1. МВФ: ЙОГО ІСТОРІЯ, СУТНІСТЬ І СТРУКТУРА

   Необхідність  створення організації для регулювання  світової валютної системи стала  виявлятися під час Великої депресії, яка зруйнувала світову економіку  в 30-і роки.

   Загальна  недовіра до паперових грошей в умовах кризи підвищило попит на золото до рівня вищого, ніж існуючі його запаси в фінансових органах. Тому ряд  країн на чолі з Великобританією  були змушені відмовитися від  золотого стандарту, який визначав протягом багатьох років вартість грошей як незмінну величину. Невизначеність вартісного виміру грошей, які не мали більше фіксованого  співвідношення з відповідною кількістю  золота, призвела до того, що обмін грошима  між країнами, які зберегли золотий  стандарт, і країнами, які відмовилися  від нього, значно ускладнився. Країни почали організовувати запаси золота і грошей, на які його можна було закупити. Скоротилася кількість  грошових операцій, ліквідувалися робочі місця, знижувався рівень життя населення. Порушився співвідношення між грішми та вартістю товарів, а так само між  вартостями різних валют. У таких  умовах світова економіка почала руйнуватися: у 1929 - 1932 роках ціни на товари у світі впали на 48%, а  обсяг світової торгівлі знизився на 63% [1].

   Неодноразові  спроби розв'язання валютних проблем  на міжнародних конференціях і зустрічах  не мали успіху. Необхідно було налагодити співпрацю між усіма державами  для створення нової валютної системи і організації міжнародного інституту для здійснення постійного контролю за нею.

     На початку 40-х років Харрі Декстер Уайт (США) і Джон Мейнард Кейнс (Великобританія) практично одночасно внесли свої пропозиції щодо створення нової світової валютної системи та відповідної постійно діючої організації. Після довгих переговорів, які проходили у важких умовах військового часу, міжнародне співтовариство погодилося на прийняття нової системи і створення такої організації. Вирішальна зустріч із заснування Міжнародного валютного фонду (МВФ) відбулася в липні 1944 року в Бреттон-Вудсі (Нью-Гемпшир, США), де зібралися представники 44 держав. МВФ розпочав свою діяльність у Вашингтоні в травні 1946 р. у складі 39 країн.

   У 1944 р. СРСР брав активну участь в  Бреттон-Вудської конференції і навіть підписав заключний Акт про заснування МВФ і МБРР, але пізніше не ратифікував ці договори. Усі колишні республіки СРСР вступили в МВФ у травні - вересні 1992 р. Україна стала членом цієї організації 3 вересня 1992 [18, с. 89].

Зараз членами організації є 183 держави. Капітал МВФ (з внесків країн-членів) на сьогоднішній день 212 млрд. одиниць  «спеціальних прав запозичення», що складає  приблизно 272 млрд. дол. США. Штаб-квартира МВФ знаходиться у Вашингтоні.

      МВФ створений для регулювання відносин у сфері валютних розрахунків між державами і здійснення фінансової допомоги країнам-членам через надання їм при виникненні валютних труднощів, зумовлених порушенням рівноваги платіжних балансів, короткострокових кредитів в іноземній валюті. Фонд діє як спеціалізована організація системи ООН. Практично МВФ є інституціональною основою сучасної міжнародної валютної системи.

   Офіційно затверджені такі цілі МВФ, які закріплені у Статті I угоди МВФ:

а) розвиток міжнародного співробітництва у валютній сфері через постійну організацію, яка забезпечує механізм консультацій з міжнародних валютно-фінансових проблем;

б) сприяння розширенню та збалансованому зростанню міжнародної торгівлі, підтриманню високого рівня зайнятості та реальних доходів;

в) забезпечення стабільності валютних курсів; підтримка домовленостей членів щодо валютних курсів; недопущення конкурентного знецінення валют;

г) допомога у створенні багатосторонньої системи платежів за поточними операціями між членами, усунення валютних обмежень, які гальмують розвиток світової торгівлі;

д) надання загальних ресурсів Фонду у тимчасове користування членами з метою забезпечення можливості відхилень у платіжних балансах без застосування заходів, що завдають шкоди національному та міжнародному розвитку;

е) скорочення тривалості та зменшення ступеня  нерівноваги у міжнародному балансі розрахунків членів.

     Вищим директивним органом Фонду є Рада керівників, до якого кожна держава-член призначає одного керівника та одного його заступника. Тимчасовий комітет з питань реформи міжнародної валютної системи проводить засідання двічі на рік і звітує перед Радою керівників щодо регулювання міжнародної валютної системи та її функціонування, вносить пропозиції щодо змін у статуті. Комітет розвитку здійснює загальний аналіз процесу розвитку, звітує перед Радою керівників Фонду та Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР) вносить пропозиції щодо передання ресурсів країнам, що розвиваються.

