Екзистенціальна парадигма у ,,романі юрби” Валерія Шевчука

Норине божевілля, яке спричинило відчаєві бажання завагітніти від Рудька [30; 610].

Туга – екзистенціал граничного буття, в якій людина переживає неадекватність власної життєвої стратегії виклику буття і втрату автентичності. В романі екзистенція туги проявляється в мотивах самотності:

,,Є правда людської самотності, яка раптом остуджує гаряче серце, – і чоловік уже не той, чоловік раптом починає дивуватися з себе, бо той, котрий жив у ньому раніше, зник, а може, й помер” [30; 403–404]. Трапляється, що герої роману бажають самотності як втечі від особистих негараздів: ,,Хай отой патлань забирає її й веде під три чорти … він же … зачиниться в хаті й пізнає розкіш самоти” [30; 483]. На прикладі персонажу Смерда бачимо, що й улюблена справа навіває тугу: ,,…сьогодні плів сіточку і з тугою дивився на синє плесо річки” [30; 522], тужать за батьківщиною, як Магаданша, що зірвалася з насидженого місця і рвонула до рідного Магадану, тому що ,,барак” у неї там був ,,луччий” [30;615].

Але найпотужнішу тугу, коли плаче навіть природа, герої відчувають за нездійсненним: ,,А у верболозах плакали солов’ї, і він [Смерд-молодший] … знову подивився на оте страшне небо…

– Да, – пробурмотів він. – Паскудна штука вийшла… Не нада мені того, не нада…

І він тихесенько завив до того місяця…” [30; 540–541].

Наприкінці роману з сукупності отих людських смутків виростає алегоричне „дерево смутку”, що більшає з кожним днем:,,…цей смуток ставав, ніби розлоге дерево із напівжовтим листям… і все більшає дерево смутку…” [30; 595, 596].

Екзистенціал ,,безнадійність” означає втрату перспектив. Яскраво представлений у сцені випивки на цвинтарі, який символізує безперспективну угоду [30; 294–295]. Взагалі, сцена, де фігурують застиглі речі на кшталт пам’ятника, говорить про застиглість намірів. Отак Степан з Андрієм дерлися ,,на круту гору, де стояв настромлений на залізну шпицю літак, – пам’ятка останньої війни…” [30; 300], де замість того, щоб вирішити питання зі сватанням до Марини Карташевської, просто безперешкодно розпили пляшку ,,чорнила”.

Більшість мешканок Мальованки зістарились в безнадійному очікуванні нареченого, автор доречно їх порівнює з осінню: ,,…осінь, як розфарбована  жінка, котра не хоче старіти і через це виглядає старішою” [30; 324]. Або: ,,у цьому золотому світі, намагається приховати старіння розфарбована осінь” [30; 325].

Смерть – провідний екзистенціал граничного буття, визнається і приймається в якості конституюючого моменту людського буття – ось цей екзистенціал й утримує існування від деградації; але як тільки смерть переходить з розряду проблем в статус факту, існування виявляється втраченим. Для героїв твору смерть стає граничним станом, здатним змінити їх картину світу. У передсмертному перебуванні Сашкові на призвісько Коник-Стрибунець вдається запах землі і пам’ятник на грудях: ,,І справді, відчув раптом запах землі: перетліле листя, уривки коріння, дощові черв’яки, що … корчаться в місячному світлі… Посеред грудей ліг камінь, не вистачало повітря…” [30; 385]. Напередодні смерті герой не відчуває страх, відчай, жаги до життя, жах перед невідворотністю межі, а тільки хвилювання перед невідомим та невідворотним.

У романі герої ,,(до речі, їх понад вісімдесят)” [30; 599] вмирають з різних причин – від хвороб: ,,Вовка ж Семенюк розрахував усе дуже точно, він помер від розкладу печінки якраз тоді, коли від його тисяч залишився тільки дим…” [30; 602]; виконуючи звичну прижиттєву роботу, ,,Смерд від запалення легенів…” [30; 599]; наглою несподіваною смертю Шіллер, коли йому ,,всадили ножа” [30; 602]. Усі описані у книзі герої вмирали, лишаючись при своїх гріхах і ніби ставали тими речами, у які аони вкладали свої сили, життя.

