Лекції з історії України

     Київська Русь відіграла велику роль в українській та світовій історії. Не випадково ж Київську Русь порівнюють з імперією Карла Великого (роки життя 768-814). Київська Русь поклала початок державності у багатьох неслов’янських народів, прискорила економічний, політичний, культурний розвиток східних слов’ян; прийняття християнства (988 р.) дало величезний поштовх розвиткові культури, наприклад храмобудівництву. Скажімо, Ярослав Мудрий заснував Києво-Печерську Лавру, збудовано Софійський собор, діяв перший збірник законів – “Руська правда”. Щоправда й до появи Київської Русі існували слов’янські держави: князівство Само (7 ст.), Велико моравська держава (9 ст.), польська держава князівської династії П’ястів (Х ст.) та ін.  

      У цю пору значно зріс авторитет східних слов’ян у Європі, про що свідчать широкі міжнародні зв’язки Київської Русі, шлюбні союзи з королівськими династіями Західної Європи. Колосальний авторитет серед тогочасних європейських кіл мав Київ, якого порівнювали з Константинополем. До того ж, варто врахувати ту обставину, що саме Київська Русь значною мірою, в силу свого географічного розташування захистила Європу від кочових Орд Сходу.

      Зрозуміло, що в силу вищеназваних моментів проблема спадщини Київської Русі не могла не виникнути.

     Більшість російських істориків зараз вважає, що Київська Русь – початковий етап історії Росії, наступницею Київської держави стала Московська держава. Більше того, російський історик ХІХ ст. М. Погодін виступив з теорією, що в Київській Русі, мовляв, до сер. ХІІІ ст., мешкали росіяни, котрі після татарської навали переселилися на Північ. Натомість на «порожнє місце» прийшли переселенці з Волині і Галичини, які, мовляв, і явилися предками сучасних українців.

За радянською ідеологією, мовляв, в Київській Русі сформувалася єдина давньоруська народність (спільна мова, традиції, культура), з якої після розпаду Київської держави, з часом, утворилося три народи – український, російський і білоруський. Вона є не правдива, бо ще до об’єднання в одну державу, східнослов’янські племена існували самостійно, відчували впливи з боку різних етносів.

Визначний український  історик – Михайло Грушевський  твердив, що історія і культура Київської  Русі творилися передусім предками українців, бо основною територією формування держави слугувала Середня Наддніпрянщина з центром у Києві, де споконвіку жив український народ, нікуди з них не переселявся, створивши тут свої звичаї, мову, літературу, мистецтво. Наступницею Київської Русі стало Галицько-Волинське князівство.

Утім, мабуть треба визнати, що східно-слов’янське населення не було однорідним і складалося з трьох основних етнічних груп: південні русичі, північні русичі, західні русичі. На основі цих трьох етнічних груп відбувався процес формування відповідно української, російської і білоруської націй. Водночас, український етнос і українська мова відокремлюються вже в період Давньоруської держави. Про існування протоукраїнських мовних рис у давньоруський період свідчать лінгвіністичні дослідження.

 

 

 

 

   4). Галицьке і Волинське князівства були розвиненими південно-західними територіями Русі, які мали свої особливості в порівнянні з іншими князівствами. Зокрема, віддаленість Галичини і Волині від Києва забезпечувала відносну незалежність цих земель від центральної влади; князівства були розміщені на перехресті торгових шляхів: з Балтійського моря в Чорне, з Русі до Центральної та Південно-Східної Європи; існувала віддаленість від кордону зі Степом, що захищало від нападів кочовиків. Галицьке князівство виникло наприкінці ХІ ст., а Волинське князівство – в середині ХІІ ст. з центром у м. Володимирі.

До 1199 р. обидва князівства розвивалися самостійно. Зміцнення  Галичини відбулося за князя Володимирка (1124-1153) і його сина Ярослава (1153-1187). Волинське князівство, відокремившись від Києва, спочатку розпалося на дрібні князівства. Забезпечити єдність Волинської землі вдалося князю Романові Мстиславовичу. 1199 року йому вдалося об’єднати Волинську і Галицьку землі. Створення Галицько-Волинського князівства стало важливим етапом в історії української державності. Впродовж 1205-1238 рр. мав місце тимчасовий розпад Галицько-Волинського князівства, викликаний загибеллю Романа Мстиславовича і посиленням боротьби бояр за владу. Свого розквіту князівство досягло за Данила Галицького, історіографія якого вважає одним із найвидатніших руських князів. Після смерті цього князя (1264 р.), Галицько-Волинське князівство, будучи ослабленим боротьбою з татарами, боротьбою між боярами і князями, стало об’єктом агресії з боку сусідніх держав і не змогло відстояти незалежність.

