Лекции по "Кримінальне право України "

Автор: Пользователь скрыл имя, 23 Апреля 2013 в 12:42, курс лекций

Краткое описание

Поняття “кримінальне право” прийнято розглядати у двох його значеннях: 1) позитивне (об‘єктивне) кримінальне право як галузь законодавства, виявом якої є Кримінальний кодекс України; 2) кримінальне право як галузь юридичної науки про вітчизняний чинний кримінальний закон і судову практику його застосування, його історію і теорію, про кримінальний закон інших держав. Позитивне право України має такі характерні ознаки: 1) його норми встановлюються лише вищими органами законодавчої влади – ВР України; 2) воно знаходить свій вияв у законах; 3) метод реалізації кримінального закону є специфічним, притаманним лише цьому закону – це покарання особи за порушення нею кримінально-правової заборони

Файлы: 1 файл

15.doc

— 600.00 Кб (Скачать)

 

§ 77. Звільнення від подальшого відбування покарання (підстави, умови, порядок).

Згідно з ч.2 ст.6 та ч.2 ст.54 КК особа, засуджена за діяння, караність якого новим законом  усунена, підлягає звільненню від призначеного судом покарання, оскільки закон, що усуває караність діяння або пом‘якшує її, має зворотну силу. Порядок такого звільнення передбачає ст.405 КПК. Таке звільнення провадиться судом за заявою засудженого, або за поданням прокурора чи органу, що відає виконанням покарання. Таке звільнення відбувається згідно з ухвалою суду. Від моменту набуття чинності новим законом особа, згідно з п.1-1 ч.1 ст.55 КК, вважається такою, що не має судимості. Звільнення засудженого від покарання має бути своєчасним, оскільки продовження виконання покарання з моменту набуття чинності новим законом буде незаконним і утворює підстави для відшкодування звільненій особі моральної і матеріальної  шкоди (ст.53-1 КПК). Якщо ж новий закон караність діяння не усуває, а лише пом‘якшує її, то згідно з ч.3 ст.54 КК призначена раніше судом міра покарання, що перевищує санкцію нововиданого закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленого цим законом. Ч.3 ст.54 текстуально не регламентує ситуації, коли засудженій особі призначено покарання більш суворого виду, ніж передбачено санкцією нового закону. Однак відповідь на це дає системний аналіз ст.3, 6, 39, 47, 54 КК та ст.405-1 КПК. Таке покарання після набуття чинності новим законом втрачає законні підстави і тому підлягає заміні на найбільш суворий вид покарання, передбачений новим законом, із застосуванням коефіцієнтів, вказаних у ст.47 КК щодо переведення одного виду покарання в інший. При цьому максимальний розмір такого покарання не може перевищувати максимального його розміру за санкцією нового закону. Різновидами звільнення від покарання є застосування до засуджених осіб амністії або помилування. Амністія і помилування не змінюють кримінальний закон чи судове рішення. Закон про амністію не може передбачати заміну одного покарання іншим чи зняття судимості щодо осіб, які звільняються від відбування покарання, амністія не звільняє від обов‘язку відшкодування шкоди. Амністія є повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності і покарання певної категорії осіб, винних у вчинені злочину (ЗУ “Про застосування амністії в Україні” від 01.10.96). Помилування – це акт (указ) глави держави, за яким певна особа повністю або частково звільняється від покарання, або до неї застосовується більш м‘яке покарання, або ж особу знімається судимість (Положення про порядок здійснення помилування осіб, засуджених судами України, затверджене Указом Президента від 31.12.91).

 

§ 78. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх.

