Шпаргалка по "Международному праву"

МІЖНАРОДНЕ  ПРИВАТНЕ ПРАВО

 

І частина 

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ І. 

Загальна  частина МПрП

Тема  №1. Сутність міжнародного приватного права

 

1. Поняття, предмет й система  міжнародного приватного права.
2. Джерела міжнародного приватного права.
3. Методи правового регулювання у міжнародному приватному праві.
4. Співвідношення міжнародного приватного і міжнародного публічного права.

 

1. Поняття, предмет й система  міжнародного приватного права

 

    Міжнародне  приватне право регулює міжнародні невладні відносини.

    Універсального  визначення поняття міжнародного приватного права немає. Міжнародним право називається тому, що відновини, які воно регулює, виходять за межі юрисдикції однієї держави; приватним – бо регулює відносини приватноправового характеру (цивільні, торгові, трудові, сімейні, спадкові).

    Зародилося міжнародне приватне право ще у Древній Греції та в Єгипті. Сократ (436 – 358 р. до н.е.) у своїй судовій промові заявляв, що суд повинен визнати дійсним заповіт його клієнта, оскількі він відповідає як праву «батьківщини» заявника, так і праву форуму (держави суду). Відомий договір між грецькими полісами, у якому зазнчено, що договори із спричинення шкоди мають розглядатися у місці спричинення шкоди за правом держави суду. У Єгипті був закон, за яким договори грецькою мовою мали розглядатися грецькими судами, а укладені єгипетською – єгипетськими судами Канашевский 28

    Спочатку  МПрП називалося колізійне або конфліктне право, оскільки воно виникло як наслідок вирішення колізій (зіткнень) між кількома правопорядками. Сам термін «міжнародне приватне право» запропонував у 1934 році американський юрист, член Верховного суду США, професор Гарвардської школи права Джозеф Сторі.

    Міжнародне  приватне право – це система принципів  і норм, які регулюють цивільно-правові  у широкому сенсі відносини, ускладнені іноземним елементом.

    Іноземний елемент може бути у трьох формах:

• суб’єкт правовідносин – іноземна фізична чи юридична особа;
• об’єкту – певне благо (майно чи право), з приводу якого виникають правовідносини.
• юридичний факт – дія чи подія, яка мала місце за кордоном, і на підставіякої встановлюються, змінюються або припиняються правовідносини.

Як  вважає Ануфрієва  Л.П., іноземний елемент – це будь-яка ситуація, у якій цивільні правовідносини мають реальний звязок з правопорядком двох і більше дерижав.

Відповідно, предмет міжнародного приватного права – цивільноправові у широкому сенсі відносини, ускладнені іноземним елементом.

    Як  зазначають Чешир і Норт, завдання міжнародного приватного права виконано, коли визначено, право якої держави має бути застосовано. 

    Виділяють два різновиди системи міжнародного приватного права:

· дисциплінарна – включає загальну, особливу й спеціальну частини (міжнародний приватний процес, але процес є сферою регулювання публічного права, тому спеціальна частина розглядає питання міжнародного цивільного процесу);

· наукова система ставить певні проблема (завдання), які вирішуються правом. Серед таких завдань згадаються наступні:

– захист прав і законних інтересів громадян однієї держави закордоном;

– правовий статус іноземців, осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб у міжнародному цивільному обороті;

– участь держави, міжнародних організацій, а також їхніх представників й посадових осіб у цивільно-правових відносинах;

– підстави виникнення й порядок здійснення речових прав;

– договірні та їм подібні відносини (зобов’язання);

– виключні права на наслідки інтелектуальної діяльності;

– відносини, пов’язані зі спадщиною;

– сімейні відносини, трудові відносини;

• відносини, що виникають у процесі здійснення всіх вищезгаданих проблем.

    Ще  у III сторіччі до нашої ери Ульпіан писав: “Вивчення права розкладається на дві частини – публічне право й приватне право. Публічним право є те право, яке має відношення до становища Римської імперії, тоді як приватне стосується користі окремих сторін. Існує деяке корисне як у суспільній відносині, так і у приватній”.

    В Римі існувало “jus civile” й “jus gentium” (право народів). “Jus civile” застосовувалось до громадян Риму. До інших осіб застосовувалось “jus gentium”. У подальшому “jus gentium” мав два значення – як право народів і як право між народами. Складності виникали тоді, коли виникали відносини варвара з римлянином або навпаки. Це є сферою приватного права. За Середньовіччя у кожному місті існувало своє статутне право. “Kva lege vili” – в якому місті ти живеш? У справах застосовували право того міста, в якому той чи інший громадянин жив.

    Зародження  приватного права почалось з магістра Олдріна, який говорив: “Чи можливо судити в місті Моден за законами цього міста громадянина з міста Бодена?”.