Утім це була друга  велика держава в українських  землях після Київської Русі, спадкоємниця Київської русі, що продовжила її культурні  традиції. Споруджувалися нові міста, галицькі князі тісно контактували з сусідніми європейськими державами (князь Роман одружився з візантійською принцесою Анною); в час Данила Галицького до цієї держави входили території Київського, Турово-Пінського князівств, Берестейська і Люблінська землі, – тобто держава виступила в ролі великого консолідатора українських ідей; значною мірою ця держава врятувала Європу від монголо-татар;           до того ж, Галицько-волинська держава своєю орієнтацією на Захід відкрила доступ в українські землі західноєвропейським культурним впливам.

 

              5). Литовське князівство утворилося в ХІІІ ст. А вже в ХІУ ст. Литва здобула більшу частину білоруських та українських земель. Так утворилося Велике князівство литовське, у складі якого руські землі становили 9\10 території. Тобто уся Правобережна і частина Лівобережної України входили до Литви (Київщина, Переяславщина, Поділля, Волинь, а на перших порах також Чернігівщина, Новгород-Сіверщина). Які причини?

         По-перше руські землі були  ослаблені золотоординським ігом, що поклало початок просуванню  литовців на Русь і сприяло їх успіху;     населення руських земель віддавало перевагу Литві перед Ордою, у протистоянні між цими державами виступило на боці Литви.               Історики часто кваліфікують просування Литви в руські землі не як завоювання, а як “мирне приєднання”, як “тиху експансію”. Литовські князі, щоб забезпечити управління величезними завойованими територіями, майже спершу не втручалися у життя українських земель. “Старого не змінюємо, а нового не запроваджуємо” – таким був принцип їх правління. Литва майже не змінила адміністративно-територіального устрою українських земель; удільні князі перебували у васальній залежності від великого литовського князя, несли військову службу, сплачували данину.

З іншого боку, Литва потрапила  під великий культурний вплив своїх слов’янських підданих – литовські князі християнізувалися, вживали староруську мову, складали закони на основі “Руської правди”. Литовські роди зливалися з руською знаттю. Уряд Великого князівства Литовського не перешкоджав місцевому населенню у збереженні і розвитку національних особливостей. У зв’язку з цим багато істориків (О.Єфименко, В. Антонович, М. Брайчевський та ін.) називають князівство Литовське – Литовсько-руським. Щоправда, автономія українських князівств посилювала сепаратистські тенденції. Аби не допустити цього, Литовський уряд у другій половині ХУ ст. взяв курс на ліквідацію удільних князівств. На думку історика В. Смолія, у 1471 р., з ліквідацією Київського князівства була остаточно перервана традиція державотворення на українських землях.

Разом з тим, доля Галичини, Закарпаття, Буковини, північно-східних та південних українських земель в епоху Пізнього середньовіччя склалася по-іншому). Зокрема Галичина з 1387 р. перебувала в складі Польщі, де в 1434 р. було створене Руське воєводство. Закарпаття в середині ХІІІ ст. було включене до складу Угорського королівства. Буковина, що у середині 14 ст. також відійшла до Угорщини, невдовзі опинилася в складі Молдавського князівства, а Чернігово-сіверські землі відійшли до Московського царства. Українське Причорномор’я перебувало в складі Золотої Орди. Упродовж усього часу українське населення було позбавлене широких прав та свобод.

     

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                        Лекція 3

 

     Тема: Українські землі в епоху Нового часу. Виникнення козацтва. Гетьманщина. (6 годин).

 

                                                        План:

 

     1. Ознаки Нового часу.

2. Українські землі під владою Речі Посполитої. Кревська та Люблінська унії.
3. Національно-культурний рух в Україні другої половини ХУІ – першої половини ХУІІ ст. Брестська церковна унія.
4. Соціально-економічні та політичні передумови створення козацтва. Діяльність гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного.
5. Доба Руїни в українській історії.
6. Україна за гетьманування Івана Мазепи. Конституція П. Орлика.

     7. Ліквідація російським царизмом української автономії. Історичне значення Гетьманщини.

     8. Становище Правобережної України під владою Польщі.

     9.   Геополітичні зміни в Україні в другій половині ХУІІІ ст.