У творі показана непомітна смерть Івана Пустовойтенка з авторською ремаркою, що ,,вичерпана життєва енергія несе найспокійнішу смерть” [30; 605–606]. Тут розкривається граничний екзістенціал так званого ,,благополучного героя”, який відчуває нісенітність життя з огляду на неминучість смерті. Це світовідчуття посідає центральне місце у рефлексії екзистенціального героя ХХ ст. Заслуга Шевчука в тому, що він уперше звернув увагу на проблему втрати сенсу життя людиною свого покоління, що живе за умов постійної секуляризації світу, пройшов через особисту екзистенційну кризу і знайшов вихід із цієї кризи, тобто створив власну концепцію позитивної програми життя, здатну побороти абсурд буття.

Валерій Шевчук у ,,Романі юрби” актуалізує проблему самогубства, як шлях подолання метафізичного відчуття безглуздості життя, а не тільки як результат особистої трагедії героїв. Такий пограничний стан відчула на собі чортиця Рая, коли через статеві стосунки з чужими чоловіками Вася Равлик вигнав її з дому. Рая, яка встигла покохати Васю, втративши без нього сенс життя, повісилась на його городі: ,,Була зовсім гола, сіре її плаття валялося на траві. Ранкове сонце освітлювало її… чудове, молоде, до темного засмагле тіло” [30; 504].

Таким чином, ,,долі героїв знайшли своє, часом сподіване, а часом несподіване завершення…” [30; 599] ,,на Корбутівському цвинтарі, котрий у народі ще зветься ,,Дружба народів” [30; 604], де і відбувся підсумковий екзістенціал граничного буття.

Єдиний позитивний екзистенціал ,,любов” у розглядуваному творі зрідка має піднесений характер, на тлі буденного життя в основному виглядає повсякденним почуттям. Персонажу Йонті більш до вподоби Марія Демиденко, але він зупиняє вибір на старшій Вальці, тому що вона працює ревізором, а не на крані, як Марія [30; 28]. Наявне одруження за розрахунком. Юлька пускається в любощі з Колею-рибалкою в обмін на те, що він збудує їй сінці: ,,Зроби мені з тих дощок сінці, то й договоримся” [30; 572].

Автор удається до яскравого  екзистенціального показу тільки статевого  кохання: ,,Відчував, що з ним коїться  щось химерне – попливли перед очима сірі з білими кола, ще мент – і він розірветься, як бомба, розлетиться на тисячки кавальчиків…” [30; 422]. Негативне місце посідає в даному випадку збуджуючий алкоголь як показник відсутності духовних почуттів у стосунках: ,,Колю ж рибалку ніщо так сексуально не збуджувало, як алкоголь, отож він вижлуктив свою четвертушку…” [30; 578].

Якби тільки ці описувані  чинники любові були наявні у творі, то не можна було б стверджувати що кохання – єдиний позитивний екзістенціал у ,,Романі юрби”. Адже присутня у творі духовна складова екзистенціалу, що розглядується – кохання „до неї” з боку Швеця: ,,вона відчула: всміхається оце він до неї, прийшов він ущент мокрий до неї, їй захотілося відкинути цю й справді непотрібну парасолю й кинутися до нього. Щоб підхопив її сильними руками і щоб закружляли вони з ним по дворі” [30; 82]. Таке почуття можна розглядати в якості винятку, а загалом жінки називають чоловіків ,,брутальними кнуриками” [30; 589], а чоловіки жінок – ,,відьмами” [30; 590]. Також слід зауважити, що будь-яке народжуване світле почуття у творі приречене, як це сталося на прикладі стосунків чортиці Раї та Васі Равлика.

Вказані екзістенціали проявляються в активізації парадигми людського буття і тому виступають необхідним атрибутом свого власного існування.

