Екзистенціальна парадигма у ,,романі юрби” Валерія Шевчука

В. Шевчука у такому аспекті необхідно й тому, що від  кінця 60-х упродовж 70-х років, коли творча інтелігенція поставлена була у ситуацію ,,реставрації” реакції, цей письменник перебував в офіційному замовчуванні, його майже не друкували. На часі – суцільні аналітично-узагальнюючі студії, які б ввели індивідуальні художні досягнення В. Шевчука в контекст літературознавчих уявлень про сучасний український роман.

У необхідності (на прикладі життя героїв-мешканців ,,безперспективної” вулиці) осмислення парадигми екзистенціальної концепції та незаперечного внеску у набутки філософської екзистенціалістської прози полягає актуальність обраної теми.

Доцільність дослідження  мотивується й тим, що екзистенціальні  парадигми Шевчука викликали широкий резонанс на зламі століть та спричинили бурхливу полеміку у пресі.

Мета роботи – полягає у розкритті специфіки екзистенціальної парадигми у ,,Романі юрби” Валерія Шевчука в усій багатоплановості його художньої реалізації.

Досягнення поставленої мети передбачає виконання таких завдань:

1) виявити основні  компоненти екзистенціальної парадигми у творі письменника та механізми їхньої взаємодії;

2) з’ясувати особливості  оповіді, зумовлені осмисленням  екзистенціальних проблем;

3) описати специфіку ,,граничної ситуації” як центральної категорії екзистенціального мислення в художньому світі Валерія Шевчука; виявити загальні закономірності її моделювання у творах (комплекс символів, система мотивів, особливості хронотопу, стратегії оповіді);

4) створити типологію  героїв, що втілюють екзистенціальну  свідомість;

5) розглянути зв’язок художніх текстів з міфотворчістю;

6) виявити особливості  художнього втілення семантичного  комплексу ,,комунікації” і ,,самотності”.

Об’єктом дослідження є ,,Роман юрби. ,,Хроніка” безперспективної вулиці” Валерія Шечука.

Предметом вивчення є екзистенціальна парадигма у творі Валерія Шевчука ,,Роман юрби”, властива українській літературі періоду ХХ століття, втілена у, зокрема: а) типові художні образи; б) характери.

Джерельною базою дослідження є укладена картотека, яка містить понад 360 прикладів, дібраних із твору Валерія Шевчука ,,Роман юрби. ,,Хроніка” безперспективної вулиці”. Матеріалом для аналізу стали також публіцистика, літературно-критичні праці, виявлені автором у літературознавчих нвукових, періодичних текстах, наукових розвідках з новітньої української літератури.

Методи дослідження. Для характеристики екзистенціальної парадигми на основі ,,Роману юрби” Валерія Шевчука використовується описовий метод. При визначенні 360 досліджених компонентів екзистенціальної парадигми твору використовується метод компонентного аналізу. Застосовано також статистичний і зіставний методи.

Наукова новизна дослідження. Уперше здійснено комплексний аналіз екзистенціальної парадигми у ,,Романі юрби” Валерія Шевчука через дослідження особливостей вчинків і характерів героїв твору. Запропоновано типологію екзистенціального героя, що змінює уявлення про типових героїв того ,,застійного” часу.

Практичне значення дослідження. Результати дослідження знайдуть застосування в літературознавчій практиці з метою подальшого вивчення особливостей українського літературного дискурсу кінця ХХ століття з позицій екзистенціональних парадигм, що сприятиме докладнішому висвітленню проблем взаємозв’язку вітчизняної літератури зі світовим інтелектуальним дискурсом, тому можуть бути використані в школах різних типів при вивченні сучасної української літератури кінця ХХ століття, а також у позакласній роботі. Крім того, результати дослідження можна застосовувати у вишах при викладанні ,,Історії сучасної української літератури кінця ХХ століття”, а також у спецкурсах і спецсемінарах із проблем сучасної української прози, а також у написанні курсових робіт, присвячених екзистенціальному дискурсу в українській літературі кінця ХХ століття.

Структура й обсяг роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел (31 найменування), словопокажчика. Загальний обсяг роботи – 53 сторінки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ  ВИВЧЕННЯ

ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНОЇ ПАРАДИГМИ

 

 

Перш ніж розпочати  аналізувати парадигму екзистенціалізму в українському літературознавстві обґрунтуємо поняття ,,екзистенціальна парадигма”. Отже, ,,парадигма” – (грецьк. paradeigma – приклад, зразок), це тип, модель суспільних відносин, що поділяється усіма членами суспільства [26; 645]. ,,Екзистенціалізм” (фр. Existentialisme від лат. Exsistentia – існування) – течія у філософії, що сформувалася в Європі у ХІХ–ХХ століттях. Визнає лише духовне життя, людське існування та прагне довести безглуздість життя, безплідність суспільної діяльності тощо [26; 193]. Таким чином, екзистенціальна парадигма – це приклад, взірець способу життя будь-якого суспільства, або його прошарку. Екзистенціальна парадигма, за Сартром, цілком віддає кожній людині у володіння власне буття і покладає на неї повну відповідальність за своє існування. У центрі його уваги – матриця структури й умов особистісного існування кожної істоти. Проблеми свободи вибору, особистої автентичності стосунки зі світом та іншими людьми; способи створення значення й цінності індивіда, починаючи з усвідомлення особистісного існування, – усе, що існує, не має пояснення; основний його принцип – випадковість існування. Таким чином, слід відзначити нез’ясованість існування кожного і кожної речі [1, 223].

