Державний кредит. Сутність, значення і його характеристика

     Міністерство  освіти і науки України

     Київський професійно педагогічний коледж ім. А. Макаренка 
 
 
 
 

     Курсова робота

     З дисципліни: «Гроші та кредит»

     На  тему: «Державний кредит. Сутність, значення і його характеристика» 
 
 
 
 
 

     Виконала

     Студентка 33ко-3/9

     Верба А. В.

     Викладач

     Алексєєва О.О. 
 
 

     Київ 2010

     Зміст

     Вступ

1. Дослідження державного кредиту.
1. Економічна сутність державного кредиту.
2. Класифікація форм державного кредиту.

2. Роль державного кредиту у формуванні фінансових ресурсів держави.

2.1 Роль державного кредиту у формуванні державного бюджету.

     2.2 Вплив дефіциту бюджету і державного боргу на національну економіку.

     2.3 Зовнішня заборгованість і шляхи її оптимізації.

     3.  Зовнішній борг України на кінець 1 півріччя 2010 року.

     Висновок.

     Використані джерела. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

     Державний кредит являє собою доволі специфічну ланку державних фінансів. Він  не має ні окремого фінансового фонду (кошти, що мобілізуються за його допомогою, проходять, як правило, через бюджет), ні обособленого органу управління. Разом  з тим він характеризує особливу форму фінансових відносин держави і тому виділяється в окрему ланку.

     Державний кредит за своєю економічною сутністю – це сукупність економічних відносин між державою в особі органів  влади й управління, з одного боку, і фізичними та юридичними особами – з іншого, за яких держава є позичальником, кредитором і гарантом.

     Основна класична форма державно-кредитних  відносин, коли держава виступає позичальником  коштів. При цьому за допомогою  державного кредиту залучаються  вільні фінансові ресурси юридичних і фізичних осіб, які використовуються для задоволення державних потреб.

     Будучи  кредитором, держава за рахунок коштів бюджету надає на платній основі за умови обов'язкового повернення кредити юридичним і фізичним особам. Обсяг таких операцій значно менший, ніж при попередній формі.

     У тих випадках, коли держава бере на себе відповідальність за погашення  позик або виконання інших  зобов'язань, взятих на себе фізичними  чи юридичними особами, вона є гарантом (умовний державний кредит). Оскільки державні гарантії, як правило, розповсюджуються на недостатньо надійних позичальників, то вони призводять до зростання витрат із централізованих грошових фондів. У сфері міжнародних економічних відносин держава може виступати як у ролі позичальника, так і кредитора.

     Як  економічна категорія державний  кредит поєднує в собі фінансові  та кредитні відносини. Як ланка фінансової системи він обслуговує формування і використання централізованих  грошових фондів держави. Державний  кредит є зворотним, терміновим і  платним. Разом з тим, між державним та банківським кредитом, як класичною формою кредитних відносин, існують суттєві відмінності.

     Банківський позиковий фонд використовується для  кредитування підприємств з метою  забезпечення безперебійності процесу  розширеного відтворення і підвищення його ефективності. Кредити можуть одержувати й приватні особи. Відмітною рисою банківського кредитування суб'єктів господарювання є продуктивне використання позичкового фонду (або з метою розвитку соціальної інфраструктури виробничих колективів). Використання кредитних ресурсів як капіталу створює умови для погашення кредиту і виплати процентів за рахунок збільшення вартості додаткового продукту.

     Коли  ж мова йде про державний кредит, то отримані через державну позику кошти надходять у розпорядження органів державної влади, перетворюючись в їх додаткові фінансові ресурси. Вони використовуються, як правило, на покриття бюджетного дефіциту. Джерелом погашення державних позик і виплати процентів за ними виступають кошти бюджету. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Дослідження державного кредиту.

     1.1 Економічна сутність державного кредиту.

     Державний кредит – це специфічний елемент  державних фінансів, в якому держава  відіграє роль позичальника коштів, кредитора або гаранта повернення коштів. Держава змушена бути позичальником коштів у зв'язку з необхідністю вирішити такі завдання:

• збалансованість бюджету;
• фінансова підтримка сфери виробництва;
• розвиток соціальної сфери.

     Залучення коштів до бюджету завжди обмежене рівнем оподаткування, підвищення якого  може зашкодити економічній діяльності підприємницьких структур і підвищенню добробуту населення. Тому держава на фінансування своїх потреб використовує інші джерела, намагаючись збалансувати доходи бюджету з поточними та капітальними витратами. Найпростішим і найдешевшим способом покриття видатків є грошова емісія. Проте уряд, який постійно покриває дефіцит бюджету за рахунок емісії, стимулює інфляцію в економіці, розширюючи сукупний попит без відповідного додаткового підвищення пропозиції предметів споживання. Це призводить до підвищення цін і вкрай негативно позначається не тільки на життєвому рівні населення, а й на фінансовому стані держави.

     Привабливішим порівняно із заходами, що збільшують грошову масу, є залучення коштів на внутрішньому та зовнішніх фінансових ринках у формі державного кредиту за умови його ефективного використання. У цьому разі держава є позичальником, а кредиторами можуть бути юридичні та фізичні особи, міжнародні фінансові організації, іноземні держави.

     Циклічність економічного розвитку визначає рівень використання державою позичених коштів. В умовах спаду економіки країна збільшує розміри позик. Але прямої залежності між державними позиками і станом економіки держави не існує. Високорозвинені країни навіть в періоди стабільного розвитку можуть збільшувати свої боргові зобов'язання.

