостроковому часовому масштабі одержують значні прибутки, оскільки вхідні бар'єри ускладнюють або унеможливлюють вхід фірм-новачків до ринку.

Олігополія — переважаюча  форма ринкової структури. До олігополістичних галузей належать автомобільна, сталеплавильна, нафтохімічна, електротехнічна та комп'ютерна індустрії.

На олігополістичних ринках деякі фірми можуть впливати на ціну завдяки великій долі своєї продукції  у загальній кількості товару. Продавці на олігополістичному ринку  знають, що коли вони або їхні суперники  змінять ціни чи обсяг продажів, наслідки позначаться на прибутках  усіх фірм на ринку. Продавці усвідомлюють свою взаємозалежність. Передбачається, що кожна фірма в галузі визнає, що зміна її ціни чи випуску викликає реакцію з боку інших фірм. Реакція, яку який-небудь продавець очікує від фірм, які суперничають з ним, у відповідь на зміни встановлених ним ціни, обсягу випуску чи зміни діяльності в області маркетингу, є основним чинником, що визначає його рішення. Реакція, яку окремі продавці чекають від своїх суперників, впливає на рівновагу на олігополістичних ринках.

У багатьох випадках олігополії захищені бар'єрами для входу на ринок, схожими з тими, котрі існують для монопольних фірм. Природна олігополія має місце коли кілька фірм можуть поставляти продукцію для всього ринку при нижчих довгострокових витратах, чим були б у багатьох фірм.

Виробники домовляються про  співробітництво й укладають (іноді  відкриту і навіть оформлену) угоду  про поділ ринку - "картельну угоду".  
Картель являє собою угоду декількох підприємств,встановлює для всіх учасників обсяг виробництва, ціни на товар,умови найму робочої сили, обміну патентами, розмежування ринків збуту і частку кожного учасника в загальному обсязі виробництва і збуту. Його метою є підвищення цін (понад конкурентного рівня), але не обмеження виробничої і постачальницько-збутової діяльності учасників.  
На перший погляд, схожість картелю з монополією очевидно. Але картель дуже рідко, на відміну від монополії, контролює весь ринок, бо змушений враховувати політику некартелізованних підприємств. Крім того, учасники картелі мають досить потужний спокуса обдурити своїх партнерів, знижуючи ціниабо активно рекламуючи свій товар, що створює умови для захоплення частиниринку. Внаслідок цього багато картелі представляють собою тимчасову структуру ринку і зустрічаються рідко. До того ж законодавство багатьох країн вважає картельну практику незаконною і протидіє їй різними методами.  
Класичним прикладом освіти і існування досі картельної угоди є, наприклад, Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК),яка в різні періоди своєї історії контролювала від 25% до 60% виробництва нафти індустріальних країн.  
Неможливість повністю і постійно використовувати картель для взаємодії олігополістичних фірм змушує їх йти на негласні економічні угоди, таємну економічну політику в області зміни цін і розмежування сфер впливу. Таке співробітництво може виявлятися як через особливу економічну політику олігополістичних фірм у вигляді  "Жорсткості цін" або "лідерства у ціноутворенні", так і через особлив іорганізації типу "патентних пулів" (або консорціумів).  
Однак, в силу перерахованих вище причин, найчастіше розвинені такі форми олігополії, при яких між фірмами відсутня формальна угода про контроль над ринком.  
Олігополія, як ми побачимо нижче, значно відрізняється від монополії. Суть її в сплаві координації і конкуренції. У той же час діє і загальне правило: чим менше фірм в галузі і чим більше кожна з них, тим легшеїм координувати свої дії і досягати максимально високих прибутків,регулюючи ціни на продукцію, що випускається. І в цьому сенсі ми можемо говорити про потенційну небезпеку монополізації тих чи інших галузей економіки.  
Крім того, чим менше фірм, тим менш еластичний за ціною попит споживача на даному ринку. Внаслідок цього фірма може підвищувати ціни на свою продукцію, не несучи великих втрат в обсязі продажів. 

2.Моделі поведінки фірм в умовах олігополії.

