Міжнародно-правові питання громадянства

    В  законодавстві держав про громадянство існує декілька засобів припинення громадянства. До них належать: вихід із громадянства, втрата громадянства і позбавлення громадянства, припинення громадянства на підставі міжнародного договору.

    Встановлення підстав і умов виходу з громадянства (відмови від громадянства) відносяться до виняткової компетенції конкретної держави. У відповідності зі ст.18 Закону України від 18 січня 2001 року вихід із громадянства України здійснюється за клопотанням особи, тобто заява про вихід із громадянства подається громадянином безпосередньо. У виході з громадянства України може бути відмовлено, якщо особу, яка клопоче про вихід з громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню.    Тому в міжнародному праві існує ряд міжнародно-правових актів, що стосуються таких способів припинення громадянства.

       У сучасному міжнародному праві інститут позбавлення громадянства вважається неприйнятним.  Особливістю механізму втрати громадянства в Україні є те, що така втрата не ініціюється державою у відношенні конкретного громадянина.    Згідно ст. 18 Закону України від 18 січня 2001 року громадянство України втрачається:

1) якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави;

2) якщо іноземець набув громадянство України і не подав документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього;

3) якщо іноземець набув громадянство України і скористався правами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство;

 4) якщо особа набула громадянство України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів;

5) якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави.

    У цілому зміст ст. 18 українського закону про громадянство відповідає положенням Конвенції 1961 року, що називає в числі таких причин протиріччя своєму обов'язку вірності державі, надання послуг іншій державі, отримання винагороди від іншої держави, приношення присяги або здійснення офіційної заяви про вірність іншій державі і т. д. (п. 3 ст. 8). Але, Конвенція використовує в цих випадках термін «позбавлення громадянства», від якого український закон відмовився. Крім цього, в українському законі згадується втрата громадянства, у зв'язку з представленням явно неправильних відомостей при його набутті. Закон передбачє втрату громадянства особою, яка проживає за межами України і протягом 7 років не стала на консульський облік.   Втрата громадянства на підставі міжнародного договору має місце у випадках зміни статусу території, що були розглянуті стосовно оптації і переселення.

3. Подвійне  громадянство та безгромадянство

    Випадки подвійного громадянства і безгромадянства мають місце внаслідок різноманітного вирішення законодавством окремих держав питань про набуття і втрату громадянства.

   Подвійне громадянство (біпатризм, полігромадянство) - перебування особи одночасно в громадянстві двох і більше держав. Цей стан виникає у разі колізії при застосуванні законів про набуття громадянства. Наприклад, дитина, яка народилася на території держави, що  застосовує принцип «права грунту», від батьків, котрі є громадянами держави, що застосовує принцип «права крові», отримує з моменту народження подвійне громадянство.

     Подвійне громадянство виникає також у разі одруження жінки, яка є громадянкою країни, законодавство якої не позбавлює жінку свого громадянства при її одруженні з іноземцем (наприклад, Франція, СІЛА, Швеція), або громадянином такої країни, що автоматично надає громадянство жінці-іноземці, яка одружилася з її громадянином (наприклад, Бразилія).

  Натуралізація - прийняття у громадянство даної держави на прохання заінтересованої в тім особи - також може породити ситуацію подвійного громадянства, якщо таке прохання задовольняється у відношенні особи, визнанної громадянином іншої держави.

   Такі основні умови виникнення ситуації подвійного громадянства в силу колізії законів про громадянство. Можливі й інші ситуації, що породжують подвійне громадянство, зокрема, на основі міжнародного договору.

   Законодавство України про громадянство виходить із невизнання одночасної приналежності громадянина України до громадянства іншої держави. Ще в початковій редакції статті 10 Закону України «Про громадянство» від 8 жовтня 1991 року було зафіксоване положення, відповідно до якого: «За особою, що є громадянином України, не признається приналежність до громадянства іноземної держави». Але усе ж цей, закон припускав можливість виникнення подвійного громадянства на підставі міжнародних угод України. В даний час наявність за громадянином України подвійного громадянства не признається.

