Соціальна стратифікація

План

     Вступ……………………………………..

1. Теорія соціальної стратифікації: поняття та розвиток концепту……
2. Основні системи стратифікації суспільства……………………..

     Висновки……………………………………..…………..

     Список  використаної літератури...…………………………….……..

 

     

Вступ

     Актуальність. Суспільство є одним із об'єктів дослідження сучасної науки. Практика його вивчення за допомогою наукового апарату не така вже й велика. Тільки з початку ХІХ ст. виникають нові, "позитивні" методи "видобування" знань про сутність і закони розвитку суспільства. Предметом дослідження соціологів ставали різні аспекти: як на рівні макротеорії, так і в області мікросоціології. Одним із таких аспектів стала соціальна нерівність. Вчені-суспільствознавці завжди прагнули пояснити феномен того, чому в будь-якому соціумі з'являється нерівність людей. Протягом історії висувалися різні концепції, на основі яких дослідники намагались пояснити це явище. Головними теоріями нерівності на сьогоднішній день вважаються дві: класовий і стратифікаційний погляд на розвиток суспільства. Пітирим Сорокін, російсько-американський вчений, зробив значний внесок у розвиток стратифікаційної теорії, положення якої були ним викладені у його працях "Соціальна мобільність", "Соціальна і культурна динаміка".

     Об’єктом даного дослідження виступає теорія соціальної стратифікації

     Предметом є теорія соціальної стратифікації як засіб дослідження суспільства, а також варіанти стратифікації суспільства.

     Метою даної роботи виступає дослідження теорія соціальної стратифікації як засіб дослідження суспільства, а також варіанти стратифікації суспільства.

     Мета  роботи конкретизована наступними завданнями:

1. З’ясування ролі стратифікації суспільства як засобу дослідження;
2. Розглянути основні варіанти стратифікації суспільства.

 

Розділ 1. Теорія соціальної стратифікації: поняття  та розвиток концепту.

     Еквівалентом  вітчизняної теорії соціальної структури  є західна теорія соціальної стратифікації.

     Теорію  соціальної стратифікації було створено на початку 40-х років XX ст. американськими соціологами Т. Парсонсом, Р. Мертоном, K. Девісом та іншими вченими, які вважали, що вертикальна класифікація людей та їх груп спричинена розподілом функцій у суспільстві. На їх думку, соціальна стратифікація забезпечує виокремлення соціальних верств за певними важливими для конкретного суспільства ознаками (критеріями): характером власності, розміром доходів, обсягом влади, освітою, престижем, національними та іншими рисами. Соціально стратифікаційний підхід є одночасно методологією і теорією розгляду соціальної структури суспільства. Він сповідує такі основні принципи:

     − обов'язковість дослідження всіх верств суспільства;

     − застосування при їх порівнянні єдиного критерію;

     − достатність критеріїв для повного і глибокого аналізу кожної з досліджуваних соціальних верств.

     У соціології термін «стратифікація» уперше був використаний П. Сорокіним на означення диференціації певної сукупності людей (населення) на класи в ієрархічному ранзі.

     Соціальна стратифікація (лат. stratum − шар) − поділ суспільства на вертикально розташовані соціальні групи і верстви (страти), які мають різний престиж, власність, владу, освіту тощо [10, с. 56].

     Страти – це великі сукупності людей, які різняться за своїм становищем у соціальній ієрархії суспільства. Основою утворення страт є природна й соціальна нерівність. Природну нерівність зумовлено різними фізіологічними та психологічними властивостями, що їх різні люди мають від природи, з народження (етнічна належність, статево-вікові особливості, родинні зв'язки, фізичні та психологічні особливості тощо). Проте головною рисою людського суспільства є соціальна нерівність, зв'язана з відмінностями, зумовленими соціальними чинниками: поділом праці (розумова й фізична), укладом життя (міське й сільське), соціальною роллю (інженер, політичний діяч, батько) тощо.

     Суспільство є не просто диференційованим на окремі групи, воно ще й ієрархізоване. І, якщо те, що основою диференціації є  нерівність людей, визнають усі вчені, то щодо визначальних чинників і критеріїв  ієрархії їхні погляди не збігаються. Існує багато шкіл і парадигм, які  по-різному їх тлумачать.