Не вдаючись до розгляду історії розвитку екзистенціалізму, варто лише зазначити, що як філософська  течія (виникла після першої світової війни, сформувалася в 30–40-ві, найбільшого розвитку досягла в 50–60-ті роки ХХ ст.) бере свої витоки від поглядів датського філософа ХІХ ст. С. К’єркегора, який вперше сформулював антитезу ,,екзистенції” і ,,системи” (гегелівського панлогізму), далі розвивався Мартіном Хайдеггером і Карлом Ясперсом у Німеччині, Морісом Мерло Понті й Г. Марселем у Франції. Письменники-екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя. На перше місце вони висувають категорії абсурду буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті. ,,Для них трагічне начало – ірраціональне, всеохопне ставлення людини до життя, універсальний спосіб буття людини в суспільстві, бо світ – абсурдний, ніщо, а існування, екзистенція людини – це ,,буття для смерті” як єдиної мети й підсумку існування” [8; 225–226].

 

1. Шляхи дослідження екзистенціальної свідомості українським літературознавством

 

В Україні тільки порівняно недавно  почали активно з’являтися фахові наукові дослідження про письменників-екзистенціалістів. Однак нерідко межі екзистенціалізму як світоглядної структури є досить примарними, а зарахування до нього окремих митців – дискусійним. Така тенденція великою мірою обумовлена й тим, що все ж попервах екзистенціалізм – не літературний напрям, як помилково прийнято вважати, а течія у філософії, яка пов’язана з пізнім модернізмом. Д. Чижевський (думки якого не завжди суголосні з нинішнім уявленням про тогочасний літературний процес [29; 53], але які водночас здійснили вплив на подальший розвиток загальнослов’янського літературознавства) помітив, що ,,Найголовнішу (і чи не постійно домінуючу) психологічну ознаку модернізму становлять почуття відчаю в сучасному світі й сприйняття дійсності в образі Лабіринту, в якому людина потрапляє в безнадію і безвихідь” [29; 53].

Стосовно ж історико-соціальних передумов виникнення філософії  екзистенціалізму, думки багатьох дослідників  одностайні. Скажімо, І. Василишин [7; 140–147] констатує, що ,,появі екзистенціалізму передувало одне з важливих явищ в суспільстві початку ХХ ст., яке проявилось в механізації та раціоналізації природи і мислення, що досягло глобальних масштабів усуспільнення і ,,конвеєризації” життя… З’явилось поняття кризи, що пронизала всі сфери суспільного і духовного життя” [7; 140–141].

Досі  важко назвати яскравих представників екзистенціалізму на Україні. У довідкових джерелах вказано, що ,,в Україні екзистенціалізм проявився у 20-ті роки у творчості В. Підмогильного (повість ,,Остап Шаптала”, 1921, збірка новел ,,Проблема хліба”, 1927). Пізніше екзистенціалізм постав у прозі І. Багряного, Т. Осьмачки, В. Барки, Валерія Шевчука, в поезії представників ,,нью-йоркської” групи та в ліриці В. Стуса» [19; 45–52]. Дослідники А. Бичко та І. Бичко, встановлюючи світоглядно-ментальний рівень українських інтелектуальних характеристик, виводять такі його риси, як ,,антеїзм” та ,,екзистенціально-межове” світовідчуття. ,,Кордоцентризм” як своєрідність української філософії свідчить про ліричне сприйняття буття. Загалом, ,,…українська традиція філософування орієнтована на людину та власне екзистенціальні цінності” [2; 6].

Екзистенціальне світосприйняття притаманне українцям ще здавна, а прояви філософії екзистенціалізму вбачали ще у міркуваннях Сковороди, з його постулатом ,,копай криницю всередині себе”, провісниками українського екзистенціалізму називають і найвидатніших українських мислителів: П. Юркевича, П. Куліша, М. Гоголя, Т. Шевченка, Лесю Українку, І. Франка.

За словами І. Василишина [5; 70–75], в українському культурному середовищі про екзистенціалізм як філософське і літературне явище заговорили в 40-х роках XX ст. письменники-емігранти, що перебували в таборах ДіПі. Ю. Шерех (Ю. Шевельов) на Третьому з’їзді МУРу (Мистецького Українського Руху, 1948 р.) оголосив, що ,,ми в вищих проявах нашої духовності вже самі творимо явища, паралельні зі світовими” [7; 145]. Категорії абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, гріха, смерті, а разом з тим потреба самоаналізу, переосмислення минулого і доконечна спроба самореалізації, оновлення – все, що хвилювало сучасний світ, не було чужим для української спільноти.