 

 

            1). Новий час – це, передусім, історія зародження й розвитку капіталістичних відносин як основи західної цивілізації (1492-1914 рр). Проте, нас цікавитиме перший період (1492-1789 рр.) – до Великої Французької революції. Відомий іспанський філософ Ортега-і-Гассет зауважив: «Нові часи створені демократією, експериментальною наукою та індустріалізацією». Перехід від Середньовіччя до Нового часу був складним і неоднозначним. Нескінченні війни розорювали країни і народи. Водночас це була епоха, коли розцвів гуманізм, який приніс з собою розуміння цінності людини та її життя, усвідомлення необхідності розбудовувати нові відносини між людьми, нові порядки у державах. Діяльність гуманістів сприяла виникненню нової системи університетської освіти, основні принципи якої зберігаються і понині. У 14 – на початку 17 ст. у Європі розвивалася культура Відродження, що мала виражений світський та гуманістичний світогляд. Ширилася ідея віри в безмежні можливості людини як центру Вселенної. Найвідоміші представники: Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Тиціан, Ботічеллі та ін. Разом з тим, Відродження було культурою освіченої меншості.

У Новий час  розвиток знань почав спиратися на експеримент і нову систему доказів. У 16-17 ст. мала місце низка наукових відкриттів. Зокрема, Миколай Копернік обґрунтував теорію про геліоцентричну систему Всесвіту; Вільям Гарвей відкрив систему кровообігу; Йоган Кеплер відкрив три закони руху планет.

Великі географічні  відкриття кінця 15-17 століть познайомили європейців з невідомими раніше землями й народами, змінили уявлення людей про навколишній світ. Було відкрито Америку, Бразилію, Нову Зеландію, здійснено перші навколосвітні подорожі. Відомі персоналії: іспанець Христофор Колумб, португалець Васко да Гама, іспанець Фернан Магеллан та ін.

Нові тенденції рішуче вторгалися в економіку та суспільне життя. На зміну феодальним відносинам приходили нові – капіталістичні. Тривало формування нових суспільних верств – буржуазії та найманих робітників. Активно розвивалася торгівля, формувалася ринкова економіка. Разом з тим, майже до кінця ХУІІІ ст. Європа залишалася аграрною, доіндустріальною цивілізацією і зберігала чимало старих порядків та уявлень.

Людина Нового часу інакше підходила до питань віри та свого ставлення до Бога. Завдяки Реформації європейці здобули право обирати віру. Згодом це дозволило їм розробити поняття свободи совісті – одне з головних у системі громадянських прав і свобод. Реформація – це не лише антикатолицький рух за переоблаштування церкви, що виступав за зменшення впливу церкви і духовенства на суспільство, а перш за все продукт зростання національної свідомості європейських народів, прояв їхньої волі до самостійного національного життя, а в релігійній сфері – утвердження релігійного “індивідуалізму”, автономності. Звідси, такі суто реформаційні прояви національно-культурного життя, як широке залучення національної мови до богослужебних процесів, поява національних церков, зародження і формування національних ідеологій окремих європейських народів. Проходило формування кордонів більшості сучасних європейських держав. В цей час утверджуються національні сакральні центри, освячуються національні ікони, пошановуються власні святі, активніше використовується місцевий християнський фольклор тощо. До того ж, епоха реформації – це ще і велика реформа освіти на ренесансно-гуманістичних принципах. Тож, реформація містила в собі не лише релігійно-церковний, а й загальнокультурний потенціал. 

Подією, що знаменувала прихід власне Нового часу, вважається Англійська буржуазна революція 1640-1660 рр. Її результатом стало перетворення Англії на справжній взірець для Європи й світу. Тут виникла політична система, заснована на владі парламенту і сформувався економічний устрій, побудований на ринкових принципах.

 

            2). Польщі, після смерті у 1340 р. останнього галицько-волинського князя Юрія ІІ Болеслава вдалося утвердитися в Галичині. Щоправда,  Польщі довелося зіткнутися в Галичині з двома проблемами – опором місцевого боярства і аналогічними претензіями Литви. Однак невдовзі несприятлива геополітична кон’юнктура спричинила посилення інтеграційних процесів Литви та Польщі. Зокрема серйозну загрозу із Заходу становив Тевтонський орден, а з північного-сходу – Московське князівство. Об’єднавши майже всі великоруські землі, великий князь Іван ІІІ висунув претензії на білоруські і українські землі як на історичну спадщину династії Рюриковичів. Звісно, що обидві держави мали й виразні внутрішні економічні та політичні причини до об’єднання. Зрештою 1385 року дві держави об’єдналися – було підписано Кревську унію, після підписання якої, й почав посилюватися вплив поляків в Україні. Втім треба також зазначити, що умови Кревської унії не мали все ж визначального значення для України, бо Литва в цілому залишалася самодостатньою державою.