Екзистенціальна парадигма у ,,романі юрби” Валерія Шевчука

Серед мешканців житомирської окраїни жили колишні в’язні сталінських таборів, один з яких після звільнення вже не бажав нічого міняти у своїй буденщині: ,,…він так звик до тюремного життя, що вдома уладнав собі камеру, куди жінка подавала йому у віконечко їсти…” [30; 601]. Герой постраждав через безпідставний донос: ,,Семенюк-старший добре пізнав ціну спілкування з людьми, страшно вистраждав за це й вирішив ні з ким більше не знатись” [30; 601]. Моральний занепад особистості в умовах тоталітаризму наявний з конфліктів між людьми за матеріальні цінності, які часто є причиною непорозумінь, жорстокості: ,,…єдине неприпустиме в її (вдові Катрі) поведінці було те, що вона голосно, на всю вулицю закляла Івана Пустовойтенка, визнала, що Сталін правильно робив, коли таких чавив, ніби бліх….” [30; 605]. Здається, людство, роблячи усе заради власних меркантильних інтересів, забуло про щастя ближнього і власноруч створило тоталітарний режим антигуманного спрямування. Ситуація героя роману Івана Пустовойтенка, який ,,відсидів великий строк” за те, що ,,в час окупації грав у театрі в народних українських драмах” [30; 605] – яскравий показник трагічної дисгармонії світу, екзистенціального конфлікту між епохою та людиною, проблеми митця в соціумі радянської доби.

В таких умовах морального занепаду людей середини-кінця ХХ століття проходить буденне життя героїв житомирської вулиці, де багатодітним родинам годі чекати на житло: ,,Отож Марина вже народила четверо дітей, ясна річ, що ніхто квартири їм ніхто не давав…” [30; 614], де розкрадання ,,державної власності” було звичайною справою, тому що ,, суворій контрольно-пропускній сторожі … теж треба було з чогось жити” [30; 571]. Перебування у такому середовищі веде до конфлікту з ним, абсурдного обмеження волі, дегуманізації способу життя. Ми бачимо, як у маргінальному середовищі Житомира, де, до речі, народився і виріс письменник, відбувається боротьба між добром і злом, де герої шукають ,,точку опертя” в тоталітарному світі й намагаються досягти в ньому гармонії. Присутність у романі ,,Пастуха у синьому плащі та в кепці з золотою герлигою” [30; 407] символізує гармонію миру, а небесний вогняний кінь знаменує ломку епохи тоталітаризму: ,,Заіржав безголосо і перетворивсь у велике кругле око, що гостро розсипало довкола жмутки проміння, яке й пробудило світ, прогнавши з нього всі привиддя й примари, відтак почався день новий” [30; 408]. Але це відбудеться пізніше – на кінець 80-х, саме на цей час приходиться написання інтерполяції до другої частини ,, Вівці пасомі”.

2.1.1. Гендерні особливості в ,,Романі юрби” Валерія Шевчука

Необхідність створення такого середовища, що відображає і доповнює людину, виникає через неможливість вписатися в оточуючий світ іншим способом, ніж перетворивши його в просторових і часових параметрах повсякденного побутування. Саме в буденному вимірі людського існування складаються взаємовідносини, які стають тим мікросоціумом, через який особистість входить у систему суспільних зв’язків, зберігаючи і продовжуючи життя. В цьому випадку неабияке місце посідають гендерні особливості, зображені у творі. Жінки тут: протиставлення ледачим пиякам чоловікам, вони буквально несуть чоловіків: ,,Вона [Марія] несла його по Чуднівській… То був нелегкий шлях…вряди-годи вона кидала чоловіка на узбіччя й витирала чоло… знову звалила на плечі… і потягла його з упертістю, притаманній їй завжди” [30; 45]. Дивлячись на героїнь чоловічим оком, автор ніби виправдовує пияцтво, вважаючи, що неблагополучне родинне життя спонукає до цього: ,,…кожен мав, як то кажуть,

,,неблагополучне життя”, отож шукали собі душевного спокою, як уміли” [30; 592–593]. Автор об’єднав місцевих алкоголіків у спільний рибацький клан, де проходить їх чоловіче спілкування за юшечкою вдалині від сімейних непорозумінь [30; 611, 612].

