Лекції з історії України

Відсутність єдності  в діях українських національних сил, які не пішли на компроміс  в ім’я загальнонаціональних інтересів. Центральну Раду змінив Гетьманат, а  його своєю чергою Директорія. Українські комуністи визнавали лише радянську  владу. Не було єдності між наддніпрянськими і галицькими українцями. До того ж несприятлива міжнародна ситуація. Бракувало досвіду визвольної боротьби.

     Разом з тим, у ході революції український народ створив власну державу і декілька років утримував її існування. Героїчна боротьба 1917-1921 рр. стала прикладом і дала досвід наступним поколінням українців. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                  Лекція 6 (8 годин)

 

                                       Українські землі в складі СРСР

 

                                                            План:

 

1). Характерні ознаки міжвоєння.

2). Україна і утворення СРСР. Утвердження сталінського тоталітарного режиму в Україні.

3). Соціально-економічні перетворення в Україні на основі НЕПу

4). Українське національно-культурне відродження 1920-х рр.

5). Індустріалізація України кінця 1920 – поч. 1930-х рр.

6). Колективізація українського села. Голодомор 1932-1933 рр.

7). Сталінські репресії 1930-х рр.

8). Особливості  історичного процесу другої половини ХХ ст.

               9).  Українські землі в умовах посилення сталінського тоталітарного режиму (1945-1953 рр.)

              10). Україна в добу десталінізації (1953-1964 рр.). Хрущовська «відлига».

              11).  Українські землі у період загострення кризи радянської системи (середина 1960-х – середина 1980-х рр.).

                            

 

       1).  Історичний період, який отримав назву «новітня історія» заведено датувати зламом ХІХ-ХХ ст. Головні риси світового розвитку в 1914-1939 рр. це економічний, технічний та інтелектуальний прогрес, національно-визвольні та соціальні рухи, протистояння демократії та тоталітаризму. Зокрема відбувалося становлення та розвиток нових галузей (автомобілебудування, верстатобудування, електротехнічної промисловості тощо), розвивалися засоби масової інформації та зв’язку завдяки технічному прогресу. Разом з тим, багато держав стали на шлях соціальних реформ та перетворень. У багатьох країнах світу утверджувалася демократія, відбувалося становлення громадянського суспільства та правової держави. Доба абсолютних монархій та імперій завершилася. Разом з тим, проходило піднесення національно-визвольних рухів  за суверенітет та незалежність в країнах Європи, Азії, Латинської Америки, Африки.  

                Водночас посилювався вплив ліворадикальних  сил, які наполягали на здійсненні  соціалістичних революцій та  встановленні диктатури пролетаріату. У Італії до влади прийшов  фашист Б.Мусоліні, у Німеччині  – конституційним шляхом до  влади прийшов нацист Адольф Гітлер, фашисти прийшли до влади і в Іспанії. Тоталітарний режим було встановлено в СРСР. Комунізм, фашизм, нацизм мали ряд спільних ознак. Зокрема – охоплення всіх сфер життя суспільства тотальним державним контролем, культ особи вождя, узурпація тоталітарними лідерами всієї влади в своїх руках. Авторитаристські тенденції мали місце і в Іспанії (диктатура Прімо де Рівери, диктатура Франко), Польщі (режим Ю.Пілсудського), Угорщини (авторитарний режим М.Хорті), Румунії (диктатура Іона Антонеску). За схожим сценарієм відбувалися події і в Болгарії, Югославії та інших країнах.

              У царині культури мало місце  підвищення значущості освіти  в умовах швидкого зростання  промисловості та нового технічного  рівня виробництва. Спостерігався масовий характер освіти: стимулювання розвитку освіти державою; прийняття у більшості розвинених країн законів про загальну обов’язкову освіту; безкоштовне навчання у державних школах, тощо. Намітилася ідеологізація освіти та мистецтва, намагання поставити її на службу тоталітарним режимам в Німеччині та в СРСР.

             1920-і рр. – початок науково-технічної революції (НТР) – масове виробництво і використання електроенергії, розвиток автомобілебудування, спорудження автомагістралей, прискореними темпами розвивалося телебачення і радіомовлення: поширення звукового кіно, загального радіомовлення, поступове входження в повсякдення технічних новинок: радіоприймачів, холодильників, пральних машин, пилососів тощо.

 

                  2). 18 березня 1921 р. між Польщею, Радянською Росією і Радянською Україною був підписаний Ризький мир:

                    -   Польща визнала існування Радянської України;

- До Польщі відійшли Східна Галичина, Волинь, Холмщина, Підляшшя.