Встановлення певного мінімального віку кримінальної відповідальності пов‘язане з фізіологічним процесом поступового формування здатності особи з моменту досягнення певного віку усвідомлювати свої дії і керувати ними та розуміти небезпечність дій, які нею вчиняються. За загальним правилом, кримінальній відповідальності підлягає особа, якій до вчинення злочину минуло 16 років, і лише за вчинення злочинів, які перелічені у ч.2 ст.10 (у тому числі за готування або замах на щодо їх вчинення, та співучасть у них), з 14-річного віку. Особи, які вчинили злочин у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності лише за вбивство (93-98), посягання на життя судді, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку або військовослужбовця (ст.190-1), умисне заподіяння тілесних ушкоджень що спричинили розлад здоров‘я (101-104, 106 ч.1, 189-4), зґвалтування (117), крадіжку (81, 86-1, 140, 223, 229-2), грабіж (82, 86-1, 141, 223, 229-2), розбій (86, 86-1, 142, 223 ч.2, 229-2 ч.3), злісне або особливо хуліганство (206 ч.2,3), інші злочини. Особи в віці від 14 до 16 років не підлягають кримінальній відповідальності за необережні злочини, крім вбивства з необережності. Оскільки ст.10 не встановлює відповідальність осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку, за злочини, передбачені ст.58, 59, ч.3 ст.62, ч.3 ст.66, ст.69, ч.2 ст.71, ч.3 ст.86-2, ч.5 ст.123-1, ч.3 ст.144, ч.4 ст.187-6, ч.2 ст.189-5, такі дії винного, поєднані з убивством або заподіянням потерпілому тілесних ушкоджень, необхідно кваліфікувати за ст.93-98, 101-104, ч.1 ст.106 чи ст.189-4 (постанова Пленуму ВС від 01.04.94 №1 “Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров‘я людини”). Особи, які вчинили діяння, передбачені кримінальним законом, у віці до 14 років, а також особи, що вчинили у віці від 14 до 16 років суспільно небезпечні діяння, не вказані в ч.2 ст.10, не підлягають кримінальній відповідальності. Вік, з якого настає кримінальна відповідальність повинен обчислюватися з моменту вчинення злочину. Вік встановлюється відповідно до документів про народження, паспорту, а відсутності таких аз наявності висновку медичної експертизи. Особа вважається такою, що досягла певного віку не в день народження, а починаючи з наступної доби. У випадках, коли вік обвинуваченого встановлює судово-медична експертиза, днем його народження слід вважати останній день визначеного року, а при визначенні віку мінімальною і максимальною кількістю років слід виходити з пропонованого експертизою мінімального віку цієї особи. При застосуванні до неповнолітнього міри покарання необхідно враховувати не лише характер і ступінь суспільно небезпечності вчиненого злочину, але й особу винного, його психофізіологічний розвиток, обставини, що пом‘якшують і обтяжують відповідальність, а також причини, з якими пов‘язаний злочин. Зокрема, слід мати на увазі, що, відповідно до п.6 ст.40, вчинення злочину неповнолітнім є обставиною, яка пом‘якшує відповідальність. Не повинні застосовуватися міри кримінального покарання до неповнолітніх за окремі незначні правопорушення, якщо самі потерпілі не зверталися з проханням про притягнення неповнолітнього до кримінальної відповідальності. До особи, яка вчинила злочин у віці до 18 років злочин, що не становить великої суспільної небезпеки, суд може, у відповідності до ч.3 ст.10, застосувати примусові заходи виховного характеру, що не є кримінальним покаранням. До не повнолітнього, який вчинив злочин, суд може застосувати примусові заходи виховного характеру, передбачені ст.11. Такі самі заходи суд може застосувати до особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння у віці від 11 років і до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність. При сумніви щодо наявності розумової відсталості неповнолітнього, який вчинив суспільно небезпечне діяння, призначається судово-медична експертиза. Наявність розумової відсталості за певних умов може бути підставою для застосування судом до такого неповнолітнього примусових заходів медичного характеру. Відповідно до ст.11, до осіб, які вчинили злочин у віці до 18 років або суспільно небезпечне діяння до виповнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, суд може застосувати такі примусові заходи виховного характеру: 1) зобов‘язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого; 2) застереження; 3) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за його згодою, а також окремим громадянам на їх прохання; 4) покладання на неповнолітнього, який досяг 15 віку і має майно або заробіток, обов‘язку відшкодувати заподіяні збитки; 5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років, умови перебування в цих установах неповнолітніх та порядок їх залишення визначаються спеціальними положеннями. Суд може також визнати за необхідне призначити неповнолітньому громадського вихователя у порядку, передбаченому відповідним Положенням. Якщо при розгляді кримінальної справи щодо неповнолітнього, яка надійшла до суду з обвинувальним