Вищенаведені екзістенціали продукують вступ у „пограничний стан”, який є неминучим. Вступивши до нього, людина отримує вищу свободу і помирає, що одне і теж саме.

2.2.4. ,,Химерний” вимір екзистенціальної парадигми

Однією з прикметних ознак літератури середини-кінця XX – початку XXI ст., на противагу зужитим художнім стереотипам соцреалізму, стала міфологічна спрямованість художнього мислення. Розуміння міфу як

,,альтернативної реальності” дає змогу сучасному митцеві по-новому іінтерпретувати давні міфи – найглибші пласти людської культури, створювати цілісну концепцію сприйняття світу шляхом переосмислення міфологічного матеріалу й авторського міфотворення. Одним із найколоритніших репрезентантів цієї течії в сучасному українському літературному процесі став Валерій Шевчук.

,,Роман юрби” Валерія Шевчука, як уже наголошувалось, має екзистенціальний зміст, у якому шістнадцять оповідань розповідають про реальне життя. Фольклорно-міфологічна їх основа виконує роль не екзотичного тла: міфи, легенди, перекази були невід’ємною частиною світовідчуття наших предків, привносили в нього своєрідну духовну корекцію. Тому так тісно переплетено тут реальні картини з фантастичними, умовними, ірреальними.

Життєві події перебігають мовби в якомусь химерному (бароковому) світі, який, однак, суттю своєю нічим не відрізняється від світу реального. В ньому так само відбувається протиборство між добром і злом, світлом і тінню, людина постійно шукає сенсу свого буття, самої себе, прагне розібратися в довколишньому світі, в якому панують страх, непевність, неспокій. Кожне оповідання – своєрідний морально-етичний постулат, до якого варто прислухатися, щоби вижити в тогочасному світі. Про перемогу тут не йдеться.

Під ,,химерним” буттям мається на увазі такий вимір екзистенціальної парадигми, в якій відбувається вихід за межі буденного з його безособовою завершеністю толерантності й любові, що означає глибинне очищення й олюднення буття людини через його розречевлення, деоб’єктивацію. Це – екзистенціальна катарсизація людського буття. Химерне буття людини як антропо-трансценденція є формою особистісного освоєння трансцендентного в людському бутті [27; с.74].

2.2.5. Екзистенціали ,,химерного” буття

Розглянемо детально екзистенціали ,,химерного” буття, що є одним із вимірів екзистенціальної парадигми.

Екзістенціал “сон” – де здійснюються фундаментальні інтенції людського буття. І в цьому процесі важливе місце займають описи сновидінь, марень, видінь персонажів, що їх автор відтворює шляхом поєднання різних шарів реальності. Досить часто вони заступають реальність, творячи зі звичних, старанно вималюваних побутових подробиць, незвичний, химерний світ. Описи сновидінь, видінь, марень не випадково привнесені в структуру твору письменника, бо міцно вкорінені в естетику бароко. І якщо в рамках бароковості вони назагал носять дидактичний характер, то Валерій Шевчук, спираючись на давню традицію, привносить у неї новий елемент. У нього ці стани передають не тільки почування дискомфорту, внутрішнього роздвоєння, втрату цілісності душі, а й виконують важливу сюжетно-композиційну роль: несуть у собі програму розвитку персонажа, дають зрозуміти його психічний стан. Життєва дилема, перед якою опиняється герой, через сни, видіння, марення набуває зримого наповнення. Опис цих станів відіграє роль ,,другої реальності”, в якій буквально живуть персонажі, в яку вони настільки вірять, що стіна між сном і реальністю стає прозорою, а то й зовсім зникає. Дійсно, дивлячись на насиченість твору снами, складається враження, що мешканці житомирської окраїни дугу половину життя проводять сновидіннях, особливо її жіноча частина. Жінкам мариться влаштоване родинне життя, як, наприклад, у Гальчиному сні: ,,…приснилося їй, що саме цей Олексій переступив її порога з рябенькою курочкою під пахвою… оповідала їй курка щось про ніжні почуття,приязнь та дружбу” [30; 178]. Броні, навпаки, наснилась риба, яку Людка трактувала як знак розлучення з Льонькою” [30; 213], який, дійсно, по уявному дроту побіг до іншої жінки [30; 217–218].