Моделі поведінки  фірм при олігополії досить різноманітні і виходять з різних підходів щодо сценаріїв стратегічної поведінки  фірми — способів конкурентної боротьби і взаємодії із суперниками в  умовах прагнення до максимальних прибутків. Розглянемо найбільш поширені моделі олігополії на прикладі дуополістичної структури ринку.

Дуополія — це ринкова структура, за якої пропозиція представлена лише двома постачальниками.

Першим, хто змоделював поведінку  дуополістів, які враховують особливості  ринкової позиції конкурента, його ринкову владу, був Г. фон Штакельберг. Власне, якщо в моделі дуополії враховувати економічну силу конкурентів, а вона може бути або однаковою, або ні, то можливі такі чотири ситуації:

1. перший продавець є лідером і встановлює ринкову ціну,  
   а другий — аутсайдером, який підпорядковує свої дії поведінці лідера;
2. другий продавець виступає лідером, а перший займає залежну позицію;
3. обидва продавці намагаються бути лідерами і проводити незалежну ринкову політику;
4. обидва продавці на ринку пасивні й пристосовуються до дій співучасника.

 

Історично першою була змодельована четверта ситуація, відома в теорії мікроекономіки як модель дуополії Курно. Пізніше з’явилася модель дуополії Бертрана. Сутність цих моделей зводиться до того, що кожний з продавців визначає свій обсяг виробництва (модель Курно) або ціну товару (модель Бертрана) залежно від аналогічних параметрів, які встановлює інший співучасник ринку. Очевидно, що така пасивність дуополістів не може існувати довгостроково і рано чи пізно визначиться лідер та аутсайдер певного ринку.

Модель третьої  з розглянутих вище ситуацій відома в мікроекономічній теорії як олігополістичне  рішення Боулі. Розвиток цієї ситуації призводить до порушення ринкової рівноваги  та до перевиробництва, в результаті чого або розпочинається цінова війна, де буде один переможець, або учасники дійдуть певної згоди. І в тому, і в іншому випадку створюються реальні передумови для монополізації даного ринку.

У цілому, розгляд усіх чотирьох ситуацій дає підстави стверджувати, що в результаті процесів навчання учасників і накопичення ринкового  досвіду ними усвідомлюється неминучість  розшарування дуополістів, а загалом  — олігополістів, за рівнем ринкової влади для збереження олігополістичної структури. Процеси розшарування кінець-кінцем призводять до встановлення жорсткого  співвідношення між ціною лідера (лідерів) і ціною аутсайдерів  та односпрямованості цінових змін у майбутньому. Певним етапам еволюційного процесу ринкової поведінки олігополістів  відповідають моделі Феллнера (модель об’єднання олігополістів), Свізі (модель ламаної кривої попиту), Хойсса (політика жорсткого співвідношення цін).

В аналізі олігополістичних ситуацій застосовуються положення  та методи теорії ігор. Теорія ігор — це наука, яка за допомогою математичних методів досліджує поведінку індивидів у відповідних ситуаціях, пов’язаних з прийняттям рішень. Різні види ігор можна класифікувати за певними ознаками:

• за числом гравців (ігри з двома, трьома і більше учасниками);
• за кількістю стратегій (скінченні й нескінченні ігри);
• за властивостями платіжної функції (ігри з нульовою та ненульовою сумою);
• за характером попередньої домовленості (кооперативні та некооперативні ігри).

Певна ситуація на олігополістичному  ринку може моделюватися та досліджуватися відповідною грою.

Об’єктивно існуюча  взаємозалежність олігополістів визначально  впливає як на зміст процесу навчання учасників даного ринку («квазіпереговори»  за Феллнером), так і на еволюцію внутрішньогалузевої організації. Олігополісти повинні вирішувати, чи варто їм агресивно конкурувати, намагаючись захопити більшу частку ринку за рахунок конкурента, чи «співпрацювати» і конкурувати  більш пасивно, співіснуючи зі своїм конкурентом, задовольняючись своєю часткою і домовляючись щодо спільних ринкових дій. Тобто олігополія створює сприятливі передумови для організації даного ринку за змовою. Змова наявна, коли підприємства галузі досягають очевидної (відкритої чи відслідковуваної) або прихованої (таємної чи мовчазної) згоди щодо фіксування цін і спільної цінової політики, поділу ринку (квотування) або інших способів обмеження конкуренції між собою. Зумовлений змовою контроль над ціною та певна спільна ринкова влада дає змогу олігополістам зменшити невизначеність, збільшити прибутки і навіть перешкодити вступу до галузі нових конкурентів.

