Поліпшення соціального статусу дітей старшого дошкільного віку в групі шляхом зменшення рівня емоційної тривожності

Становище дитини у групі однолітків визначається трьома основними показниками:

1) симпатією до неї ровесників;

2) благополучністю у реальному  спілкуванні та спільних іграх;

3) позитивною оцінкою, яку вона  отримала від дітей групи. 

Авторитетна дитина, яку люблять  ровесники, виступає організатором  ігор, ватажком групи і високо оцінюється дітьми за своїми моральними і діловими якостями. Як стверджує Ю. Приходько, старші дошкільники, набувши певного досвіду колективного співжиття, вміють не лише оцінити окремі риси та дії товариша в конкретних ситуаціях, але й дати йому загальну оцінку: молодець, хороший друг, ніколи не ображає. У цьому віці різко зростає вибіркове спілкування, в основі якого лежить взаємна прихильність. Вона виявляється в тому, що діти намагаються бути разом в іграх, праці, при виконанні доручень, діти діляться враженнями про нову іграшку, книгу, про те, як провели вихідний день, пригощають одне одного ласощами тощо [39, 41].

Велику увагу в дослідженнях Т.А. Рєпіної, А.А. Рояк було приділено  вивченню особливостей спілкування  в умовах ігрової діяльності – сфері, де найбільш яскраво виявляються міжособистісні відносини дітей дошкільного віку.

Т.А. Рєпіна особливу увагу приділяла  вивченню спілкування хлопчиків  і дівчаток в різних вікових групах дитячого садка [46].

Робота А.А. Рояк присвячена вивченню дітей з особливими труднощами спілкування, які призводять до ізоляції таких дітей від колективу. Для виявлення причин виникнення проблем, необхідно проаналізувати особливості потреб і мотивів спілкування, взаємовідношень досліджуваних дітей з ровесниками, батьками і вихователями, їх самооцінка., умови виховання в сім’ї тощо[48].

Дослідження Ю. Приходько показали, що з набуттям досвіду взаємодії у різних видах трудової діяльності взаємини старших дошкільнят стають більш усвідомленими, а зв’язки між ними тривалішими і міцнішими. Під впливом правильного педагогічного керівництва вони поступово переходять у дружні взаємини, для яких характерні вибірковість і симпатія [41].

Вивчення ціннісних  орієнтацій дітей дошкільного віку, особливо їх взаємних оцінок і самооцінок проводили Т.А. Рєпіна, А.Ф. Горяйкова  і Р.Б. Стеркіна [31]. Вони відзначають, що положення дитини в групі ровесників також визначається і тим, як високо оцінюються її досягнення дітьми групи і наскільки суворо засуджуються її недоліки, а це залежить від характеру особистих і ділових якостей дитини, від системи «ціннісних орієнтацій групи». Система оцінювання відносин в дитячій групі, як правило, не співпадає із загальною системою нормативних відносин дорослих. Але ні одна дитяча група не існує ізольовано від суспільства дорослих, їх культури та моралі [25].

Система оціночних відносин у групі знаходить відображення у соціометричному статусі дитини - на основі того, якими особистими якостями володіють найбільш «популярні» діти групи – ватажки колективу, а також

«непопулярні».

В дошкільній групі діти «популярні» – це діти життєрадісні, комунікативні, веселі, з високим рівнем ігрових навичок, які вміють організувати цікаву гру, розказати казку тощо. У більшості випадків вони мають високі моральні якості і добрі та справедливі, вміють дружно гратися, з яскраво вираженою колективною спрямованістю, але іноді серед них попадаються і «лідери» з негативною спрямованістю і агресивні, що люблять керувати, але не рахуються з інтересами інших дітей, але при цьому мають високий рівень вмінь і навичок, що забезпечує їм успішність спільної з іншими дітьми діяльності, і за це їм багато прощається.

У групу «непопулярних» дітей потрапляють діти малоприємної зовнішності, дещо відстаючі у розвитку розумове і фізично. Іноді безініціативні діти, що легко погоджуються на виконання другорядних ролей у грі, грають безконфліктно і не вміють постояти за себе. Але серед них попадаються діти афектні, вперті, тривожні такі, що не вміють будувати взаємовідносини з однолітками.

У зарубіжній науці значне місце займає суб’єктивно-ідеологічна теорія, яка визначає, що відношення між людьми визначаються їх вродженими якостями. За нею, дитина володіє певними якостями і, або приречена на «непопулярність» і попадає у розряд «ізольованих» чи буде «зіркою» серед дітей, тобто їй буде забезпечена висока «популярність» у будь-якому середовищі дітей. Представники цієї теорії вважають, що це закон природи.