   Особа, що має подвійне громадянство, знаходячись на території однієї з держав, у громадянстві якої вона перебуває, як правило, не може посилатися на свої зобов'язання стосовно іншої держави. Кожна держава, у громадянстві якої перебуває біпатрид, має право вважати його своїм громадянином і вимагати від нього виконання відповідних обов'язків.

   Від біпатридів, тобто осіб, які мають два або більше громадянства, потрібно відрізняти подвійне громадянство, властиве деяким складним державам. Так, подвійне громадянство, як уже відзначалося, належало громадянам СРСР, тому що вони були громадянами Союзу і громадянами суб'єктів федерації. На підставі ст. 8(1) Договору про Європейський Союз кожний громадянин держави - члена, крім володіння громадянством патрімоніальної держави, є і громадянином Союзу.

     Для вирішення багатьох проблем, пов'язаних із подвійним громадянством, використовується принцип визначення ефективного громадянства. Ефективне громадянство пов'язане з необхідністю визначення фактичного або переважного громадянства біпатрида для вирішення проблем, пов'язаних із колізійною формулою прикріплення, що визначає особистий статут фізичної особи (lex patriae або lex domicilii). У цьому випадку виходять із місця постійного проживання особи, її роботи, місця перебування її майна, насамперед нерухомого, проживання її сім'ї тощо. Це, наприклад, дуже актуально в сучасній Європі, де існують «прозорі» міждержавні кордони, що, по суті, скасовані, спостерігається ординарна міграція населення в межах Європейського Союзу.

    Безгромадянство (апатризм) - це таке становище особи, коли вона не перебуває в громадянстві якої-небудь держави. У Конвенції про статус апатридів від 28 вересня 1954 року апатридом іменується особа, яка не розглядається громадянином якоїсь держави в силу її закону.

    Стан безгромадянства може виникнути з різних причин, наприклад при:

 а) втраті громадянства, якщо дана особа вийшла добровільно або втратила громадянство своєї держави і не набула громадянства в іншій державі;

 б) виході з громадянства з метою отримання громадянства іншої держави, що дається через п'ять-десять років;

 в) одруженні жінки з іноземцем, держава якого не надає жінці автоматично громадянства чоловіка (США, Франція), а сама жінка має громадянство країни, законодавство якої керується принципом «дружина слідує громадянству чоловіка» (Іспанія);

 г) у результаті народження від батьків, які втратили громадянство;

 д) позбавленні громадянства і т.д. Зазвичай думають, що статус апатридів наближений або відповідає статусу іноземців у даній державі. Конвенція 1954 року в ряді випадків навіть закликає держави надавати апатридам такий же статус, як і громадянам. Це стосується, зокрема, стану в галузі свободи релігії і свободи релігійного виховання своїх дітей (ст. 4), права на судовий захист (п. 2 ст. 16), права роботи з наймом (п. 2 ст. 17) і ін.

    Слід мати наувазі, що особи без громадянства (апатриди) цілком підпорядковуються законодавству тієї держави, на території якої вони проживають.

     Ситуації подвійного громадянства або безгромадянства аномальні й збиткові не тільки стосовно до відповідних осіб, але і тому, що вони можуть породжувати і дійсно породжують конфліктні ситуації і спори між державами. На рівні загального міжнародного права їх неможливо розв'язати, хоча в окремих випадках деякі заходи вживаються. Так, відповідно до норм міжнародного права про зовнішні зносини держав, кодифікованим нині в ряді універсальних конвенцій, діти дипломатичних агентів і інших відповідних їм осіб, котрі народилися на території держави їхнього перебування, не набувають громадянства в силу винятково законодавства цієї держави. Тому основний засіб зм'якшення або недопущення ситуації подвійного громадянства або безгромадянства полягає в укладанні договорів про громадянство між заінтересованими державами, що і має місце на практиці.

  4. Правові питання щодо стану іноземців, статусу біженців і    переміщенців

    Правовий стан іноземців, як і правовий стан власних громадян і апатридів, встановлюється державою, на території якої вони знаходяться, але з урахуванням відповідних загальновизнаних норм загального міжнародного права, зокрема, що стосуються можливості захисту їх прав, і державою, їхньої  національної приналежності.

  Іноземцями називаються особи, які, проживаючи на території певної держави, не є її громадянами і мають громадянство іншої держави або не мають такого взагалі.