висновком, буде встановлено, що ним вчинено злочин, який не становить великої суспільної небезпеки, і підсудний може бути виправлений без застосування кримінального покарання, суд ухвалою, а суддя постановою закриває кримінальну справу і у порядку, передбаченому ч.1 ст.447 КПК, вирішує питання про застосування до неповнолітнього одного з примусових заходів виховного характеру, передбачених ст.11 КК. Щодо суспільно небезпечного діяння, вчиненого особою, яка досягла 11 років, але до виповнення віку, з якого законом передбачена кримінальна відповідальність, то за фактом такого діяння порушується, у відповідності до ч.5 ст.6 КПК, кримінальна справа. Слідчий, встановивши, що суспільно небезпечне діяння вчинене особою у віці від 11 років і до виповнення віку, з якого законом перебачена кримінальна відповідальність, виносить мотивовану постанову про закриття справи та застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру. Справа разом із постановою надсилається прокурору. Прокурор перевіряє повноту проведеного розслідування, законність постанови, після чого направляє справу до суду для застосування заходів виховного характеру (п.1 ст.232-1 КПК). Розгляд справи провадиться суддею одноособово з обов‘язковою участю прокурора і захисника. Під час провадження попереднього слідства та розгляду судом справи про застосування примусових заходів виховного характеру, крім обставин, зазначених у ст.64 КПК, підлягають з‘ясуванню: 1) вік неповнолітнього – з цією метою до справи має бути долучена копія свідоцтва чи актового запису про народження; 2) стан здоров‘я та рівень загального розвитку неповнолітнього (за наявності даних про його розумову відсталість, не пов‘язану з душевним захворюванням, слід з‘ясувати, чи здатний повністю усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою може керувати ними, для чого в разі необхідності призначається експертиза за участю спеціалістів у галузі дитячої та підліткової психології, або ж зазначені питання виносяться на вирішення експертів-психіатрів); 3) умови життя, виховання і поведінка неповнолітнього; 4) обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього, можливий вплив дорослих, які втягнули його в злочинну діяльність; 5) ставлення до неповнолітнього до вчиненого, навчання чи праці, дані про його сім‘ю. За результатами розгляду справи суддею виноситься постанова, а судом ухвала. З метою здійснення контролю за виконанням постанови (ухвали) про застосування примусового заходу виховного характеру суд інформує службу у справах неповнолітніх місцевого органу державної виконавчої влади та місцевого самоврядування (п.16 постанови Пленуму ВС від 22.12.95 №21 “Про судову практику застосування судами примусових заходів виховного характеру”). Зміст кожного з примусових заходів виховного характеру, вичерпний перелік яких міститься в ст.11 КК, полягає, зокрема, в такому: 1) зобов‘язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого означає, що воно повинно бути здійснено у присутності інших осіб: у залі судового засідання, в колективі, де працюють або навчаються неповнолітній і потерпілий, через пресу тощо; 2) застосування застереження полягає в оголошенні судом у постанові (ухвалі) осуду поведінки неповнолітнього, який вчинив злочин або суспільно небезпечне діяння; 3) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх заміняють, полягає у покладанні судом на таких осіб обов‘язку повсякчасно здійснювати виховний вплив і систематично контролювати поведінку неповнолітнього, під особами, які замінюють батьків, розуміються усиновителі, опікуни і піклувальники; 4) передача неповнолітнього під нагляд педагогічному або трудовому колективу полягає у покладанні судом на означений колектив за його згодою обов‘язку по здійсненню належного виховного впливу і постійного контролю за поведінкою неповнолітнього; 5) передача неповнолітнього під нагляд окремим громадянам полягає у покладанні судом на певного громадянина обов‘язку по нагляду, вихованню і контролю за поведінкою неповнолітнього та піклування про нього; 6) покладання на неповнолітнього обов‘язку відшкодувати заподіяні збитки як примусовий захід виховного характеру може застосовуватися лише до повнолітнього, який досяг 15 років, має майно або доходи і не потребує застосування іншого примусового заходу виховного характеру; 7) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків здійснюється за постановою (ухвалою) суду за путівкою органу освіту, статус таких установ визначений ЗУ “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” від 24.01.95, куди неповнолітні направляються, коли вони вийшли з-під контролю батьків чи осіб, які їх заміняють, не піддаються виховному впливу і не можуть бути виправлені шляхом застосування інших примусових заходів виховного характеру. До загальноосвітньої школи соціальної реабілітації направляються неповнолітні віком від 11 до 14 років, а до професійного училища соціальної реабілітації – від 14 до 18 років. Загальний строк направлення – до 3 років.

