Міжнародно-правові питання громадянства

     Режим найбільшого сприяння виражається в наданні іноземцям такого обсягу прав і обов'язків, що нічим не відрізняється від обсягу прав і   обов'язків, наданого державою перебування громадянам будь-якої третьої держави на своїй території. Режим найбільшого сприяння передбачається звичайно в міжнародних договорах, дуже часто в торгових угодах. Він використовується для виключення дискримінації серед іноземців.

     У деяких випадках до іноземців може застосовуватися спеціальний режим, відповідно до якого їм даються в якійсь сфері певні права або покладаються відповідні обов'язки. При цьому характер і обсяг таких прав і обов'язків звичайно відрізняється від прав і обов'язків своїх громадян. Такий режим характеризується певною двоїстістю: при ньому іноземці можуть мати або більше прав, ніж свої громадяни, або бути обмеженими в правах у порівнянні з ними.

     Слід враховувати, що в чистому вигляді жодний із зазначених вище режимів, як правило, не застосовується. Частіше усього в одній сфері іноземці мають національний режим, а в інший (або інших) - спеціальний. Крім того, на режим іноземних громадян із конкретної держави впливає характер відносин між цією державою і державою перебування.

   В даний час більшість держав використовує дозвільний порядок в'їзду і виїзду як іноземців, так і своїх громадян. Хоча в силу укладених міжнародних  угод   цей порядок може носити спрощений (безвізовий) характер.

    Ст. 25 Закону України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 року містить перелік підстав, що перешкоджають в'їзду іноземця в Украйну:

• якщо цей в'їзд завдасть шкоди безпеці України, охороні суспільного порядку, охороні здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України й інших осіб, що мешкають в Україні;
• якщо при оформленні візи були подані свідомо неправильні відомості або підроблені документи;
• якщо паспорт або документ, що його заміняє, і віза фальсифіковані або зіпсовані чи не відповідають установленому зразкові;
• якщо в пункті пропуску через державний кордон ним були порушені прикордонні або інші правила перетинання кордону України;
• якщо виявлені факти порушення законодавства України під час попереднього перебування в ній.

    Виїзд іноземців з України також здійснюється по дійсних національних паспортах або документах, що їх заміняють. При цьому вони повинні одержати виїзну візу, якщо інше не передбачено українським законодавством.

    Відповідно до законодавства України виїзд іноземцю з України не дозволяється, якщо проти нього ведеться дізнання  або попереднє слідство, або кримінальна справа розглядається судом, до закінчення справи; якщо він засуджений за вчинення злочину, до відбуття терміну покарання або звільнення від покарання; якщо його виїзд суперечить інтересам безпеки України. Виїзд іноземця може бути відкладений до виконання ним майнових зобов'язань перед фізичними і юридичними особами в Україні (ст. 26 Закону України «Про правовий статус іноземців»).

    У цьому Законі також регламентується порядок транзитного проїзду іноземців через територію України, він дозволяється при наявності транзитних віз, якщо інше не передбачено законодавством України. Правила в'їзду в Украйну іноземців, їхнього виїзду з України і транзитного проїзду через її територію установлюються відповідно до дійсного Закону Кабінетом Міністрів України і підлягають опублікуванню (ст. 27, 28).

   Правовий стан іноземців подвійний. З одного боку, вони, являючись громадянами своєї держави, повинні виконувати закони цієї держави, а з іншого, - підпорядковуватися законодавству держави перебування і, отже, підпадають під юрисдикцію цієї держави. Ситуація може ускладнитися, якщо закони двох держав, обов'язкові для виконання іноземцем, суперечать один одному.

   На практиці дана тенденція виявляється в тому, що багато держав, у тому числі й Україна, надають іноземцям національний режим. Іноземець, знаходячись на території якоїсь держави, має права, надані йому на основі норм внутрішньодержавного і міжнародного права. Водночас іноземець повинен виконувати і певні обов'язки, головний з яких полягає в дотриманні конституції і законодавства держави перебування. За невиконання своїх обов'язків іноземець може притягатися до цивільної, адміністративної і кримінальної відповідальності, якщо на нього не поширюються дипломатичні привілеї та імунітети.