    Конституція України закріплює поняття «іноземець» і «особа без громадянства» окремо. Інші держави вважають іноземцями лише осіб, що мають громадянство іншої держави.    Кожна країна встановлює свій правовий режим перебування іноземців. Проте сучасне міжнародне право вкрай негативно ставиться до будь-яких форм дискримінації іноземців, і держави негайно вживають відповідних заходів до тих, хто обмежує права їхніх громадян. Достатньо пригадати бурхливу реакцію влади Російської Федерації на початку 1998 року у відповідь на звернення громадян Росії і російськомовних осіб, що мешкають у Латвії, і вжиті ними репресалії стосовно цієї держави, де обмежувалися права такого населення. Такі дії стали проявом дипломатичного захисту.

    Дипломатичний захист є важливим інститутом у забезпеченні прав і законних інтересів іноземних громадян державою їхнього громадянства.

    Під дипломатичним захистом розуміється звичайно заява протесту відповідній державі, вимоги відновити порушені права даних іноземців і компенсувати нанесену їм матеріальну та іншу шкоду.

     У разі порушення громадянином патримоніальної держави законодавства держави перебування, дипломатичний захист зводиться до з'ясовування істинних фактів правопорушення і надання йому необхідної правової допомоги (добір адвокатів, представлення його інтересів у суді і т.д.).

    Дипломатичний захист виступає в якості інституту як міжнародного, так і внутрішньодержавного права.   За міжнародним правом будь-яка держава має право, але не зобов'язана надавати дипломатичний захист своїм громадянам на території інших держав. Держави у своїх взаємовідносинах повинні шанувати це право.

     За внутрішньодержавним правом більшості держав надання дипломатичної допомоги своїм громадянам закордом - їхній обов'язок.   У ст. 25 Конституції України проголошується: «Україна гарантує піклування і захист своїм громадянам, що знаходяться за її межами». У цьому випадку громадяни мають право вимагати від своєї держави надання їм дипломатичного захисту при перебуванні в іншій державі, а держава громадянства зобов'язана надавати їм цей захист.

    Правовий режим іноземців являє собою сукупність їхніх прав і обов'язків на території даної держави. Національний режим  є одним із двох видів правового режиму, включаючи режим найбільшого сприяння, що встановлюються державами стосовно іноземців. Національний режим припускає наявність такого обсягу прав і обов'язків в іноземців, що практично нічим не відрізняється від обсягу прав і обов'язків, наданих державою їхнього перебування для власних громадян.

   У відповідності зі ст. 26 Конституції України іноземці й апатриди, що знаходяться в Україні на законних підставах, користуються тими ж правами і свободами, а також несуть такі ж обов'язки, як і громадяни України - за винятками, встановленими Конституцією, законами або міжнародними договорами України. Закріплений Конституцією національний режим для іноземців знаходить свою детальну регламентацію і конкретизацію в Законі України від 4 лютого 1994 року «Про правовий статус іноземців». У цьому законі містяться обмеження в правовому статусі іноземців у таких сферах:

• Політичній (іноземці не можуть бути членами  політичних партій України;    вони не можуть обирати і бути обраними в органи державної влади і місцевого самоврядування, а також брати участь у референдумах; їм обмежений доступ до державної служби);
• відношення до військової служби (на іноземців не поширюється загальний військовий обов'язок, вони не проходять військову службу в Збройних Силах України й інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України);
• право на пересування (вони можуть пересуватися на території України й обирати місце проживання в ній відповідно до порядку, установленого Кабінетом Міністрів України; такий порядок може містити певні обмеження в пересуванні і виборі місця проживання, що допускаються, коли це необхідно, для забезпечення безпеки України, охорони суспільного порядку, охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів її громадян та інших проживаючих в Україні осіб);
• право в'їзду-виїзду іноземців (може встановлюватися безвізовий режим в'їзду-виїзду іноземців, або навпаки, дозвільний порядок в'їзду і виїзду громадян певної держави);
• установлення меж карної, цивільної й адміністративної юрисдикції (іноземці, наприклад, не можуть бути суб'єктами деяких правопорушень, наприклад зрада Батьківщині, ухилення від військового обов'язку, вони не вправі придбати у власність землю і т.д.).