Дослідження прогресивних психологів показують, що положення дитини в групі однолітків не є постійним, а може змінюватися під впливом багатьох факторів. Зміні положення «непопулярної» дитини може сприяти не тільки покращення «мікроклімату» навколо неї за допомогою позитивних оцінок її якостей вихователем.

Так, з деякими «непопулярними» дітьми старшої групи (Т.А. Рєпіна) [46] було проведено додаткове навчання конструктивній діяльності. Під впливом успішної діяльності, відношення до цих дітей змінилося і їх самооцінка підвищилась. Вони гралися дружно, ввічливо розмовляли, не соромились.

Позитивні взаємовідносини  у дітей також виникають тоді, коли дорослі, знаючи закономірності розвитку дошкільнят, більше заохочують їх через  емоційне уявлення про результат. Особливо це стосується дітей зі слабким типом нервової системи, вразливих, тривожних [15].

Якщо тактика виховання  не змінюється і авторитетність дорослих зберігається тривалий час, то невпевненість, лякливість, безініціативність стають основою для вираження пасивності. Часто такі діти чимось налякані, бояться тварин, темряви, бояться залишитися наодинці.

Постійний оптимістичний  стиль спілкування з «непопулярною» дитиною, підтримка і стимулювання її активності на заняттях та в ігрових ситуаціях, спокійне доброзичливе ставлення надають конструктивну допомогу тривожній дитині. Якщо ж все-таки виникли непорозуміння, то вони розв’язуються «тут і тепер» з позитивною перспективою.

В процесі спілкування  у дітей складаються взаємовідносини різного характеру. Дослідження Коломинського [18], Славіної [49], Кисловської [15], показали, що сприятливі відносини з ровесниками створюють у дитини відчуття приналежності до групи, спільності з нею, що дуже важливо для її загального емоційного самопочуття, впевненості в собі, для формування адекватної самооцінки.

Якщо таких взаємовідносин немає, дитина відчуває себе невпевнено у колективі, важко переживає  свою знедоленість. Несприятливі відношення в колективі породжують у дитини стан напруги і тривоги. Цей стан потребує виходу і дитина знаходить його або в агресії по відношенню до ровесників, або у пригніченості і відчутті неповноцінності. У тому й іншому випадку у неї формується негативне відношення до людей – неприязнь, ворожість, агресивність, тривожність, бажання до ізоляції, мстивість, а разом з цим, негативні риси особистості [15].

Слова «емоція», «емоційний» дуже розповсюджені і використовуються для ступеня вираження того, як люди відносяться – з задоволенням, настороженістю, з гнівом тощо - до того чи іншого явища; цим підкреслюється, що дана подія має для сприйняття людиною певне суб'єктивне забарвлення. Коли кажуть про когось, що він емоційний, то мають на увазі велику вираженість почуттів, що ним оволодівають [12].

Аналізуючи особливості  прояву дітьми дошкільного віку почуття симпатії В.Штерн [40] стверджує, що це почуття вони виявляють, у першу чергу, до рідних: матері, батька, сестер, братів. Воно проявляється також у ставленні до тварин, особливо до маленьких котенят, цуценят. Водночас діти обурюються з приводу поведінки мисливців, м’ясників. Здатність дітей до активного співчуття вчений назвав «вчуванням». Водночас він звертає увагу на те, що поряд з позитивними емоційними реакціями дитини на оточуючий її світ, мають місце і прояви байдужого, а іноді й навіть жорстокого їх ставлення до інших людей. Такі прояви є результатом як вродженої байдужості дитини, так і набутого морального досвіду.

В.К. Котило [20] розглядає емоційний розвиток дитини як важливу умову розвитку всіх інших сфер особистості. При цьому вона особливо підкреслює значення почуттів у моральному розвитку зростаючої особистості – адже моральна вихованість неминуче спирається на здатність людини до співпереживання, співчуття та допомоги іншому, тобто, на здатність до вияву гуманних почуттів.

П.Ф. Коптєрєв [40] значну увагу приділив аналізу емоційно-вольової сфери дитини. Вчений наголошував на важливості виховання у дітей дошкільного віку почуття симпатії до оточуючих людей. Але він відмітив, що симпатію діти часто виявляють до тих. хто потребує захисту і допомоги. Найбільш загальною умовою розвитку у дітей симпатії і ніжних почуттів вчений вважає «стимулювання у дитини любові до всього живого, особистий догляд і турбота про рослини, тварину», а також «ознайомлення з горем і нестатками» та відсутність заздрощів, коли радіє хтось інший.

О.Л. Кононко [19] розглядає соціально-емоційний розвиток дошкільника в контексті особистісно-орієнтованої моделі виховання; висвітлює основні вимоги до соціальної компетентності та емоційної спрямованості на життя, сформульовані в базовому компоненті дошкільної освіти; розкриває уявлення про психічні та соціальні явища значущість соціально-емоційного розвитку для становлення особистості на ранніх етапах онтогенезу, закономірності соціально-емоційного становлення дошкільника в сім’ї та дитячому закладі.