   Що стосується карної юрисдикції, то іноземець, як правило, не несе відповідальності на території держави перебування за злочини, вчинені ним на території якоїсь іншої держави, якщо ці злочини не торкаються законних інтересів держави перебування. У такому випадку заінтересована держава може просити іншу державу про видачу злочинця, що знаходиться на її території.

    Видача злочинця (зкстрадиція) - це передача його однією державою, на території якої він знаходиться, іншій державі, громадянином якої він є або на території якої він учинив злочин, або державі, що потерпіла від цього злочину, для притягнення його до кримінальної відповідальності або для приведення вироку у виконання.

  Право видачі злочинців є суверенним правом кожної держави.

  При видачі злочинців дотримуються таких правил:

1) власні громадяни, як правило, не видаються;

2) звичайно не підлягають видачі особи, що учинили політичні злочини;

3) видача злочинця є обов'язковою в тому випадку, якщо інкримінований йому злочин підпадає під дію договору про видачу і карно як за законами держави, що вимагає видачі, так і за законами держави, що видає;

4) особи, які видаються, можуть бути засуджені тільки за той злочин, що послужив підставою для вимоги видачі;

5) видача злочинців відбувається за розпорядженням органів держави, що здійснює видачу.

   У видачі злочинця може бути відмовлено, якщо він учинив у державі, що вимагає його видачі, злочин, який по законодавству країни перебування не є злочином, або якщо за вчинений ним злочин у державі, що вимагає його видачі, передбачене покарання у виді страти.

   Переговори з питань видачі ведуться по дипломатичних каналах. Видача злочинців регулюється як національним законодавством держав, так і міжнародними договорами. Військових злочинців видають державі, на території якої вони чинили свої злодіяння, або в руки міжнародних трибуналів відповідно до договірного або звичайного права.

    Слід зазначити, що в законодавстві багатьох держав передбачена така міра відповідальності іноземців, як виселення з країни. У ст. 32 Закону України «Про правовий статус іноземців» міститься вказівка на те, що іноземець може бути виселений за межі України за рішенням органів внутрішніх справ або Служби безпеки України, якщо  цього вимагають інтереси забезпечення безпеки України або охорони суспільного порядку, якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та якщо він грубо порушив законодавство про правовий статус іноземців в Україні.

   Під терміном «біженець» слід розуміти іноземця ( у тому числі й особу без громадянства ), що внаслідок обгрунтованих побоювань стала жертвою переслідувань за ознаками расової, національної приналежності, відношенням до релігії або громадянства, приналежності до певної соціальної групи або політичними переконаннями змушений покинути територію держави, громадянином якої він є (або на території якої він постійно проживає), і не може або не бажає користуватися захистом цієї держави внаслідок указаних побоювань. До даної категорії осіб не належать так звані «економічні біженці», що покидають свою країну в пошуках кращого економічного становища.

  Частіше усього біженці з'являються внаслідок міжнародних або внутрішніх військових конфліктів.

    У рамках світового співтовариства, а також у результаті міждержавного співробітництва був прийнятий цілий ряд міжнародно-правових документів, що стосуються захисту прав біженців, які можна класифікувати в такий спосіб:

 а) універсальні міжнародні угоди, що регулюють правовий стан біженців і захист їхніх прав (Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол, що стосується статусу біженців 1967 року, Статут Управління Верховного комісара ООН у справах біженців 1950 року, Конституція Міжнародної організації по міграції 1989 року);

 б) регіональні міжнародні договори і конвенції, що регулюють правовий захист біженців у певному регіоні (Конвенція, що регулює конкретні аспекти проблем біженців в Африці 1969 року, IV Ломейська конвенція 1989 року, Угода про допомогу біженцям і вимушеним переселенцям 1993 року, Картахенська декларація про біженців 1984 року й ін.);

 в) міжнародні договори, що регулюють визначений комплекс питань захисту прав біженців (Гаазька угода про моряків-біженців 1957 року, Угода про скасування віз для біженців 1959 року, Європейська угода про передачу відповідальності за біженців 1980 року, Дублінська конвенція, що визначає державу, відповідальну за розгляд заяв про надання притулку, поданих в одній із держав — членів Європейських співтовариств 1990 року й ін.);

 г) міжнародні договори, дії яких було поширено на біженців (Всесвітня конвенція про авторське право 1952 року, Конвенція МОП про рівноправність громадян країни й іноземців і осіб без громадянства в галузі соціального забезпечення 1962 року та ін.);