     Так, марксизм, під впливом якого формувалася вітчизняна соціологія, першопричиною нерівності вважає економічний чинник – відносини власності, первинний розподіл матеріальних благ. Саме поява приватної власності, на думку марксистів, призвела до соціального розшарування суспільства, появи антагоністичних класів: власників (рабовласники, феодали, буржуазія) та класів, які не володіють власністю, (раби, пролетарі), або мають обмежене право на власність (селяни). Інтелігенція, за марксистською концепцією – проміжний прошарок [2, с. 114-115].

     Функціоналізм пояснює нерівність виходячи з диференціації соціальних функцій, виконуваних різними прошарками, класами, спільнотами. Функціонування й розвиток суспільства можливі лише за умови поділу праці, коли кожна соціальна група, клас, спільнота виконують притаманні їм функції. Для нормальної життєдіяльності суспільства є необхідним виконання всіх функцій, але деякі з них більш важливі, а інші – менш. На основі ієрархії функцій складається відповідна ієрархія груп, класів, спільнот, що їх виконують. На верхівці ієрархії перебувають ті, що управляють, бо саме управлінська функція покликана об'єднати, скоординувати, створити умови для виконання всіх інших функцій.

     Т. Парсонс, визнаючи соціальну ієрархію за необхідний чинник, що забезпечує життєдіяльність соціальної системи, зв'язує її конфігурацію з існуючими в суспільстві цінностями. На його думку, соціальні прошарки розміщуються в ієрархічній послідовності залежно від системи цінностей, від уявлення, яке формується в суспільстві щодо кожного з індивідів, соціальних груп, прошарків; змінюються цінності – змінюється й послідовність їх розміщення.

     Чіткіше критерії стратифікації визначив П. Сорокін. Він наголошував, що в суспільстві наявні три основні форми стратифікації: економічна, професійна, політична. Пізніше соціологи збільшили кількість критеріїв (зокрема додали рівень освіти).

     У теорії соціальної дії наявну в суспільстві велику різноманітність соціально-диференційних ознак Т. Парсонс спробував об'єднати в такі універсальні критерії соціальної стратифікації:

• якісні характеристики людей – відповідальність, компетентність та ін.;
• виконувані ролі – численні різновиди професійно-трудової діяльності;
• володіння власністю – матеріальними й духовними цінностями, привілеями, культурними надбаннями тощо [7, с. 34].

     На  різних етапах суспільного розвитку за соціально-диференційні критерії бралися  різні ознаки. У ранній період більше користувались якісними характеристиками, у сучасному індустріальному  суспільстві – професійно-трудовими. Що стосується ознак власності, то вони були важливими завжди.

     Отже, теорію соціальної стратифікації було створено на початку 40-х р. ХХ ст. американськими соціологами Т. Парсонсом, Р. Мертоном, K. Девісом. У соціології термін «стратифікація» уперше був використаний П. Сорокіним на означення диференціації певної сукупності людей (населення) на страти в ієрархічному ранзі. Отже, страта – це соціальний прошарок, група людей, об'єднаних якоюсь спільною соціальною ознакою.

     Існує багато шкіл і парадигм, які по-різному  тлумачать поняття «соціальна стратифікація», зокрема, вирізняють марксизм, функціоналізм.

 

     Розділ 2. Основні системи стратифікації суспільства

     Англійський соціолог Е. Гідденс розрізняє чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани  і класи.

     Рабство – це найбільш виражена форма нерівності, при якій частина індивідів буквально належить іншим як їхня власність. Правові умови рабства значно варіюються в різних суспільствах. Системи рабської праці розвалилися почасти через боротьбу проти них, почасти тому, що економічні чи інші стимули спонукували людей працювати більш ефективно, чим прямий примус. Відтоді, як більш століття назад воля було гарантовано рабам Північної і Південної Америки, рабство як формальний інститут поступово знищилося і сьогодні майже цілком зникло у світі.