У розглядуваному доробку Валерія Шевчука суттєве місце займає проблема жіночої долі. Концептом ,,вицвілої жінки” [30; 112] автор підкреслює відносність і плинність жіночої краси і нагадує про те на прикладі розфарбованої жінки-осені [30; 324–325], коли затихаюча природа перед зимовою порою ,,одягається” в ошатний одяг з яскравих кольорів листя та окутує себе парфумами із ,,запаху осені” [30; 117].

Жіночі образи, з чоловічого погляду, у романі недосконалі, обмежені – Микола, наприклад, вважає свою жінку „одороблом” [30; 255], навіть ворони зі своїм фемінізмом, коли покинули чорногуза, виглядають більш прогресивними за жінок: ,,Він став буркітливий і сердитий, цей чорногуз, а такого щастя вони, ворони, знайдуть скільки завгодно, та й коли не знайдуть, біди немає” [30; 354]. Ворони є протиставленням жіночого прагнення до заміжжя: ,, –Ми, баби, дурні, – заговорила знову Тоська… – Ото дівчиною біжиш заміж, аж посторонки рвеш…” [30; 94]. Не кожній вдається створити родину: ,,Були то старі дівчата околиці, які безнадійно перезрівали, але на залицяльників надії вже не мали: Зінка…Людка… провізорка…” [30; 217]. А якщо не паруються, влаштовують особисте життя, народжуючи від випадкового чоловіка дитину, котрій згодом розповідають, ,,що їхній батько їх покинув і невідомо: живий він чи вбитий” [30; 379]. Тому, на думку героїнь небезпідставно чоловіки місцями названі кнурами: ,,Жоден з тих кнурів, думала вона [Нора] зневажливо про чоловіків околиці, і вусом не повів, щоб кинути в городець старих дівчат камінця…” [30; 369].

У свою чергу чоловіки, з жіночої точки зору, – постають прибульцями з якоїсь невідомої загрозливої планети, такі собі ,,маланці”-звабники [30; 366], які ,,підбирають усіх непорочних” [30; 563, 610]. Жінкам навіть сниться, що у

чоловіків нема іншої ідеї, крім фізіологічного прагнення жінок: ,,Один тільки Шурко Хаєцький у тому сні… брів у цілковитій темряві з цигаркою ,,Памиру” у вустах і розглядався, чи не побачить якоїсь загуляло спідниці в цьому перламутровому мареві” [30; 221]. Таку, побудовану на вічному міжособистісному протистоянні гендерну модель Валерій Шевчук зобразив на Мальованці.

2.2. Три виміри екзистенціальної парадигми (буденність, граничне буття, ,,химерність”)

Отже, розглянемо детально екзистенціальні виміри парадигми, що показана у романі на тлі певного часового відрізку.

,,Буденне життя це вимір, у межах якого відтворюється родове та цивілізаційне буття людини, перебування людини у звичному екзистенціальному вимірі”. [27, с. 50]. Буденність, або повсякденність, є природним середовищем для людини, бо в ній відчуває себе впевнено та знаходить єдність і взаєморозуміння з іншими. Повсякденність можна ототожнити з близькими в деяких аспектах ,,життєвим світом” і ,,способом життя”.

,,Граничне буття –  це вимір екзистенціальної парадигми, в якому відбувається свідомий вихід за межі буденності з її безособовою гармонією в екзистенційний простір, де людина актуалізує особистісні ознаки, стаючи одночасно і відкритою світові, і самотньою стосовно нього. В граничному бутті відбувається не тільки посилення самотності, але з'являється можливість дійсного виходу за її межі” [27; с.75].

Химерність – це нездійсненність, утопічність, міфологічність, фантасмагоричне перетворення реальної дійсності. Характеризується умовністю подій і нежиттєвістю героїв та образів. Тобто це друга реальність, яка приутня у розглядуваному творі.