 ґ) міжнародні угоди,  що містять спеціальні норми  захисту прав біженців (Женевська  конвенція про за хист цивільного  населення під час війни 1949 року, Європейська конвенція про видачу 1957 року, Конвенція преюність терміну давнини до військових злочинів і злочинів проти людства 1968 року, Шенгенська угода 1985 року, Шенгенська конвенція 1990 року й ін.);

 д)міжнародні договори  загального характеру, що стосуються  біженців (Загальна декларація прав  людини 1948 року, Конвенція про оголошення  безвісно відсутніх мертвими 1950 року, Конвенція ООН про морське  право 1982 року, Конвенція про пошук  і рятування на морі 1979 року, Пакт  про громадянські і політичні  права 1966 року, Пакт про економічні, соціальні і культурні права  1966 року й ін.);

 є) угоди і декларації  про притулок (Декларація ООН  про територіальний притулок 1967 року, Гаванська конвенція про  притулок 1928 року, Кара-касська конвенція  про територіальний притулок 1954 року й ін.);

 є) міжнародні договори, що регулюють правовий стан  апатридів (Конвенція про статус  апатридів 1951 року, Конвенція про  скорочення безгромадянства 1961 року);

 ж) двосторонні угоди,  що регулюють правовий статус  біженців (Угода між Австрією  і Францією про проживання  біженців 1974 року, Договір між Австрією й Угорщиною про видачу злочинців 1976 року, Угода між Південною Африкою і Мозамбіком про ненапад і добросусідство 1984 року, Угода між Афганістаном і Пакистаном про добровільне повернення біженців 1988 року).

    Проблема біженців є дуже актуальною і для України. У зв'язку з цим Верховна Рада України 24 грудня 1993 року прийняла Закон України «Про біженців», у якому визначений статус біженця і регламентована процедура одержання статусу біженця в Україні. Наявність статусу біженця дозволяє цій категорії осіб одержувати певну допомогу (грошові виплати і пенсії, одержання освіти, охорона здоров'я, відправлення релігійних культів, судовий захист і т.п.) від держави, що надала такий статус.

   Переміщені особи — це люди, що були насильно вивезені в ході Другої світової війни фашистською Німеччиною і її союзниками з окупованих ними територій для використання на різноманітних роботах. Після закінчення війни СРСР уклав ряд двосторонніх угод про репатріацію (повернення на батьківщину) переміщених осіб із числа радянських громадян.

    Сам   термін   «переміщені особи» не використовується в Конвенції про статус біженців 1951 року, але в даний час у практиці  він застосовується у відношенні деяких категорій «внутрішніх біженців», що також називаються «вимушеними переселенцями». До них належать особи, що покинули певний конфліктний регіон держави й оселилися в іншому регіоні в межах цієї ж держави.

   Проблеми біженців є дуже актуальними і для всіх регіонів світу, зокрема, для Африканського континенту, де в результаті політичній   нестабільності є чимало точок конфліктів. Тут проблемами біженців займаються і регіональні організації. Так, ОАЕ в 1969 році прийняла Конвенцію у відношенні специфічних аспектів проблеми біженців в Африці.

    Слід підкреслити, що діяльність міжнародних органів і організацій, що займаються проблемами біженців, повинна бути, насамперед, аполітичною, носити гуманний і соціально орієнтований характер.

                                        Висновки

    Громадянство є одним із найбільш важливих прав людини, основою правового статусу особи як всередині будь-якої держави, так і у міжнародному спілкуванні. Тільки за посередництвом громадянства виникає міцний і стійкий у просторі і часі політико-правовий звязок між державою та окремою особою, який дає індивіду і державі право на повне використання всіх переваг, що випливають з їхніх взаємних прав та обовязків.   В оптимальних умовах лише на основі громадянства певної держави окрема особа може скористатися максимальним рівнем прав, гарантованих цим громадянством, як у державі, так і в міжнародному спілкуванні. Як апатризм, так і біпатризм порушують цей оптимальний режим регулювання правового статусу індивіда, тому вони представляють собою небажані явища. Апатризм часто є передумовою значних обмежень в правах, а біпатризм призводить до нечіткості та протиріччям у визначенні правового статусу осіб з подвійним громадянством та до конфліктів у міждержавних відносинах.