    В Україні становленням й виникненням  приватного права вважають договір Олега з греками (911), в якому містилася норма щодо успадкування майна русинів, які служили у Греції українцями (їхніми нащадками).

    Глоси – помітки на полях Кодексу Юстиніана. Переписуванням й аналізуванням глосів займалися глосатори. В Середньовіччі були постглосатори. В XVIII столітті завдяки праці глосаторів почалась рецензія римського права. До XVIII століття цим займалися італійці, а в кінці XVIII століття француз Буйєн винайшов відповідь на питання щодо застосування права міста – це був перший колізійний принцип “lex domicilii” (людина живе за тим законом, де вона живе).

2. Джерела міжнародного приватного права

 

     МПрП  – полісистемний комплекс, який обєднуєнорми внутрішньодержавного законодавства, міжнародних договорів і звичаїв.

1. Джерела.

2. Національне законодавство.

3. Судова й арбітражна практика.

a) міжнародний звичай.

4. Міжнародні договори:

a) загальні умови дії міжнародних договорів у міжнародному приватному праві;

b) регіональні міжнародні договори;

c) двосторонні міжнародні договори;

d) багатосторонні міжнародні договори;

e) акти міжнародних організацій;

f) дія міжнародних договорів у національному законодавстві України.

2. Національне  законодавство

    Національне законодавство є основним джерелом міжнародного приватного права. Національне законодавство виділяє чотири системи правових норм:

· Цивільні Кодекси держави (там, де вони є);

· Положення, які перетворюють у життя норми Цивільних Кодексів;

· Спеціальні закони про міжнародне приватне право (їх є більше 30. Японський Закон “Про міжнародне приватне право” 1893 року, найкращим є Закон Угорщини);

· Окремі закони, де є положення приватного права;

· Положення Конституції або аналогічних документів (стаття 26 Конституції – іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами й свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, – за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.

3. Судова й арбітражна  практика

    Судова  й арбітражна практика є джерелом приватного права лише тоді, коли ця практика існує в системі прецедентного права. Сам прецедент не є джерелом права, джерелом є лише норма, яка закріплена у цьому прецеденті. За останніми дослідженнями у Франції судова практика вище першої інстанції є джерелом міжнародного публічного права. В Україні “de jure” практика не є джерелом права, а “de facto” – залишається під питанням.

    Арбітражна  практика – в публічному праві, це рішення арбітражного суду (справа ведеться таємно).  Арбітражна практика є джерелом права за двох умов:

· вона кодифікується (арбітражний регламент UNCITRAL або спочатку існує як рекомендація, а потім стає міжнародним договором);

· місцевий або локальний (здійснюють постійно діючі арбітражні суди). 

Міжнародний звичай

    В Україні звичай не є джерелом права. У статті 7 нового Цивільного Кодексу звичай, записаний як джерело права лише у одному випадку – звичай ділового обороту. Звичай – правила поведінки, які не передбачені актами законодавства, але є усталеним, тобто такими, що широко застосовуються у певній сфері підприємництва. 

    Звичай  може бути джерелом права за таких умов:

· звичай повинен бути кодифікованим під егідою певної міжнародної організації;

· ця кодифікація повинна бути офіційно надрукованою міжнародною організацією – повинна бути видана з реєстраційним номером цієї організації;

· офіційна кодифікація повинна вводитися в дію на території відповідної держави певним правовим актом. 

    Остання редакція правил Інкотермс від 1990 року. Указом президента №567 від 4 жовтня 1994 року правила Інкотермс уведені на території України і є обов’язковими для підприємців усіх форм власності.

    Правила щодо загального права від 1865 року, у редакції 1994 року.

    Варшавсько-Оксфордські  правила щодо угод CIF від 1932 року.

4. Міжнародні договори

    За  Віденською Конвенцією про право міжнародних договорів (1986): “договір означає міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і регульовану міжнародним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох зв’язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування”.

    Договори  укладаються суб’єктами міжнародного публічного права. 

    Теорія  трансформації:

· міжнародно-правова норма отримує юридичну силу у національній сфері лише внаслідок її трансформації у норму внутрішньодержавного права;

· ця трансформація здійснюється у різних правових формах, шляхом видання відповідних внутрішньодержавних актів;

· вибір конкретної правової форми трансформації залежить як від змісту міжнародного договору, так і від характеру відносин, які у даному випадку регулюються;

· норма національного права, яка є наслідком трансформації застосовується як норма “lex specialis” щодо будь-яких інших внутрішньодержавних норм, зокрема, частини правил, що стосуються її тлумачення. У випадку колізії загальної й спеціальної норми завжди застосовується спеціальна норма. Тлумачення норм “lex specialis” у національному законодавстві забороняється;

· ця норма має певну автономію у системі внутрішньо-національних норм, внаслідок чого не втрачає свого первісного характеру;