2.2.1. Буденність – ,,прикородонна” зона граничного буття (особливості повсякденності)

,, Роман юрби” зображує побутову культуру сімдесятих-дев’яностих роківХХ століття, коли наявність в домі ,,телевізора, пральної машини, кухонного комбайну, нового посуду, фотеля і пуфіка” [30; 110] мало сенс беззаперечного добробуту; з типовим для того періоду людським оточенням, де значне місце посідали родинні сварки, подані у вигляді піску: ,,…тепер його [Льоньку] щодня обсипає сухий, сірий пісок, засипає глибше й глибше; по шию загруз він у той пісок…” [30; 110]. Щоденне існування людей насичене постійними роздорами, наповнене нескінченними розмовами на вже згадуваному камені. Герої ніби застигли в своєму розвиткові, існують не насправді, без покликання, просто перебувають в сірій буденності, тобто в такому житті, яке лише умовно може бути названо людським. Соціум підкорений усталеним правилам, нормам, іншим людям, в ньому наявна невизначеність власного шляху та небажання вибору. Ось Валентина Микитівна Карташевська змушує свою доньку коритись життєвим нормам: ,,вона змогла зв’язати кілька понять (краса рідної дочки плюс потреба когось шукати) у простий, як у підручнику ,,Логіка”, умовивід:

– А ти, дочко, отак не сиділа б склавши руки: пора й тобі жениха пошукать… Не забувай, що тобі двадцять і їден” [30; 289–299]. Колись мати й сама підкорювалась через небажання вибору.

Це можна назвати як насолода несвободою, відсутність відповідальності, що зводить людину до рівня об’єкта. В буденному бутті людина може виявляти величезну активність, однак ця активність завжди задана їй ззовні, а не з боку її внутрішнього, глибинного життя [27; 50]. Через відсутність власної відповідальності чоловіки змушують незаміжніх жінок Гальку, згодом її доньку Лєну, народжувати покоління безбатченків, якому невідомо слово ,,батько”: ,,…скільки сягає пам’ять, вона теж не пам’ятала, щоб у їхньому домі був мужчина і щоб вона називала того нетіпаху батьком. Не було навіть ілюзорного його символу – аліментів…” [30; 41].

Отже, зображена підкорена людина, яка вдовольняється своїм перебуванням в буденності, тобто існує в звичному їй світі – в житті цієї людини не буває граничних ситуацій і усе в ньому підкорено: ,,…все, що є в цьому світі, має бути, що все, що сталося, мало статись, а що не сталося, не мало статись – на те є воля отого Місяця і Зірок, і повинна лишатися слухняна, має впокоритися й чекати і слухати…” [30; 597]. Також наявний такий конституант як чоловіча покіра перед жінкою заради запобігання родинної війни [61; 307].

Буденність – це постійно присутня реалія, суть якої визначається її призначенням зберегти, продовжити і влаштувати життя людини. Такий зміст і функціональне значення повсякденності виявляється в її складових компонентах: предметно-речовому оточенні, на фоні якого формується ціннісно-комунікативна система і закріплюються стереотипи поведінки. ,,Роман юрби” найкращим чином передає колорит житомирської околиці. Це виражається в суржиковій мові, наприклад, „поренче” (поруччя) [30; 32], ,,кугут” (виходець із села) [30; 575], приказках: ,,Кінь, кажуть, веселіше біжить, коли чує домівку” [30; 552], ,,За моє жито мене і бито” [30; 228], ,,Шевцю – шевство, а кравцю – кравецтво” [30; 230] тощо.

Письменник, зображуючи буденність, іронізує над тогочасними міщанами – ,,одноякісними” людьми, у яких беззмістовне життя, в якому відсутня екзистенція. Наприклад, жадібність – автор удається до гіперболізації у сцені, що зображує поїдання великої кількості страв. У творі очі стають ,,казанки-очі” при виді накритого солу [30; 202], викликаючи голодні спазми [30; 204, 209]. Нас вражає гіперболічне хизування Вальки перед сестрою Марією власним сімейним гардеробом: ,,101 шовкова сорочка, 53 ліфчики і 95 трусів… 208 пар капронових панчох і колготок… і 80 пар нових туфель… Йонтині костюми (21) і 15 пар Йонтиних туфель. Ще вона показала 20 пар жіночих чобітків… і кільканадцять трохи злежаних хусток… 215 кофт, 50 спідничок і 150 плать” [30; 66].