     Можливість  державного запозичення ґрунтується  на виконанні грошима функції  нагромадження. У суб'єктів підприємницької  діяльності тимчасово з'являються  вільні кошти, які вони можуть спрямувати на ринок державних цінних паперів. Сезонність виробництва і коливання надходжень від реалізації продукції, амортизаційні відрахування і система розподілу прибутку істотно впливають на обсяги кредитних ресурсів підприємств і є основою для фінансування держави. Серед населення так само відбувається постійний рух коштів; часовий розрив між отриманням доходів і витратами є вагомим джерелом державного кредиту. Тому за економічною сутністю державний кредит є формою вторинного перерозподілу ВВП, доходів і нагромаджень – прибутку, заробітної плати, амортизації тощо, частина яких перерозподіляється через бюджетну систему у вигляді податків, зборів, платежів, а решта може використовуватись як позика державі. Перерозподільний характер державного кредиту особливо виявляється при сплаті доходів кредиторам за рахунок коштів Державного бюджету, основною частиною яких є податки з юридичних і фізичних осіб.

     Крім  розподільної функції державний  кредит виконує також регулюючу  та контролюючу функції. Беручи участь у кредитних відносинах, держава  може впливати на грошовий обіг, рівень процентних ставок на фінансовому ринку, на виробництво і зайнятість, а отже, здійснювати регулюючу функцію у визначенні макроекономічної політики. Проте механізм впливу зовнішніх позик на макроекономічну ситуацію неоднозначний і має розглядатися з урахуванням впливу обсягів інвестицій на темпи економічного розвитку, оскільки наслідком нераціональних і зайвих зовнішніх запозичень можуть бути такі боргові зобов'язання перед нерезидентами, які в майбутньому значно обмежать свободу здійснення економічної політики. Контролююча функція здебільшого забезпечує цільове використання коштів, своєчасність розрахунків за борговими зобов'язаннями; її виконують як державні, так і недержавні фінансово-кредитні інститути.

     Державний кредит відрізняється від банківського метою і призначенням залучених коштів, джерелами погашення позик, формами гарантій, впливом на грошову масу, функціями, які виконують суб'єкти кредитних відносин.

     Державний кредит може мати протилежні наслідки в коротко- та довгостроковому періодах і здійснювати стимулюючий або руйнівний вплив на економіку країни. Адже поряд зі зменшенням ризиків борг, розрахований на погашення в надто короткий строк, призводить до підвищення відсоткових ставок та ризику неплатежів, стимулюючи внутрішній попит й економічний розвиток загалом, збільшення державного зовнішнього боргу та його обслуговування одночасно посилює тиск на національну валюту та валютні резерви; у разі надмірного використання кредиту на споживчі цілі призводить до неплатоспроможності держави або значного скорочення її видатків на фінансування соціально-економічних програм і збільшення в майбутньому рівня оподаткування. Нераціональна структура залучення іноземних позик (значна питома вага короткострокових позик) може спричинити валютні та біржові кризи; значна заборгованість офіційним кредиторам перешкоджає реалізації незалежної економічної політики.

     У цьому зв'язку замість того, щоб  надмірно покладатися на зовнішні позики, слід стимулювати внутрішні нагромадження. Залучаючи зовнішнє фінансування, пріоритет необхідно віддавати прямим іноземним інвестиціям, оскільки вони зазвичай збільшують експортний потенціал країни, не передбачають значних коливань грошової маси і позбавлені спекулятивних ознак. Необхідно також ретельно аналізувати здатність обслуговування країною боргу в майбутньому і використовувати залучені кошти переважно на фінансування капіталовкладень, дохідність яких покриває витрати на обслуговування боргу. 

     1.2 Класифікація форм державного кредиту.

     Державний кредит може бути внутрішнім і зовнішнім.

     Внутрішній  державний кредит виступає в таких  формах: державні позики, перетворення частини вкладів населення в  державні позики, запозичення коштів загальнодержавного позичкового фонду, казначейські позики, гарантовані позики (мал. 1.1).

     

     Мал. 1.1. Форми державного кредиту

     У трансформаційній економіці постсоціалістичного  типу, якій притаманне прагнення до інтеграції з європейськими структурами, перевага надається сучасним ринковим формам державного кредиту – державним позикам. Вони класифікуються за певними ознаками:

     1. За емітентами боргових зобов'язань  позики поділяються на державні (випускаються центральними органами  управління і надходять до  Державного бюджету) і місцеві  (випускаються місцевими органами управління і спрямовуються у відповідні місцеві бюджети). На відміну від державних місцеві позики (як внутрішні, так і зовнішні) зазвичай мають чітку цільову спрямованість і випускаються для фінансування конкретних економічних чи соціальних програм.

     2. За видами кредиторів розрізняють кредити, які можуть надаватися міжнародними фінансовими організаціями (Світовим банком, МВФ, Європейським банком реконструкції і розвитку), іноземними державами та іншими кредиторами.

     3. За місцем розміщення позики  поділяються на внутрішні – функціонують на внутрішньому фінансовому ринку і зовнішні – функціонують на зовнішньому ринку кредитних ресурсів. В Україні понад 70 % державних позик складаються із зовнішніх запозичень.

     4. За правовим оформленням розрізняють  державні позики, які надаються на основі угод, і позики, що забезпечуються випуском цінних паперів. В Україні, як і у світовій практиці, використовують обидві форми: першу, як правило, для оформлення кредитів від урядів інших країн, міжнародних організацій та фінансових інститутів; другу – для мобілізації коштів на внутрішньому фінансовому ринку, тобто випуск облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП), а також на міжнародних ринках позикового капіталу – євробондів та облігацій зовнішньої державної позики (ОЗДП)

     Державні  позики можуть оформлятися у вигляді  облігацій, казначейських векселів, казначейських нот, ощадних облігацій. У вітчизняній практиці державні цінні папери випускаються у вигляді  облігацій, казначейських зобов'язань та акцій (Додаток 1).