Шпаргалка по "Международному праву"

    Перевагами  союзу є:

· надання фізичним та юридичним особам держав-учасниць національного режиму. Це право не може бути обмежено ні відсутністю місця проживання або місця знаходження у державі, де охорона запитується;

· введено право конвенційного пріоритету – у особи, яка надала заяву на отримання патенту в одній державі-члена союзу, протягом 12 місяців (на винаходи й корисні моделі) й 6 місяців (промислові зразки й товарні знаки) зберігається право надати таку ж заяву в іншій державі-союзу. Наприклад, дві особи подали заяву на отримання патенту, перша особа надала таку заяву протягом 3 місяців, а інша – протягом 6 місяців й у результаті, конвенційний пріоритет виникає у особи, яка подала заяву протягом 3 місяців;

· тимчасова охорона винаходів та деяких інших об’єктів промислової власності на міжнародних виставках – експонування виробів на офіційних виставках, що мали місце на територіях держав-союзу, не зашкоджує новизні винаходу й не перешкоджає подальшому патентуванню такого експонату у будь-якій державі-члену союзу. 

    В рамках СОТ прийнята угода про охорону позначень місць походження товарів. Створена класифікація місць походження товарів, за якою охороняється приблизно 780 місць. Стаття 2 угоди містить зобов’язання – держави-члени зобов’язуються не вживати зареєстровані позначення, якщо вони є сталими й що якість товару гарантується позначенням місця походження цього товару.

    В Європейському Союзі діє Європейська конвенція про патентну кооперацію (1954), за якою створено єдиний патент.

4. Охорона нових  сортів рослин

    Паризька  конвенція (1883) у статті 2 прямо не передбачає охорону нових сортів рослин. Але у практиці й теорії склалася тенденція до відокремлення цієї сфери як особливої підгалузі права промислової власності.

    2 грудня 1961 року прийнята Міжнародна конвенція щодо охорони нових сортів рослин, за якою утворено союз-держав. 23 жовтня 1978 року Конвенція була переглянута. 2 червня 1995 року Україна ратифікувала Конвенцію. 

    Умовами надання охорони новим видам  сортів рослин за Конвенцією (стаття 3) є:

· визнання права селекціонерів, фізичних та юридичних осіб, місце знаходження яких є держава-член союзу користуватися в інших держава-членах союзу національним режимом;

· але з цього правила є виключення – національний режим надається лише у разі дотримання цими особами умов й формальностей, які запропоновані у відповідній державі своїм громадянам. 

    Надання національного режиму носить диспозитивний характер. Права селекціонерів застосовуються для виробництва з метою комерційного збуту, із метою пропонування для продажу й власне продажу, які здійснюються щодо матеріалу статевого або вегетативного розмноження. На це селекціонер повинен отримати дозвіл.

5. Ліцензійні угоди

    Специфіка права промислової власності  обумовлює те, що саме по собі право  рідко використовується. Найбільш поширеною формою використання об’єктів права промислової власності є ліцензійні договори – двостороння угода, за якою ліцензіар зобов’язується передати право на використання об’єкта інтелектуальної власності іншій особі – ліцензіатові (а ліцензіат у свою чергу зобов’язується вносити ліцензіарові обумовлені у договорі платежі й здійснювати інші дії, передбачені цим договором). 

    Міжнародна  практика виробила три види ліцензійних  договорів:

· повна ліцензія – коли до ліцензіата переходять усі майнові права, що випливають із патенту, на строк дії договору. Сенс повної ліцензії полягає у тому, що цей договір подібний до договору купівлі-продажу, але на певний строк. Він значно обмежує права власника патенту й майже не застосовується;

· виключна ліцензія – надання ліцензіатові права використовувати об’єкт інтелектуальної власності. Право на використання об’єкту розщеплюється – цим об’єктом користується й ліцензіар й ліцензіат. Виключна ліцензія може бути обмежена або колом осіб або територією;

· проста ліцензія – ліцензіар передає право на використання об’єкта інтелектуальної власності іншій особі, але залишає за собою право користування й право передавати об’єкт для використання третіми особами. 

    В Україні ще немає положення про  ліцензійні угоди.

6. Договір про передачу  науково-технічної  інформації. Передача  “ноу-хау”

    При передачу науково-технічної інформації розповсюджується сама інформація про об’єкт.

    Договір про передачу науково-технічної  інформації підкоряється загальним  вимогам правового регулювання  у державі, де укладається договір (не конфіденційна інформація) й  може захищатися у державному порядку – у судах.

    Передання “ноу-хау” не може здійснюватися за таким законодавством (конфіденційна  інформація). Легальний захист “ноу-хау” відсутній. 
 

ІІ  частина 

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ І.

Договірні зобов′язання у міжнародному приватному праві

Тема 1. Міжнародні комерційні контракти

у міжнародному приватному праві 

1. Загальні зауваження щодо зовнішньоекономічних договорів.

3. Колізійні питання щодо форми контракту.

4. Колізійні питання щодо змісту зовнішньоторговельних контрактів.

5. Уніфіковані норми, які регулюють міжнародні комерційні контракти.

1. Загальні зауваження  щодо зовнішньоекономічних  договорів

    Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність” (16 квітня 1991) до зовнішньоекономічних договорів відносить “Зовнішньоекономічний договір (контракт) – матеріально оформлена угода двох або більше суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов’язків у зовнішньоекономічній діяльності”.

    Звеков зазначає: до зовнішньоторговельних контрактів відносяться “совершаемые в ходе осуществления предпринимательской деятельности двух субъектов разных государств деяния, коммерческие предприятия которых находятся в нескольких государствах”.