Варто відмітити, що у  романі, написаному у період застою, представник інтелектуальної діяльності зображується як ,,сірий чоловічок”: ,,Був на березі й сірий чоловічок. Сидів під хирлявим деревцем навпочіпки, злякано скорчився і сховав голову в плечі” [30; 81].

Дослідниця творчості Валерія Шевчука Людмила Тарнашинська у передмові до роману пише, що ,,смішні й трагічні образи подібних людей символізують те, як тоталітаризм ламає людину, стирає з неї індивідуальність тощо. Втім, і остання новела-апендикс, написана вже у дев’яності, й загалом досвід життя в нових внутрішньо-політичних і економічних умовах після падіння залізної завіси переконує – всі ці маленькі трагедії притаманні не лише тоталітарному суспільству, вони щоденно загрожують будь-якій громаді людей, постаючи таким собі шляхом найменшого спротиву” [30; 13].

Сприйняття буденного буття як самоцінності гальмує актуалізацію неповторно-особистісного начала. Буденність є перебування до настання граничного виміру екзистенціальної парадигми. Отже, можна сказати, що буденність є ,,прикордонною” зоною, що існує тільки через ,,повсякденність” у індивідуальному бутті. В основі цього – специфічна раціональність, яка неможлива без існування її протилежності ,,не повсякденного”. І тому повсякденне буття є фоном граничног буття людини.

2.2.2. Граничний вимір екзистенціальної парадигми

В свою чергу суб’єктивні переживання особистості: страх, відчай, тривога, туга, турбота, любов, причетність складають емоційно-чуттєвий фон повсякденності. В такому устремлінні виходу за власні межі відбувається становлення особистості та набувається сенс її буття. У граничне буття людина виходить завдяки реалізації волі до влади і волі до пізнання та творчості. Це закладає екзистенційну основу суперечливості граничного буття.

Становиться зрозумілим, що, за Н. Хамітовим, по-справжньому людина відчуває свою екзистенцію саме в стані граничного буття, саме воно є екзистенціальним. Дотримуючись концепції дослідника, можна припустити, що екзистенціали, в якості формоутворюючої екзистенції, проявляються у вимірі граничного буття.

Граничне буття є результатом усвідомленого вибору людини. У ньому зникає тимчасовість, ситуативність граничності, завдяки чому зникає і буденність – як життєвий вимір людини, хоча в ньому з необхідністю відтворюються буденні ситуації. Якщо гранична ситуація здебільшого постає результатом зовнішніх відносно людини обставин, то граничне буття є наслідком усвідомленого виходу в позабуденні стани. ,,В цих станах граничність втрачає свій випадково-ситуативний характер й сама набуває ознаки специфічного буття. У граничне буття людину виводить не поодинокий вчинок, а ,,ансамбль» вчинків, що є наслідком бажання реалізуватися за межами буденної присутності у світі... ” [27; 155].

2.2.3. Екзистенціали граничного буття

Розглянемо детальніше екзістенціали¹ граничного виміру екзистенціальної парадигми, що означають у розглядуваному творі кризові стани героїв, які приводять до актуалізації особистісного начала. Така актуалізація в основному виявляється у загостренні самосвідомості й переосмисленні сенсу життя.

Відчай – екзистенціал граничного буття, в якій людина переживає абсолютну неможливість подальшого існування у звичному буттєвому

_____________

¹Екзістенціал – філософське поняття на позначення цілісної картини людського існування [26; 289].

просторі. Відчаєвими екзистенціалами героїв твір доволі перенасичений. Вони вкладені в уста матері, що відправила свою дитину в армію: ,,Не кажи, – вже заплакала куца Наталка. – Своїх дітей туди не пошлють, а наших так запруть, що й кісточок не зберемо. Коли б не в Афганістан, чого б це він листа досі не написав?” [30; 446]. Неможливість існування у повсякденому бутті сходить від Васі Равлика через ревнощі до чортиці Раї, що неочікувано з’явилась у його житті: ,,Вася Равлик застогнав тихо, бо відчув, що він весь ніби облип тією Раєю. …темно було у Васиній голові. Так темно, що він почав й сам себе боятись…” [30; 492, 493]. Відчай – це біда, навіть якщо вона, на думку автора, ,,в комічні одежі вдягнена” [30; 611]. Йдеться про