Впродовж 1920-о року Червона  армія, витіснивши білогвардійців з території України, остаточно утвердилася  на її території. Боротьба за незалежність України завершилася поразкою: Галичина відійшла до Польщі, Буковина – до складу Румунії, Закарпаття – Чехословаччини. Решта ж української території потрапило до сфери впливу більшовиків.

      Ще під час війни більшовиків з білогвардійцями на території колишньої Російської імперії утворилося шість радянських республік – Російська Федерація, Україна, Білорусія, Азербайджан, Вірменія, Грузія. Формально ці республіки вважалися незалежними, але фактично ніякого суверенітету у них не було. Після війни постало питання остаточного врегулювання відносин між республіками. Переміг план Володимира Леніна, за яким усі республіки, включаючи Російську Федерацію на рівних правах входили до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, зберігаючи за собою право вільного виходу. Таким чином, утворювалася нова федеративна держава, у якій поряд з республіканськими передбачалося формування союзних органів влади.

Зрештою 30 грудня 1922 р. було створено СРСР. До його складу ввійшли Російська Федерація, Українська РСР, Білоруська РСР, Закавказька Федерація (Грузія, Вірменія. Азербайджан). Формально кожна республіка мала право виходу із СРСР, але механізму такого виходу розроблено не було. Юридичне оформлення СРСР остаточно завершилося 1924 р., коли була прийнята Конституція СРСР. Формально СРСР був федерацією, але фактично – унітарною, централізованою державою. Україна, щоправда мала певні ознаки державності – територіальна цілісність, державний апарат, але це змінювало статусу її як частини єдиної держави.

У кін. 1920-х – на поч. 1930-х рр. політична система Радянського  союзу, зберігаючи усі атрибути демократії, фактично перетворилася на тоталітарну  систему. Тоталітарний режим базувався на цілій системі монополій: монополії більшовиків на політичну владу, на ідеологію, на керівництво економікою.

        Монополія на владу – більшовики  усунули з політичної арени  всі інші політичні партії. Відбулося  об’єднання комуністичної партії з державним апаратом: ключові посади у владних структурах могли належати лише членам правлячої комуністичної партії. Більшовики встановили повний контроль над усіма організаціями, громадськими об’єднаннями.

          Монополія на ідеологію. У суспільстві утвердилася комуністичної ідеології:  значну роль у насадженні офіційної ідеології відігравала цензура, завдяки якій більшовики контролювали усі засоби впливу на життя суспільства - пресу, радіо, освіту, культуру. Радянська влада переслідувала віруючих, релігійні конфесії.

          Монополія на  керівництво економікою. Відбулося одержавлення усіх  форм власності, утвердження командно-адміністративних  методів  керівництва економікою.

Таким чином, у країні встановилася диктатура більшовицької партії, її органи перебрали на себе всі функції державної влади.

 

3).     Наприкінці 1920- поч. 1921 рр. Росі і Україна опинилися в ситуації глибокої економічної, соціальної та політичної кризи, котра була викликана: воєнними діями, що велися майже безперервно сім років; політикою “воєнного комунізму, яка руйнувала основи економіки, паралізувала сільське господарство і викликала опір переважної частини населення, а особливо селян. Промисловість була в стадії розрухи. Так, в Україні на 1921 р. промисловість становила лише 1/10 частину довоєнного рівня. Ситуацію ускладнили катастрофічна посуха 1921 р. і голод, від якого загинуло 1 млн. чоловік. У галузі фінансів – повна інфляція грошей.” Тяжкий економічний стан, продовольчі нестатки викликали незадоволення радянською владою з боку робітників, що виливалося у різні форми протесту, зокрема страйки. Таким чином, загальна криза в країні змусила більшовиків з 1921 р. перейти від політики “воєнного комунізму”  до нової економічної політики.

НЕП передбачав часткове повернення до ринкових відносин, різних форм власності, економічних методів управління народним господарством. Проте від самого початку більшовики розглядали НЕП як вимушений крок, за допомогою якого можна буде подолати поточні труднощі і знову перейти до соціалістичних постулатів.

Так, у сільському господарстві відбувалася заміна продрозкладки продподатком; дозволялася вільна торгівля надлишками продукції, оренда землі і використання найманої праці. У промисловості було дозволено продаж у приватні руки і передача в оренду дрібних і частину середніх підприємств. Багато підприємств переводилися на госпрозрахунок тощо. НЕП стимулював розвиток с/г і промисловості. У 1926 р. основні показники рівня розвитку легкої і харчової промисловості, яка знаходилася в руках підприємців були вищі на довоєнні. Натомість темпи розвитку важкої промисловості уповільнювалися.