 

§ 79. Примусові заходи медичного характеру (суть, підстави, та порядок застосування).

Відповідно до ч.1 ст.13 КК примусові заходи медичного характеру  можуть бути застосовані щодо осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння в стані неосудності або  вчинили такі діяння в стані осудності, але захворіли до винесення вироку або під час відбування покарання на душевну хворобу, що позбавляє їх можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними. Такі заходи застосовуються лише до осіб, які вчинили заборонені кримінальним законом діяння, що становлять значну суспільну небезпеку. Щодо самої особи, яка вчинила таке діяння, перебуваючи в стані неосудності, то вона вважається суспільно небезпечною (ч.2 ст.416 КПК). Характерними ознаками примусових заходів медичного характеру є те, що вони: 1) призначаються судом; 2) є заходами державного примусу, які позбавлені властивостей (ознак), характерних для покарання. Ці заходи не мають на меті соціального виправлення психічно хворої людини, а спрямовані на запобігання вчинення такою людиною нових суспільно небезпечних дій, на лікування і покращення її психічного стану, а також на її охорону. У ст.13 КК передбачено три види примусових заходів медичного характеру: 1) поміщення в психіатричну лікарню з звичайним наглядом; 2) поміщення в психіатричну лікарню з посиленим наглядом; 3) поміщення в психіатричну лікарню з суворим наглядом. Суд, визнавши необхідним призначити примусовий захід медичного характеру, обирає його вид залежно: 1) від душевного захворювання особи, враховуючи висновок судово-психіатричної експертизи про психічний стан хворого; 2) від ступеня суспільної небезпечності вчиненого неосудною особою діяння. У ст.13 зазначені обставини, які повинен враховувати суд при вирішенні питання про вид примусового заходу. Поміщення у психіатричну лікарню зі звичайним наглядом може бути застосоване судом щодо душевнохворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння потребує тримання в лікарні і лікування у примусовому порядку. Поміщення у психіатричну лікарню з посиленим наглядом може бути застосоване судом щодо душевнохворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, не пов‘язане з посяганням на життя громадян, і за психічним станом не становить загрози для оточуючих, але потребує тримання в лікарні й лікування в умовах посиленого нагляду. Поміщення у психіатричну лікарню із суворим наглядом може бути застосоване судом щодо душевнохворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства і потребує тримання в лікарні й лікування в умовах суворого нагляду. Застосовуючи до неосудного примусові заходи медичного характеру, суд вказує лише на вид психічної лікарні, в яку необхідно помістити неосудного. Суд не має права зазначати в ухвалі (постанові) назву конкретної психіатричної лікарні, в якій має провадитися примусове лікування, і його строк (абз.3 п.9 постанови Пленуму ВС від 19.03.82 №2 “Про судову практику по застосуванню примусових заходів медичного характеру”). Суд не визначає строки примусового лікування, оскільки тривалість застосованого примусового лікування залежить від тяжкості і ступеня психічного захворювання, методів лікування і їх впливу на душевнохворого тощо, провадиться доти хвора людина не перестане бути суспільно небезпечною. Кожний хворий, до якого за рішенням суду застосовуються примусові заходи медичного характеру, не рідше 1 разу на шість місяців оглядається комісією тієї лікарні, де він знаходиться на примусовому лікуванні, для вирішення питання про можливість порушення перед судом клопотання щодо скасування подальшого застосування примусових заходів медичного характеру або заміни їх виду. Зміна та скасування таких заходів здійснюється судом на підставі висновку комісії лікарів-психіатрів у випадку зміни стану здоров‘я хворого або його одужання незалежно від строку перебування хворого у психіатричній лікарні (відділенні). Розгляд питання про скасування або заміни виду примусових заходів медичного характеру здійснюється судом у відповідності до вимог ст.419КПК, за поданням головного психіатра органу охорони здоров‘я, якому підпорядковано медичний заклад, де лікують неосудну особу. До подання додається висновок комісії лікарів-психіатрів (ч.3 ст.422 КПК). Заміна, про яку йде мова, може виявлятися у переведенні хворого для продовження лікування з психіатричної лікарні (відділення) зі звичайним наглядом у лікарню (відділення) з посиленим або суворим наглядом у зв‘язку з погіршенням психічного здоров‘я хворого (поява агресивності, немотивованого озлоблення, пов‘язаного з насильством над іншими хворими, персоналом лікарні тощо). За відсутності підстав для застосування примусових заходів медичного характеру щодо душевнохворого, який за характером вчиненого ним суспільно небезпечного діяння в станом психічного захворювання не становить значної небезпеки для оточення, суд може, відповідно до ч.7 ст.13 КК, передати такого хворого на піклування родичам чи опікунам при обов‘язковому лікарському нагляді.