    Зовнішньоекономічний  договір – договір між державами (стаття 6). Зовнішньоекономічний договір й зовнішньоторговельна угода мають свої відмінності за суб’єктами договору. Суб’єктами зовнішньоекономічних договорів є держави (договори накладають обов’язки та права на суб’єктів міжнародного права). Але, щоб ця угода виконувалась, треба щоб сфера діяльності за договором перейшла у інші руки (приватних фізичних або юридичних осіб). Суб’єктами же зовнішньоторговельних контрактів є фізичні або юридичні особи цих двох держав.

2. Зовнішньоторговельна  угода

    Після укладання договору між державами оголошується конкурс, за яким держави продають імпортні й експортні ліцензії й на основні цих ліцензій фізичні або юридичні особи двох держав укладають між собою зовнішньоторговельний контракт. Тобто контракт є складовою зовнішньоекономічного договору.

    Зовнішньоекономічний  договір – рамкова угода для  контрагентів, яка укладається між  двома державами, в якій зазначаються межі, в яких й будуть укладатися контракти між контрагентами. Якщо зовнішньоекономічна угода (між державами) розривається або зменшуються її обсяги, тоді дія всіх контрактів між особами стає обмеженою.

    Питаннями врегулювання контрактів (зовнішньоторговельних  угод) присвячено Віденську конвенцію про міжнародні договори купівлі-продажу товарів (1980), яку називають конституцією торговельного права. В ній міститься визначення контракту – це договір купівлі-продажу товарів, що укладаються між сторонами, комерційні підприємства яких знаходяться в різних державах.

    Доктрина  під зовнішньоторговельними угодами  розуміє, що це є угоди, в яких хоча б однією зі сторін є іноземний громадянин чи іноземна юридична особа й змістом яких є операції щодо ввозу із закордону або вивозу за кордон товарів, а також будь-які допоміжні операції, що пов’язані з вивозом або ввозом товарів. Предмет – купівля-продаж, зміст – імпорт-експорт.

    Товарообмін між державами є або вільним  або проводиться на компенсаційних засадах (здійснюється на безвалютних підставах). Найгіршим видом компенсаційної угоди є бартер.

    Найчастіше  контракти укладаються в умовах, коли не співпадають ні місце виконання контрактів, ні місце, де знаходяться сторони. Тоді виникає питання визначення права, якому контракти повинні підкорятися. Тут діє принцип автономії волі, але якщо сторони цим принципом не скористувались або реалізували неналежним чином. Обмеження принципу автономії волі – сторони, при укладанні контракту повинні підкорити увесь документ праву однієї держави, а це є невигідно для сторін. Також дія автономії волі може обмежуватися уніфікацією.

    У результаті цей принцип або прив’язується до іншої колізійної прив’язки або зазначає право, яке підлягає застосуванню, із яким договір є найбільш тісно пов’язаний.

    Доктрина  характерного виконання – є правом продавця. Англійські суди при укладанні контрактів надають принципу автономії волі сторін майже абсолютну свободу. Це було б так, якби у законодавстві не було записано: “суд повинен вибирати закон, так як це зробили б справедливі й розумні люди, якби вони лише подумали про це при укладанні договору”.

    В Україні при відсутності погодження між сторонами щодо права, яке повинно застосовуватись до зовнішньоекономічних договорів, застосовується право держави, де заснована, має основне місце діяльності сторона-продавець у договорі купівлі-продажу. Оце місце визначається за законодавством України (стаття 6).

    Укладання контракту між  відсутніми – принцип “lex loci actus” неможливо застосувати при відсутності місця, де договір був укладений. Різновидами вирішення цього принципу є закон місця вчинення останньої дії – дія, без якої контракт буде неможливим (в англосаксонському праві – місце, із якого направлено акцепту (концепція поштової скриньки), у державах загального права – місце, де оферент отримав акцепту).

3. Колізійні питання  щодо форми контракту

    За  статтею 6 форма зовнішньоторговельного контракту визначається правом місця укладення. Контракт визнається недійсним у судовому порядку, якщо встановлено, що він не відповідає законам СРСР.

    Наказ №75 від 5 жовтня 1995 року затвердив положення про форму зовнішньоторговельних контрактів (в України для дії контракту потрібно мати підпис двох осіб, а в Туреччині – підпис однієї особи, подано позов у суд про помилку у формі контракту – Україна виграла справу).

5. Колізійні питання щодо змісту зовнішньоторговельних  контрактів

 

    Договори, ускладнені іноземним елементом завждиповязані з правопорядком принаймні двох держав, тому важдивим питанням є вибір застосовного національного права. Сторони контракту можуть в принципі, на самостійно прописати всі пунктиконтракту, не звертаючись до того чи іншого національного права. Проте, у випадку виникнення спору між сторонами для його розвязання визначити застосовне національне право є необхідним. Навіть коли спори не виникають, контракт не можеіснувати у юридичному вакуумі, він завжди підкоряється певному національному праву. Постійна палата міжнародного правосуддя підтвердила цеу рішенні 1929 р. у справі Амін Рашид Шиппінг Корпорейші проти Кувейт Іншуеренс Компани: «всякий договір, який не є договором між державами, має підставу уякому-небудь національному законі».

         Стаття 32. Зміст правочину

     1. Зміст  правочину  може  регулюватися  правом,  яке   обрано сторонами, якщо інше не передбачено законом.

     2. У  разі  відсутності  вибору  права  до  змісту  правочину застосовується  право,  яке  має найбільш   тісний   зв'язок   із правочином.

     3. Якщо  інше  не  передбачено   або не випливає з умов,  суті правочину або сукупності обставин справи,  то правочин більш тісно пов'язаний з правом держави,  у якій сторона, що повинна здійснитивиконання,  яке має вирішальне значення для змісту правочину,  має своє місце проживання або місцезнаходження.