Але НЕП міг бути тривалим, бо компартія із самого початку розглядала його як тимчасову поступку “капіталізмові”. Він був несумісним із політикою  Й. Сталіна на встановлення тоталітаризму. Наприкінці 1920-х рр. сталінське керівництво відмовилося від НЕПу і перейшло до командно-адміністративної економіки.

 

            4).  Українізація – це політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні у 1920-х рр. Українізація передбачала задоволення окремих національних вимог українського народу. Зокрема: українців почали частіше висувати на керівні посади; впроваджувалася українська мова у навчальні заклади, пресу, держані органи; тривав розвиток національної за формою і радянської за змістом культури. Більшовики змушені були піти на проведення політики українізації, оскільки перебували під впливом національно-демократичної революції в Україні і прагнули забезпечити собі підтримку усього населення України. Українізація мала дозований характер. Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 1920-х рр. керували прибічники  національного відродження – Г.Гринько, О.Шумський, М. Скрипник.

Разом з тим, наслідки українізації були дуже серйозні. 1920-і рр. стали періодом справжнього національного відродження. Так у 1930-х рр. чисельність шкіл з українською мовою викладання становила 85 %, на українську мову було переведено 75 % діловодних матеріалів, 90 % газет і більше половини книг і журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54 %. Українізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулося ряд відомих діячів, наприклад М. Грушевський. Відбувався бурхливий розвиток української культури: в республіці видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів і збірників, 55 журналів, працювало 45 професійних театрів.  Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам,  як М. Хвильовий,  М. Рильський, В. Сосюра, Л. Курбас, О. Довженко, Г. Верьовка і багатьом іншим.

            Але поступово українізація почала  виходити за дозволені центром  рамки. Вона поступово охоплювала  все суспільно-культурне життя  республіки, міцнів прошарок української інтелігенції, якій Сталін не довіряв, і бачив у ній ідейного конкурента партії, українізація сприяла зростанню національної свідомості тощо. З кін. 1920-х рр. політика українізації поступово згортається. У 1933 р. Сталін назвав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Активних учасників українізації невдовзі було репресовано.

 

5).  У грудні 1925 р. 14 РКП більшовиків проголосив курс на індустріалізацію: передбачалося прискорення промислового росту Радянського Союзу і досягнення ним у короткі строки рівня розвитку країн світу. На думку Сталіна, країна повинна за 10 років пройти відстань, що країни Європи пройшли за 50-100 років. Індустріалізацію передбачалося здійснювати плановими методами (п’ятирічками). Курс на індустріалізацію був об’єктивно необхідним, оскільки СРСР залишався економічно відсталим і знаходився у ворожому зовнішньому оточенні.  

Разом з тим, Радянський Союз міг розраховувати лише на внутрішні резерви фінансування індустріалізації. Не вистачало кваліфікованих інженерів, фахівців. Був дуже низьким рівень економічної освіти у радянського керівництва, відсутність досвіду здійснення планової індустріалізації.

До того ж, шляхи і методи індустріалізації були обрані невірно, суперечили об’єктивним економічним нормам. Якщо до 1929 р. індустріалізація здійснювалася прискореними темпами, то з 1929 р. – форсованими. Наприклад на 1930 і 1931 рр. було заплановано 45 % приросту промислової продукції. Ці плани були нереальними, волюнтаристськими, були наслідком політичного свавілля радянського керівництва. Радянське керівництво хотіло одночасно подолати економічну відсталість і побудувати соціалізм за декілька років, що було абсолютно нереальним. Врешті, заплановані показники не були досягнуті. Щорічний приріст промислового виробництва в ці роки в середньому складав 15, 7 %, а 1933 р. скоротився до 5 %. Найнеправильніше те, що індустріалізація здійснювалася екстенсивним шляхом – не за рахунок новітньої техніки і технологій, а за рахунок будівництва великої кількості підприємств і працюючих. Основним джерелом підвищення продуктивності праці повинен був стати ентузіазм народу. Щоб працюючих стимулювати використовували різні методи, серед яких – організація масового соціалістичного змагання тощо.

Політика прискореної індустріалізації призвела до важких соціально-економічних і політичних наслідків:

- Здійснення індустріалізації за рахунок сільського господарства призвело до посилення тиску на селян – заборонялася вільна торгівля, збільшився продподаток;