 

§ 80. Примусові заходи виховного  характеру (суть, підстави, та порядок  застосування).

При застосуванні до неповнолітнього  міри покарання необхідно враховувати  не лише характер і ступінь суспільно  небезпечності вчиненого злочину, але й особу винного, його психофізіологічний розвиток, обставини, що пом‘якшують  і обтяжують відповідальність, а також причини, з якими пов‘язаний злочин. Зокрема, слід мати на увазі, що, відповідно до п.6 ст.40, вчинення злочину неповнолітнім є обставиною, яка пом‘якшує відповідальність. Не повинні застосовуватися міри кримінального покарання до неповнолітніх за окремі незначні правопорушення, якщо самі потерпілі не зверталися з проханням про притягнення неповнолітнього до кримінальної відповідальності. До особи, яка вчинила злочин у віці до 18 років злочин, що не становить великої суспільної небезпеки, суд може, у відповідності до ч.3 ст.10, застосувати примусові заходи виховного характеру, що не є кримінальним покаранням. До не повнолітнього, який вчинив злочин, суд може застосувати примусові заходи виховного характеру, передбачені ст.11. Такі самі заходи суд може застосувати до особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння у віці від 11 років і до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність. При сумніви щодо наявності розумової відсталості неповнолітнього, який вчинив суспільно небезпечне діяння, призначається судово-медична експертиза. Наявність розумової відсталості за певних умов може бути підставою для застосування судом до такого неповнолітнього примусових заходів медичного характеру. Відповідно до ст.11, до осіб, які вчинили злочин у віці до 18 років або суспільно небезпечне діяння до виповнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, суд може застосувати такі примусові заходи виховного характеру: 1) зобов‘язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого; 2) застереження; 3) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за його згодою, а також окремим громадянам на їх прохання; 4) покладання на неповнолітнього, який досяг 15 віку і має майно або заробіток, обов‘язку відшкодувати заподіяні збитки; 5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років, умови перебування в цих установах неповнолітніх та порядок їх залишення визначаються спеціальними положеннями. Суд може також визнати за необхідне призначити неповнолітньому громадського вихователя у порядку, передбаченому відповідним Положенням. Якщо при розгляді кримінальної справи щодо неповнолітнього, яка надійшла до суду з обвинувальним висновком, буде встановлено, що ним вчинено злочин, який не становить великої суспільної небезпеки, і підсудний може бути виправлений без застосування кримінального покарання, суд ухвалою, а суддя постановою закриває кримінальну справу і у порядку, передбаченому ч.1 ст.447 КПК, вирішує питання про застосування до неповнолітнього одного з примусових заходів виховного характеру, передбачених ст.11 КК. Щодо суспільно небезпечного діяння, вчиненого особою, яка досягла 11 років, але до виповнення віку, з якого законом передбачена кримінальна відповідальність, то за фактом такого діяння порушується, у відповідності до ч.5 ст.6 КПК, кримінальна справа. Слідчий, встановивши, що суспільно небезпечне діяння вчинене особою у віці від 11 років і до виповнення віку, з якого законом перебачена кримінальна відповідальність, виносить мотивовану постанову про закриття справи та застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру. Справа разом із постановою надсилається прокурору. Прокурор перевіряє повноту проведеного розслідування, законність постанови, після чого направляє справу до суду для застосування заходів виховного характеру (п.1 ст.232-1 КПК). Розгляд справи провадиться суддею одноособово з обов‘язковою участю прокурора і захисника. Під час провадження