Щодо питання економічної  ефективності олігополії існують різноманітні погляди. Багато західних економістів (Шумпетер, Гейлбрейт) вважають, що лише великі фірми, які володіють значними фінансовими, технічними, інтелектуальними ресурсами, здатні забезпечити науково-технічний прогрес. Їх опоненти доводять, що численні винаходи були зроблені на дрібних фірмах і навіть окремими винахідниками самостійно. Існує також думка, що олігополія, з точки зору суспільства, навіть гірша за монополію, оскільки остання підлягає державному регулюванню, а за олігополії лише утворюється видимість конкуренції.

 

 

3.Причини існування олігополії та показники вимірювання концентрації виробництва.

 

Проте олігополія — найпоширеніша  ринкова структура сучасної економіки  в розвинутих країнах. Слід також розглянути вагомі причини існування олігополії(чому в певній галузі може існувати тільки декілька фірм?):

 

-ефект масштабу – багато  фірм починають свою діяльність  із невисоких технологій та  при малих масштабах. Проте,  із часом “кмітливі” фірми  “розростаються”, а менш енергійні  залишаються позаду Так, в США  спочатку було біля 80 фірм по  випуску автомобілів, на даний  момент існує три, а саме  “Дженерал моторз”, “Форд” і  “Крайслер”, які контролюють 90% автомобільного ринку США. Ефект  масштабу може бути досить  складним бар’єром для вступу  в галузь, так як для того, щоб  ввійти в галузь, необхідно вкласти  міліарди доларів.

-інші причини (бар’єри): володіння патентами та контроль  над стратегічною сировиною надзвичайно  важливі в хімії, електроніці,  алюміневій промисловості; додатковим  фінансовим бар’єром для вступу  можуть бути витрати на рекламу.

Також для олігополії характерним  є ефект злиття. Для злиття можуть сприяти різні причини. Основна  причина полягає в тому, що об’єднання двох чи більше конкуруючих фірм може суттєво змінити (збільшити) їх ринкову  частку і дати можливість новій і  більш крупній виробничій одиниці  добитися більшого ефекту масштабу. Іншою  причиною є ринкова влада, досягнення якої сприяє злиттю. Так, наприклад, збільшення розміру фірми, до яркого приводить  злиття, може дати їй перевагу “крупного  покупця” та дозволить фірмі вимагати та добиватися більш низьких, ніж  раніше, цін (витрат) від постачальників ресурсів.

Олігополістичний ринок  формується за умови досягнення високого ступеня концентрації виробництва. Для його виміру використовується ціла система показників, серед яких є  такі:

- частка кількох найбільших виробників (як правило, чотирьох чи восьми) у загальному обсязі галузевого продажу. Для підтримання конкурентного середовища у багатьох країнах встановлюється гранична межа галузевої концентрації виробництва. Так, у Сполучених Штатах Америки вважається, що для нормального розвитку галузі має бути не менше, ніж 10 конкуруючих фірм. При цьому на частку найбільшої з них не повинно припадати більше ніж 31% усіх галузевих продаж, двох фірм –не більше 44%, трьох–не більше ніж 54%, чотирьох–не більше ніж 64%;

- індекс Херфіндаля - Хіршмана (ІХХ), в основу розрахунку якого теж покладена частка окремих виробників на галузевому ринку продаж. Він розраховується за формулою:

,

де di–частка кожної окремої фірми на галузевому ринку продаж, %.

Максимального значення цей  індекс досягає тоді, коли галузь представлена однією чистою монополією (1002 = 10 000). Тому, чим менший індекс Херфіндаля - Хіршмана , тим більш конкурентним можна вважати ринок. Найхарактернішим для олігополістичного ринку є значення індексу від 1 200 до 5 000.