Існувала й доконечна необхідність оновлення української літератури, її поступу, оскільки ,,загальна тенденція до десуб’єктивації.., виховання радянською владою у такому дусі денаціоналізованої та соціально залежної від держави особистості у 30–80-ті роки поставили український етнос під загрозу втрати вирішальних ознак цивілізованої культури» [16; 17–18].

Поява повісті Юрія Косача ,,Еней і життя інших” у 1946 р. в Альманасі МУРу, вважає Ю. Шерех, засвідчила існування українського екзистенціалізму [19; 45]. Ствердили існування українського екзистенціалізму твори В. Домонтовича (Віктора Петрова) ,,Доктор Серафікус” (1928-29), ,,Без грунту” (1948).

Можна говорити й про відмінну специфіку  українського екзистенціального мислення. Це категорія абсурду. М. Тарнавський категорію абсурду вважає центральним поняттям в екзистенціалізмі, ,,неуникною прикметою людського існування” [21; 63]. Звідси відмінний характер трагічного: ,,в екзистенціалістів абсурдність будь-яких поривань, у нас, навпаки, в кризовій ситуації теплиться надія (,,Вальдшнепи” М. Хвильового, ,,Чорний ангел” О. Слісаренка) та ін.” – вказує Петро Іванишин [17; 77]. Тобто українські майстри слова не сприймали абсурду як тотального постулату, натомість актуалізуючи віру у добре майбутнє.

Таким чином зародки, передчуття екзистенційного  стилю мислення, що проявилися ще у  поглядах Сковороди, П. Юркевича, П. Куліша, М. Гоголя, Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, поширився у XX ст. Відтак українська література вибудувала цілісну систему філософського осягнення буття людини, пізнання її через епохи та часи і витворила новий тип філософії екзистенціалізму, чим, власне, довела свою приналежність до загальноєвропейської культури. Завдяки своїй здатності до саморозвитку попри всі об’єктивні й суб’єктивні несприятливі фактори й перепони змогла у своїх кращих зразках розвиватися у руслі модерних західноєвропейських віянь.

Характерною ознакою екзистенціалістської манери письма цих письменників є  портретні характеристики героїв, кольористична гама є засобом розкриття внутрішнього стану героїв, зв’язок між часовими координатами є не зовнішнім, а внутрішнім, пейзажні епізоди тісно пов’язані зі світовідчуттям персонажів. Так, питання свободи як вираження сутності людського існування – один із найважливіших філософських постулатів Валерія Шевчука, як екзистенціалісти й Г. Сковорода, вважав, що свобода коріниться в глибинах людського єства. Водночас, розглядав це питання не лише на екзистенціальному грунті, а й соціальному чи національному аспектах (зокрема у ,,Романі юрби”). ,,Вал. Шевчук та інші вводять у контекст інтелектуальної рефлексії творчість Г. Сковороди, пропагуючи її як національний символ філософствуючої та практикуючої свободи”, – пише дослідниця Н. Зборовська [11; 38–42].

Як зауважує літературознавець Ж.М. Ящук, ,, Сучасні проблеми вітчизняної філософсько-естетичної думки тісно пов'язані з методологічною перспективою її розвитку… Під впливом соціальних факторів та й за самою логікою розвитку естетичної науки постає необхідність звернутися до вивчення складних проблем людського буття” [31; 1]. Сьогодні на все більш детальну увагу заслуговують твори сучасних українських літературних митців з метою висвітлити в їх творах ,,екзистенційну естетику та визначити основи екзистенційно-художнього методу в українській літературі XX ст.” [31; 2]. Можна цілком розділити думку дослідниці Ж. Ящук, згідно з якою ,,справжнє життя для авторів – це мужність у взятій на себе відповідальності за всю правду про своє художньо-естетичне існування” [31; 9].

 

 

 

 

 

2. Дослідження філософської проблематики творчості Валерія Шевчука у працях вітчизняних і зарубіжних літературознавців

 

Творчість Валерія Шевчука  належить до доби шістдесятництва. Шістдесятництво як філософський феномен було освячене кантівським розумінням людини-індивідуума ,,в умовах граничного метабуття… зупинилося нна досвіді екзистенціалізму… культивуючи найперше концепт

самопожертви – той дискурс шістдесятництва, який рецептивно чи не найкраще артикульований на рівні подіємо-екзистенціальному” [11; 36].

Почав писати Валерій Шевчук у 60-х рр. ХХ ст., а основний його творчий доробок випав на застійні роки панування в літературі ,,соціалістичного реалізму”. Не бувши ,,глашатаєм” тоталітарного суспільства, роками ,,писав у стіл” (заборона на друк його творів впала 1979-го), зберігаючи власну внутрішню свободу, як колись і Григорій Сковорода.