попереднього слідства та розгляду судом справи про застосування примусових заходів виховного характеру, крім обставин, зазначених у ст.64 КПК, підлягають з‘ясуванню: 1) вік неповнолітнього – з цією метою до справи має бути долучена копія свідоцтва чи актового запису про народження; 2) стан здоров‘я та рівень загального розвитку неповнолітнього (за наявності даних про його розумову відсталість, не пов‘язану з душевним захворюванням, слід з‘ясувати, чи здатний повністю усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою може керувати ними, для чого в разі необхідності призначається експертиза за участю спеціалістів у галузі дитячої та підліткової психології, або ж зазначені питання виносяться на вирішення експертів-психіатрів); 3) умови життя, виховання і поведінка неповнолітнього; 4) обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього, можливий вплив дорослих, які втягнули його в злочинну діяльність; 5) ставлення до неповнолітнього до вчиненого, навчання чи праці, дані про його сім‘ю. За результатами розгляду справи суддею виноситься постанова, а судом ухвала. З метою здійснення контролю за виконанням постанови (ухвали) про застосування примусового заходу виховного характеру суд інформує службу у справах неповнолітніх місцевого органу державної виконавчої влади та місцевого самоврядування (п.16 постанови Пленуму ВС від 22.12.95 №21 “Про судову практику застосування судами примусових заходів виховного характеру”). Зміст кожного з примусових заходів виховного характеру, вичерпний перелік яких міститься в ст.11 КК, полягає, зокрема, в такому: 1) зобов‘язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого означає, що воно повинно бути здійснено у присутності інших осіб: у залі судового засідання, в колективі, де працюють або навчаються неповнолітній і потерпілий, через пресу тощо; 2) застосування застереження полягає в оголошенні судом у постанові (ухвалі) осуду поведінки неповнолітнього, який вчинив злочин або суспільно небезпечне діяння; 3) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх заміняють, полягає у покладанні судом на таких осіб обов‘язку повсякчасно здійснювати виховний вплив і систематично контролювати поведінку неповнолітнього, під особами, які замінюють батьків, розуміються усиновителі, опікуни і піклувальники; 4) передача неповнолітнього під нагляд педагогічному або трудовому колективу полягає у покладанні судом на означений колектив за його згодою обов‘язку по здійсненню належного виховного впливу і постійного контролю за поведінкою неповнолітнього; 5) передача неповнолітнього під нагляд окремим громадянам полягає у покладанні судом на певного громадянина обов‘язку по нагляду, вихованню і контролю за поведінкою неповнолітнього та піклування про нього; 6) покладання на неповнолітнього обов‘язку відшкодувати заподіяні збитки як примусовий захід виховного характеру може застосовуватися лише до повнолітнього, який досяг 15 років, має майно або доходи і не потребує застосування іншого примусового заходу виховного характеру; 7) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків здійснюється за постановою (ухвалою) суду за путівкою органу освіту, статус таких установ визначений ЗУ “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” від  24.01.95, куди неповнолітні направляються, коли вони вийшли з-під контролю батьків чи осіб, які їх заміняють, не піддаються виховному впливу і не можуть бути виправлені шляхом застосування інших примусових заходів виховного характеру. До загальноосвітньої школи соціальної реабілітації направляються неповнолітні віком від 11 до 14 років, а до професійного училища соціальної реабілітації – від 14 до 18 років. Загальний строк направлення – до 3 років.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Киев, 2000 год


Информация о работе Лекции по "Кримінальне право України "