   Виконавчий  комітет відповідає за ведення справ  Фонду та використовує повноваження, які йому надані Радою керівників. Виконавчий комітет працює на постійній основі у штаб-квартирі МВФ. У 1996 р. до складу комітету входили 24 виконавчих Директори. Вони обрали Директора-розпорядника, який веде справи Фонду під керівництвом Виконавчої ради. Кожна держава-член має відповідним чином розраховану квоту (внесок), від розміру якої залежить кількість голосів країни у Фонді.( див. Додаток А)

     Кожна держава дістає 250 голосів незалежно від розмірів її квоти плюс один голос на кожні 100 тис. СДР(міжнародний резервний актив) її квоти. Рішення приймаються більшістю голосів, а з деяких питань — більшістю у 70 % або 85%. Таким чином, величина квоти визначає можливості країни впливати на політику МВФ.

    Статут Фонду передбачає періодичний, не менше одного разу в п'ять років, загальний перегляд квот, з тим щоб приводити їх у відповідність із співвідношенням економічних потенціалів країн-членів, що змінюються, та їхньою роллю у системі світового господарства. У результаті капітал Фонду був збільшений з 7514 млн. СДР у 1946 р. до 135200 млн. СДР у 1992 р. та 145318,8 млн. СДР у 1996 р. Зростанню капіталу МВФ також сприяє вступ до нього нових членів. Внески у статутний Фонд вносяться або у СДР, або у валюті, яку визначає Фонд. Як правило, чверть свого внеску країна повинна внести у вільно конвертованій валюті, решту — в національній.

    Первісні квоти держав-засновників визначалися за допомогою так званої Бреттон-Вудської формули, яка включала основні економічні показники кожної країни за певний час: національний доход країни, резерви золота і доларів, середньорічний імпорт, максимальний показник експорту, середньорічний експорт. Згодом змінювалися коефіцієнти показників, зменшилася вага окремих компонентів, були внесені зміни також до самих показників. До уваги стали брати валовий внутрішній продукт за певний час; середньомісячний показник резервів; середньорічні поточні платежі країни; середньорічні поточні грошові надходження; змінність поточних надходжень.

    Сума квоти має принаймні чотири основні функції. По-перше, це внесок у статусний капітал МВФ, джерело формування ресурсів організації. По-друге, на суму квоти може розраховувати країна, якій потрібні кредити. По-третє, розмір квоти визначає кількість голосів у процесі прийняття рішень. По-четверте, розмір квоти дає право призначення свого директора у виконавчий орган Фонду — Директорат членства у важливому практичному органі – Тимчасовому комітеті з питань реформи міжнародної валютної системи. Таким чином, специфіка членства у МВФ полягає у тому, що держави заінтересовані мати максимально високу квоту.

   Фінансові операції МВФ проводить через три свої структури: Департамент загальних рахунків; Департамент СДР; Спеціальні рахунки МВФ.

   У межах Департаменту СДР відображаються всі операції з використанням СДР. Вартість одиниці СДР дорівнює середньозваженій вартості кошика з п'яти основних резервних валют. На 1 січня 1996 р. на долар СІПА припадало 39 % вартості кошика, німецьку марку — 21 %, японську ієну — 18 %, французький франк — 11 %, на англійський фунт стерлінгів — 11% (табл. 1.1). МВФ розподіляє СДР між країнами-членами пропорційно до їхніх квот на момент розподілу.

                                                                                               Таблиця 1.1

Компоненти  стандартного «кошика валют» (питома вага, % на

1 січня  1996 р.) [2]

    Спеціальні рахунки МВФ складаються з Трастового фонду розширеного фінансування структурної перебудови (ЕСАФ), Трастового фонду, Рахунку субсидій механізму додаткового фінансування та інших рахунків. У Сучасних умовах основним спеціальним рахунком МВФ є Трастовий фонд ЕСАФ, створений у 1987 р. для надання пільгових кредитів країнам з метою підтримки програм структурної перебудови. Основними джерелами формування та поновлення Трастового фонду ЕСАФ є позики від кредиторів ЕСАФ; ресурси рахунку спеціальних виплат; прямі безповоротні позики; інвестиційний доход з пільгових кредитів та інших.

  Фінансова допомога МВФ надається тому чи іншому члену Фонду шляхом продажу СДР або валюти інших країн-членів в обмін на власну валюту. Купуючи СДР або валюту країн, член МВФ в обмін віддає еквівалентну суму власної валюти та бере на себе зобов'язання її викупити через установлений період часу.

  Ресурси МВФ надаються в межах певної політики та механізмів фінансування. Правила, які регулюють доступ до загальних ресурсів МВФ, однаковою мірою стосуються всіх членів Фонду. Першою передумовою є наявність потреб у фінансуванні платіжного балансу. 3 цією метою фонд оцінює стан трьох елементів: платіжного балансу країни в цілому; зовнішніх резервів та динаміки її резервних позицій. Другою передумовою є визначення строків доступу до фінансування. Третьою передумовою є надання ресурсів за певних умов МВФ, які повинні привести до зменшення дефіциту платіжного балансу, стимулювання економічного зростання, зайнятості, фінансової стабільності, усунення обмежень у сфері міжнародної торгівлі та розрахунків. Загальною метою програм політики стабілізації платіжного балансу, яка підтримується Фондом, є досягнення такої позиції щодо розрахунку поточних операцій, яку можна підтримувати за рахунок нормальних потоків капіталу без використання обмежень у сфері торгівлі та розрахунків або неплатежів. Нарешті, четверта передумова — поетапність надання фінансової допомоги, що дає можливість Фонду оцінювати ефективність її використання. [2]