На противагу жінкам, які снам надають великого сакрального значення, чоловіки не приділяють належної уваги тому, що їм наснилось. Наприклад, Юрко Тишкевич з приводу нічного сну сну розмірковує так: ,,Сни – річ химерна… але щось нам од них передається”. А ще він подумав, що те ,,щось”, можливо, зматеріалізувалось у запах болотяного лісу…” [30; 311]. Якби хлопець уважніше прислухався до інтуіції, яка послала йому це сновидіння, то, мабуть, і не поїхав у своє відрядження без вороття. Тим не менш до дивного сну він повертався в думках неодноразово [30; 322].

Автор, не випадково в життя героїв вплітає сни, адже здатні сповіщати про те, що відбувається десь на відстані. Так Сашкові Конику-Стрибунцю наснився батько, який падав з кручі: ,,дерся він на кручу разом із батьком, і батько не втримався на крутосхилі й полетів сторчака” [30; 384], і дійсно в реальності далекий батько потребував допомоги.

Падіння ,,у якусь чорну яму” [30; 420], наповнену жінками на курячих ногах, чоловіками з кінськими головами, не обійшло уві сні і Васю Равлика. Здається, це було передчуття жахливого співмешкання з чортицею Раєю, а коли усе скінчилося, то у наступному сні він летів шукати білу кішку [30; 458] – уособлення втраченого, хоч і примітивного, але кохання.

І тільки в кінці твору у Юлькиному сні-забутті з’являється чоловік у синьому плащі та кепці й ніби світився [30; 597]. Цей чоловік приніс спокій у Безназванний завулок житомирської окраїни, знаменуючи уві сні кінець реальної тоталітарної епохи.

Підсумковуючи сказане, в плані концепції можна зауважити, що, на думку екзистенціалістів, вивчення несвідомого за допомогою наукових методів – справа безкорисна, бо наука в цьому випадку безпомічна. Міфи та ілюзії, до яких входять і сни, навпаки, допомагаючи людям жити.

Екзістенціальні міфологічні істоти у творі представлені низкою образів, що живуть поміж людей. Це і чортиця Рая – звабниця чоловіків: ,,…не зникало у нього відчуття, що це бездомна кішка до нього прибилася і в чудний спосіб перетворилася у дівчину-жінку” [30; 433] , і Рудько – вирішувач демографічних проблем, жінки Нора і Людка вирішили, що він нечиста сила: ,,Хто ж це може бути? – Чорт? ” [30; 366–367]. На їх думку, у Рудька „нечистий” погляд [30; 358–359].

Герої роману живуть ніби у двох вимірах – у дійсному світі і уявному, вигаданому. Ці світи сходяться, співіснують, але від того не змінюється нічого в долі героїв. Навіть назви оповідок роману звучать як образи-алегорії: ,,Пух”, ,,Профілі на камені”, ,,Жінка для чорногуза”, ,,Рудько”, ,,Коник-Стрибунець”, ,,Чортиця”, ,,Місяцева Зозулька із Ластів’ячого Гнізда”.

Невимушено, без остраху, жінки, сидячи на камені, обговорюють ,,нечисту  тему”: ,,…упирем він був. Еге, пив людську кров, особливо з жінок” [30; 348]. Так само й чоловіки, характеризуючи жінок, вважали, якщо недорозвинена і полюбляє голою ходити, значить відьма [30; 466]. Автор у тексті вказує, що чортяка сидить в усіх: у Кольці-рибалки, тещах, п’яничках [30; 570] тощо. Навіть доводить, що може чортяку знищити: ,,…такий він уже в цьому світі уродився: коли не порегоче й не позбиткується з людської глупоти та пристрастей (які вони дрібні та одноманітні), то впаде в меланхолію, а коли чорт упаде в меланхолію, то це вже не жарти, це кажучи фігурально, означає не що інше як початок чортячої смерті” [30; 571].