Емоції являють собою  відображення реальної дійсності у  формі переживань. Різні форми  переживання почуттів (емоції, афекти, настрої, стреси, пристрасті тощо) створюють  у сукупності емоційну сферу людини.

Виділяють такі види вищих  почуттів, як моральні, інтелектуальні і естетичні. У психології основні емоції називають фундаментальними. Вони мають характерні мімічні (нервово-м’язові) виразні комплекси і відмінні суб'єкти переживань. Фундаментальні емоції є вродженими, проте соціокультурні чинники відіграють важливу роль у визначенні емоційної експресії. «Правила» вияву емоцій вироблені певною культурою.

За класифікацією, запропонованою К.Б. Ізардом [13], видаляються емоції фундаментальні і похідні. До фундаментальних відносяться:

1.   Інтерес – позитивна емоція, яку найчастіше переживає людина взагалі, а дитина зокрема. В стані інтересу у дитини підвищується увага, допитливість, захоплення діяльністю.

2. Радість – переживання активного внутрішнього задоволення, впевненість в собі, власну значущість, успіх своєї діяльності, прихильність оточуючих людей.

3.    Подив – швидкоплинне переживання, пов’язане зі сприйманням дитиною чогось незвичайного, дивного, незрозумілого, несподіваного, раптового. Сприяє звільненню нервової системи від попередніх емоцій.

4.    Горе – переживання скорботи, глибокого смутку, біди, нещастя. Охоплює дитину, яка занепала духом, почуває себе самотньою, жаліє себе.

5.     Гнів – переживання сильного обурення, незадоволення кимсь або чимось. Ця емоція мотивує агресивну поведінку.

6. Огида – вкрай неприємне переживання, викликане чимось мерзенним, бридким.

7. Презирство – переживання глибокої зневага до когось морально низького, позбавленого гідності, підлого. Це «холодна» емоція, що розвивається як засіб підготовки до зустрічі з небезпечним супротивником.

8.   Страх – переживання сильного переляку, боязні когось. Існують різні форми страху: боязнь, тривожне очікування, переляк, паніка,

9. Сором – переживання дитиною сильної зніяковілості від усвідомлення ганебності свого вчинку, прояв потреби дитини у соціальних зв’язках.

10. Провина – емоції, пов’язані з порушенням дитиною морально-етичних норм.

Якщо комплекс із двох або декількох  фундаментальних емоцій виникає  досить часто, він починає домінувати в емоційній характеристиці особистості дитини, тобто, перетворюється на емоційну рису. До найпоширеніших комплексів емоцій належить тривожність [19].

«Тривожність – це схильність індивіда до переживання тривоги, що характеризується   низьким   порогом   виникнення   реакції   тривоги: один  з

основних параметрів індивідуальних розходжень» [3].

Тривожність – властивість особистості, яка проявляється у частоті, регулярності і порозі виникнення відчуття переживання і невпевненості в своїх діях, переживанні реальних або передбачуваних втрат у здійснених вчинках, хвилювання з приводу подій, які мали місце або є можливими і мають суб’єктивне чи суспільне значення [7].

Тривожність – комплекс фундаментальних емоцій, що включає страх, горе, гнів, сором, провину, іноді - інтерес [19].

Певний рівень тривожності – природна й обов’язкова особливість активної діяльності особистості. У кожної людини існує свій оптимальний чи бажаний рівень тривожності – це так звана корисна тривожність [47]. Оцінка людиною свого стану в цьому відношенні є для неї істотним компонентом самоконтролю та самовиховання. Однак, підвищений рівень тривожності є суб’єктивним проявом неблагополуччя особистості.

Прояви тривожності  в різних ситуаціях неоднакові. В  одних випадках люди схильні поводитись тривожно завжди і скрізь, в інших вони виявляють свою тривожність лише час від часу, в залежності від обставин, що складаються [29].

Ситуативно стійкі прояви тривожності прийнято називати особистісними  і пов’язувати з наявністю у людини відповідної особистісної риси (так звана «особистісна тривожність»). Це стійка індивідуальна характеристика, що відбиває схильність суб'єкта до тривоги і передбачає наявність у нього тенденції до сприйняття досить широкого «віяла» ситуацій, як загрозливих, відповідаючи на кожну з них певною реакцією. Як схильність, особистісна тривожність активізується при сприйнятті певних стимулів, які розцінюються людиною як небезпечні, пов’язані  зі специфічними ситуаціями загрози її престижу, самооцінці та самоповазі [19].