     Касту зв'язують найчастіше з культурою  Індійського субконтиненту. Термін «каста» португальського походження, означає «рід» і «чистий рід». У самих індійців немає терміна  для опису класової системи в  цілому, різні слова розкривають  її різні аспекти. Серед них –  два головних – варна і джати. Варни включає чотири категорії, ранжируються по соціальному престижу. Джати визначають групи, усередині  яких кастові ранги мають організований  характер. Вища варна, брахмани, представляють  найбільш високий рівень чистоти, недоторкані  – найбільш низький. Брахмани повинні  уникати визначених типів контактів  з недоторканих, і тільки недоторканим дозволяються фізичні контакти з  тваринами чи із субстанцією, обумовленої  як нечиста. Кастова система споконвічно  жорстко зв'язана з індуською  релігією. Індивіди переконані, що якщо хтось не залишиться вірним ритуалам і обов'язкам своєї касти, то його чекає найнижче положення в наступному втіленні.

     Концепція каст іноді застосовувалася поза індійським контекстом, коли дві чи більш етнічні групи піддавалися  сегрегації, і домінувало поняття  расової чистоти (південна частина  США, Південна Африка).

     Стани були частиною європейського феодалізму, але били також у багатьох інших  традиційних суспільствах. Феодальні  стани включають страти з різними  обов'язками і правами; деякі з  цих розходжень установлюються законом. У Європі стану включали аристократію і дворянство. Духівництво складало інший стан, маючи більш низький статус, але володіючи різними привілеями. До так називаного «третьому родоводу» відносилися слуги, вільні селяни, торговці і художники. На противагу кастам, міжстанові шлюби й індивідуальна мобільність сприймалися толерантно [5, с. 56].

     Родоводи  мали тенденцію розвиватися, коли існувала традиційна аристократія, що базувалася на знатності походження. У феодальних системах, подібних, що існували в середньовічній Європі, Родоводи були замкнуті на маєтки і локалізовані, утворити скоріше  локальну, чим національну систему  стратифікації. У більш централізованих  і традиційних імперіях, таких  як Китай чи Японія, вони були організовані на більш вираженій національній основі.

     Класові системи відрізняються в багатьох відносинах від рабства, каст і станів. Особливо потрібно було б відзначити чотири моменти:

     Класи не створюються на основі правових і релігійних норм; членство в них  не ґрунтується на спадкоємному положенні  і звичаях. Класові системи більш  рухливі, ніж інші системи стратифікації, і границі між класами ніколи не бувають ясно обкресленими.

     Приналежність індивіда до класу повинна бути «досягнута»  їм самим, а не просто бути «такою»  від народження, як в інших типах  систем стратифікації.

     Соціальна мобільність – рух нагору і  вниз у класовій структурі – значно простіше, ніж в інших типах (у  кастовій системі індивідуальна  мобільність, перехід з однієї касти  в іншу неможливий).

     Класи залежать від економічних розходжень між групами людей, зв'язаних з  нерівністю у володінні і контролі над матеріальними ресурсами.

     В інших типах стратифікаційних систем нерівність виражена раніше на рівні  між особистих відношень, що стосуються обов'язків між слугою і паном, рабом і хазяїном, представниками вищої і нижчої каст. Класові системи, навпаки, здійснюють в основному зв'язки неособистого характеру.

     Однак за всієї значущості класова система − один з виявів соціальної стратифікації. При цьому класова і стратифікаційна моделі соціальної структури не заперечують одна одну, а навпаки − сприяють побудові моделі соціальної структури. Розгляд соціальної структури в контексті стратифікації дає змогу описати механізми і способи формування конкретної ієрархії в суспільстві. Це особливо важливо при дослідженні перехідних періодів у розвитку суспільства, коли змінюються механізми соціальної диференціації.

     У західному індустріальному суспільстві  розрізняють, як правило, три класи:

1. Вищий клас. До нього зараховують роботодавців, керівників, топ-менеджерів, усіх, хто володіє виробничими потужностями чи контролює їх, має високий майновий ценз (багатство).
2. Середній клас. Цей феномен сформувався в індустріальному суспільстві, розвинувся в постіндустріальному. Його ідентифікують за різними критеріями, в яких домінують такі сутнісні ознаки: