Автор: Пользователь скрыл имя, 18 Декабря 2012 в 13:32, курс лекций
Предмет має назву Історія України, тобто розкриває і аналізує життя наших предків. Саме історія може відповісти на ряд важливих питань – адже нинішній цивілізаційний стан і ситуація в Україні, зокрема, не визріли несподівано, до цього наші предки ішли впродовж років, століть. Накопичилося багато Чому? І в широкому, цивілізаційному, вимірі і у вузькому, українському.
лекцій з Історії України на неісторичних факультетах
Тема: Вступ до курсу “Історія України”. Українські землі в первісну добу і в контексті історії стародавнього світу.
1). Предмет і завдання нормативного курсу.
2). Українські землі в первісну добу і в контексті історії стародавнього світу.
1). Предмет має назву Історія України, тобто розкриває і аналізує життя наших предків. Саме історія може відповісти на ряд важливих питань – адже нинішній цивілізаційний стан і ситуація в Україні, зокрема, не визріли несподівано, до цього наші предки ішли впродовж років, століть. Накопичилося багато Чому? І в широкому, цивілізаційному, вимірі і у вузькому, українському. Скажімо:
1). Історія має виразну дидактичну, прагматичну основу. Варто з’ясувати усталені цивілізаційні архетипи, традиції, адже нинішні суспільні вияви: інтелектуальна революція, особистісна свобода, сприятливий побут, технізація життя, демілітаризаційні ознаки (відсутність воєн) та інші тенденції як показує історія не мають аналогів. Натомість історичне суспільство, як показують результати наукових досліджень, було значно сакралізаційним, традиційним, патріотичним тощо. Усвідомивши це, на наш погляд, вдасться виразніше цінувати основоположні речі нашої доби – незалежність, як особистісну так і національну.
2). В нинішню постмодерну добу особливого значення набуває особлива категорія історичної науки – історична пам’ять. Є широкий, національний, а є вузький, родинний, рівень історичної пам’яті. Адже є речі, які нинішня людина не має права забути: голодомор, репресії проти людства добу сталінізму, нацизму, патріотизм багатьох поколінь українців; або ж забути усталені традиції своїх предків, старі фотографії, особисті речі тощо. Якщо ми не пам’ятатимемо, то наступне покоління і поготів. Приклад з Т.Шевченком. Звідки він мав знання про Гетьманщину, сюжети черпав, якщо правду забороняла показувати тодішня російська влада – від народу, лірників, з покоління в покоління. Він був сином народу.
3). Історія має виразну націоцентричну основу. Історичні знання переконують, що українська незалежність, що постала 1991 р. має глибоку традиційну основу. 24 серпня 1991 р. – це не щасливий збіг обставин, плід сприятливої кон’юнктури, а історична закономірність! В українців є історичне право нині бути незалежними. І українці виборювали в різні періоди незалежність, але на жаль не змогли втримати її. Поняття історичної тяглості.
4). Велике значення для суспільного пізнання мають вивчення історичних закономірностей, тенденцій. Володіючи історичними знаннями, можна випукліше зрозуміти ряд стратегічних речей: чому українці нині роз’єднані, існує ментальна різниця між Сходом і Заходом, панує двомов’я, функціонує кілька церков тощо.
5). Історичні екскурси мають стійку антропоцентричну основу, не існує історичного факту без людської присутності. Вивчення життєдіяльності історичної людини дозволить тонше розібратися в собі, і в часі.
2). Історія України бере свій початок з появи перших людей на її території. Разом з тим, науково доведено, що первісні люди з’явилися на території Африки близько 1,5 млн. років тому. На українських землях первісна людина з’явилася приблизно 1 млн. рр. тому – їх найдавніші поселення знайдено біля с. Королево (Закарпаття) а також на Чернігівщині (Мізинська стоянка) в Криму, на Донбасі тощо. Упродовж 7-4 тис. до н.е. цивілізація пережила «неолітичну революцію» – відбувся перехід від привласнювальних форм до продуктивного господарювання – скотарства і землеробства.
Чи не найвідомішою культурою кам’яного віку вважається трипільська культура, котра існувала з ІУ тис. до ІІІ тис. до н.е. охоплювала частково територію України (переважно Правобережну Україну) і була складовою частиною Трипільсько-кукутенської спільноти, що займала також територію Румунію і Молдови. Основне заняття трипільців – землеробство. Трипільська культура – одна із перших землеробських культур Європи, а трипільці були одним із найцивілізованіших етносів енеолітичної доби. На надзвичайно високому рівні розвитку знаходилося гончарство, а буквенно-звуковий алфавіт вважається одним з найдавніших у світі.
Велике значення для історії людства мали цивілізації Давнього Сходу: Давній Єгипет, цивілізації Дворіччя, Вавилон, Давні Індія і Китай, що існували приблизно з 4 тисячоліття – до зламу ер. Вони перші перейшли від первісності до цивілізації: виникла писемність, міста, держави, створені перші писані зводи законів. Значну роль у духовному житті відігравала релігія.
Велику роль
в історії цивілізації
З УІІ ст. до н.е. в Північному Причорномор’ї вихідцями з Греції були засновані міста-держави: Ольвія, Тіра, Феодосія, Херсонес, Пантікапей та ін. Головні причини заснування греками колоній – перенаселеність грецьких міст, дефіцит хліба і землі. Високого рівня розвитку в колоністів досягнула торгівля, ремесла тощо. Дуже багато грецьких товарів (вироби з тканини, вироби мистецтва, окремі різновиди зброї, ювелірні вироби тощо) сусідські народи, ті ж слов’яни, очевидно не знали. На дуже високому рівні розвитку в колоніях знаходилася і духовна культура (освіта, наука, література, театр, скульптура, архітектура). Грецькі колоністи прожили на Півдні України приблизно 12 століть (з УІІ до н.е. – до У ст. н.е.). Культура античних колоній значною мірою вплинула на культурний розвиток і слов’ян, забезпечуючи досить тісні культурні зв’язки українських земель з цивілізованим античним світом.
Дуже важливу роль у формуванні українського етносу відіграли міграційні процеси І тис. до нашої ери – І тис. нашої ери, які нерідко називають Великим переселенням народів. В його основі лежало, передусім, демографічне зростання кочових племен, що загострило боротьбу між народами за землю. Варто пам’ятати, що Південь України – це степ, який природно приваблював войовничі кочові племена Євразії. Завдяки цій обставині Південна Україна стала центром життя кочових народів, які змінювали один одного більш як 2 тисячоліття. Усі ці народи були передусім скотарями, володіли воєнним мистецтвом, вели постійні війни, тримали в покорі сусідні народи. Найвідоміші кочові народи: кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гуни, а згодом печеніги, половці. Кіммерійці – це перший відомий науці кочовий народ, що мешкав на території України. Кочові народи залишили помітний слід в історії України. Протягом століть вони впливали на розвиток українських земель, на формування матеріальної і духовної культури населення країни.
Тема: Українські землі в умовах Середньовіччя (6 годин)
1). Особливості розвитку середньовічного світу.
2). Слов’янські племена. Теорії походження Київської Русі. Походження назви “Русь”.
3). Історичне значення та проблема спадщини Київської Русі.
4). Етапи та історичне значення Галицько-Волинського князівства.
5). Українські землі в епоху Пізнього Середньовіччя. Литовська держава.
1). Термін «середні віки» запропонували у 15 ст. італійські гуманісти. Сучасні вчені-медієвісти, які досліджують історію Середньовіччя визначають хронологічні межі європейських середніх віків кінцем 5-15 ст. Раннє Середньовіччя (кінець 5 – перша половина 11 ст.), Розвинене середньовіччя (11-13 ст.); Пізнє Середньовіччя (14-15 ст.). Більшість істориків погоджуються, що спільною рисою середньовічного світу можна вважати організоване християнство. Поступово у суспільній думці формується уявлення про творчий потенціал цієї релігії, про консолідуючу силу триєдиного Бога, який явився у світі в образі боголюдини – Христа. По суті, християнська Церква перетворилася на соціально-політичну організацію. У 5 – 8 ст. активізується місіонерська діяльність християнської церкви в Європі. Провідником християнізації виступала світська влада, яка вбачала в церкві свого союзника. Церква в умовах Середньовіччя формувала релігійну свідомість, сприяла розвиткові освіти і культури, сприяла зміцненню єдності Європи.
Характерні риси Середньовіччя: масштабні міграції та завоювання (Велике переселення народів 4-7 ст., проникнення в Європу вікінгів, арабів, слов’ян, угрів (8-10 ст.), татаро-монгольська навала 13 ст. тощо); формування основних суспільних станів: «тих, що моляться» (духовенство), «тих, що воюють» (рицарство), «тих, що працюють» (селяни, ремісники, купці); з’являються три світи – католицький, православний, ісламський; низький рівень освіченості; дуже тісний зв’язок культури від християнської релігії та церкви; ієрархизація суспільства.
В умовах Середньовіччя мав місце високий рівень смертності через війни, хвороби та голод: під час епідемії чуми смертність сягала 25-70 %; середня тривалість життя тривала 40-45 років; значна кількість чоловіків – воїни, монахи, науковці, священики, залишалися неодруженими. Середньовічна людина трактувалася неоднозначно: як подоба Бога і водночас – як гріховна істота. Праця розцінювалася як шлях до спасіння, а людина отримувала шанс спокутувати свої гріхи. Людину переконували бути ким, ким її створив Бог; прагнення підвищити свій соціальний стан уважався проявом гордині.
Великий вплив на середньовічне суспільство мала Візантійська імперія (395-1453 рр.), яка зберегла для нащадків античну культуру Еллади та Риму, збагативши її своїми традиціями; звісно ж країни Європи (Англія, Франція, Німецька імперія в особі Оттона І та ін.); окремі мусульманські цивілізації (Арабський халіфат, Османська імперія), норманські завоювання (8-11 ст.) у Європі (напади на Францію, Англію, Північну Італію та ін.).
2). Українське середньовіччя ми пов’язуємо передусім зі слов’янською цивілізацією, державою Київська Русь, Галицько-волинським князівством, а також Литовсько-руською державою.
Слов’яни є автохтонним (корінним) населенням Європи індоєвропейського походження. Праслов’янські племена згадуються вперше в римських джерелах початку І тис. н.е. під іменем венедів, а прабатьківщина слов’ян на думку більшості вчених, охоплювала територію від середньої течії Дніпра до Вісли. Ряд істориків ототожнюють слов’ян також зі склавинами та антами. Під час Великого переселення народів (ІУ ст.) слов’яни розділилися на склавинів (предків нинішніх західних і південних слов’ян) та антів (предків східних слов’ян). Ареал проживання антів – межиріччя Сіверського Дінця та Дністра, а також Північне Причорномор’я. Основне заняття слов’ян – землеробство, осіле скотарство, полювання, рибальство. У слов’ян були розвинені ремесла (ковальство, ткацтво, гончарство, торгівля).
Анти ще в ІУ ст. н.е створили державне об’єднання, котре багато сучасних істориків звуть Антським союзом. Проіснував цей Антський союз близько трьох століть і, очевидно, розпався під ударами кочовиків. Після його розпаду на території України, де розселилися східні слов’яни, утворилися племінні об’єднання: поляни, древляни, сіверяни, тіверці, уличі, дуліби, білі хорвати, дреговичі. У найбільш вигідному геополітичному становищі опинилися поляни, які проживали у Середньому Подніпров’ї на перехресті важливих торговельних шляхів. Саме поляни стали центром консолідації східнослов’янських земель. Їх столицею був Київ. Першими київськими князями, існування яких зафіксовано письмовими джерелами, були Аскольд і Дір, що правили в середині ІХ ст.
882 р. новгородський
князь Олег разом із сином варя
Поширеною свого часу була норманська теорія. Суть в тому, що нормани (скандинави, варяги) нібито відіграли вирішальну роль у створенні Давньоруської держави, бо мовляв східнослов’янські племена були нездатні без допомоги ззовні заснувати могутню державу. І справді в ту пору варяги були дуже могутньою військово-торгівельною силою, котра шукала нові шляхи збуту своєї продукції та закупівлі іноземної. А Київ вдало геополітично і геоконфесійно розміщений, і контроль над територією Київського князівства давав можливість контролювати увесь дніпровський шлях. Насправді ж, археологічна наука не виявила слідів тривалого перебування або домінуючого економічного чи побутового впливу скандинавів у Середньому Подніпров’ї періоду заснування Руської землі. До того ж на східнослов’янських землях вони з’явилися тоді, коли тут вже існувала власна державність.
Більшість сучасних українських істориків дотримуються анти норманської теорії. Тобто, з варягами чи без варягів східні слов’яни були в змозі утворити свою державу, бо процес державотворення розпочався у східних слов’ян ще до приходу варягів; та й у слов’ян на ту пору склалися всі необхідні внутрішні соціально-економічні передумови.
Немає визначеності і щодо назви “Русь”. Русами, за однією з версій, називали племена варяг, котрі започаткували державу. За іншими версіями, руси – це одне зі слов’янських племен яке жило в середній течії Дніпра, або ж давнє слов’янське божество, від імені якого і походить держава. Назва “Русь” передусім поширилася на полян, що панували у протодержавному утворенні на Наддніпрянщині, а потім і на всіх східних слов’ян. Цим же словом стали іменувати й державу з центром у Києві. Імовірно, слово “Русь” виникло не як етнонім, а як політична назва державного об’єднання. Назва Україна в означенні «край, рідна земля» вперше згадана в Київському літописі 1187 р. щодо Переяславської землі.
3). В історії Київської Русі можна умовно виділити чотири відмінних періоди. Перший період охоплює князювання Олега, Ігоря, Ольги і Святослава (882-972 р.) Це період швидкого територіального зростання Русі і поступової консолідації держави. Другий період охоплює князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого (980-1054 рр.) Це був період економічного та культурного розквіту Київської держави, досягнення нею вершини політичної могутності. Третій період – це період поступового політичного ослаблення Київської Русі. Найбільш відомі князі цього періоду – Володимир Мономах, князь Мстислав (1054-1132 рр.). Четвертий період протривав найдовше – понад сто років (1132-1240 рр.) і характеризувався подальшою поліцентризацією Київської Русі, держава вступила в смугу політичної та економічної роздробленості. Монголо-татарська навала (1237-1241 рр.) призвела до остаточного зруйнування Київської Русі.