Лекції з історії України

Але Кревська унія була лише першим етапом у об’єднанні цих держав. Вирішальною  подією стала Люблінська унія (1569 р.), котра завершила їх об’єднання в  одну державу. Чи не вирішальною передумовою  унії було значне військово-політичне ослаблення Литовської держави, що і змусило Литву піти на зближення з Польщею. Згідно положень Люблінської унії, Польща і Литва об’єднувалися в одну державу – Річ Посполиту з єдиним королем, сеймом, грошовою системою, католицтвом як державною релігією. Якщо Литва отримала статус автономії, то всі українські землі, що раніше належали Литві, переходили під владу безпосередньо Польщі.

Люблінська унія, звісно, мала велике суспільно-політичне значення. Зокрема, майже всі українські землі  опинилися в одній державі; українські землі активно залучаються до міжнародної торгівлі, передусім через Балтійське море; українське населення змогли долучитися до західноєвропейської ренесансної культури. Разом з тим, відбулося зміцнення політичного та економічного становища польської шляхти, а українці втрачали свою політичну верхівку, яка зазвичай полонізувалася та переходила до католицької віри; в установах панувала лише польська мова та латинь як мова освіти, судочинства, діловодства; українське населення зазнало закріпачення й тяжкого феодального гноблення. Прагнучи інтенсифікувати сільське господарство і зорієнтувати його на потреби зовнішнього ринку, поляки утворювали великі багатогалузеві господарства – фільварки, що ґрунтувалися на щотижневій праці кріпаків, кількість яких неухильно зростала. Статут 1588 р. закріпачив селян і встановив 20-річний термін розшуку селян-втікачів. Право власності на землю отримала тільки шляхта.

   3). У ХУІ ст. країни Європи були охоплені Реформацією. Її учасники виступали проти надмірного втручання церкви в усі сфери життя суспільства. Унаслідок Реформації виник протестантизм – третій напрямок у християнській релігії. Із 30-40-х рр. ХУІ ст. реформаційні ідеї проникають в Україну. Вони поширюються передусім серед шляхти й міщан Волині, Поділля, Галичини. Реформація знайшла відгук у діяльності братств, що були засновані у Львові (Успенське) 1586 р., Києві (Богоявленське) 1615 р., Луцьку (Чеснохрестське) та ін., Мета діяльності братств – захист національно-релігійних прав українців, протистояння полонізації українців. Братства займалися організаційною діяльністю (купували книги, ікони, свічки для церков), громадською (допомагали потребуючим, сиротам), просвітницькою діяльністю (створювали школи, друкарні). Так на Волині 1556-1561 рр. було створене україномовне Пересопницьке Євангеліє, на якому новообрані українські  президенти складають присягу.  Адже однією з ідей Реформації є переклад Святого Письма рідною мовою. Відкрито перші вищі навчальні заклади – у 1576-1580 рр. в Острозі заснована Острозька колегія, згодом  – академія. У 1632 р. почала працювати Києво-Могилянська колегія, згодом – академія. Розвивалося книгодрукування: У 1574 р. видано «Буквар» Івана Федорова.

Однак вже наприкінці ХУІ ст. у Польщі починається наступ католицької церкви – Контрреформація. Починає формуватися мережа єзуїтських колегій – навчальних закладів на основі католицького віровчення, що давали ґрунтовну освіту, поширюватися ідеї унії (об’єднання) православної і католицької церков.

         Із самого початку церковного розколу (1054 р.) ідея возз’єднання розглядалася як католицькою так і православною стороною. На Україні спроби їх об’єднання набули виразного забарвлення з середини 15 ст. (Флорентійська унія). Безпосередній заклик до укладення унії надходив від православної сторони. Розмови про злуку з Католицькою церквою почали набирати реальних контурів з 1590-х рр., коли на таємній нараді у м. Белзі (1590 р.). зустрілися православні владики Львова (Гедеон Балабан), Луцька (Кирило Терлецький), Діонісій Збируйський (Холм), Леонтій Песчицький із Турова. Згодом до них приєднався Іпатій Потій з Володимира.

Владики сподівалися, що високоавторитетна і добре організована католицька церква впровадить серед  православних порядок та дисципліну, внаслідок підписання угоди єпископи дістануть рівноправність у Речі Посполитій, міщан не будуть піддавати дискримінаціям, зросте престиж української шляхти. Крім того до унії єпископів схиляли і політичні міркування, бо католицька церква тісніше зв’язала б Україну та Білорусію з Річчю Посполитою і віддалила їх від небезпечного впливу сусідньої Москви. Зрештою 1595 року єпископи погодилися укласти між своєю церквою та Римом унію. Православній стороні мало гарантуватися збереження традиційної літургії та обряду, церковнослов’янську мову, але водночас вони приймали верховний авторитет Риму в усіх питаннях віри та догми.

Але коли розійшлася звістка  про унію православна громада  вибухнула від обурення. Український  князь Острозький був розлючений не самою унією, а способом її укладення. Аби розв’язати конфлікт, у 1596 р. в м. Брест був скликаний церковний собор. Втім, унійна сторона не відступила від прийнятих домовленостей. Те, що почалося як спроба об’єднати Церкву закінчилося її подрібненням , бо тепер існувало вже три Церкви: католицька, православна, греко-католицька. Разом з тим, Греко-католицька церква, як показала історія, обстоювала національну ідентичність українців, чинила опір денаціоналізації.

4). Українське козацтво як суспільний стан в Україні почало формуватися з кінця ХУ – початку ХУІ ст. Перша згадка про українських козаків датована 1492 р. Козацтво виникло в південноукраїнських землях – на території від середнього Подніпров’я і майже до Дністра (Південні окраїни Київщини, Брацлавщини, Поділля). Ці землі називалися Диким полем: після нашестя монголо-татар, а потім внаслідок частих нападів Кримського ханства, землі обезлюдніли і залишилися незаселеними. Центром козацтва стало Запоріжжя – степи за порогами Дніпра.

         Головними причинами виникнення козацтва слід вважати:

1. Посилення соціального та релігійного гноблення, закріпачення селянства. Селяни та міщани втікали від феодальних повинностей та державних податків.
2. Наявність в суспільстві окремих прошарків вільних людей, що займали проміжне становище між незаможною шляхтою та селянством.
3. Постійна військова небезпека з боку Кримського ханства та кочових татарських орд.

          Козацтво поповнювалося вихідцями із різних верств  населення: селян, міщан, шляхти. Козаки користувалися господарськими угіддями, займалися промислами, торгівлею, брали участь у самоуправлінні. Основна маса козаків поповнювалася за рахунок українців, хоча й були серед них і білоруси, росіяни, литовці, молдавани та ін. За висловом відомого сучасного історика Борисенка, козацький край був “ національним оазисом серед українських земель, які дедалі більше полонізувалися і втрачали національні риси”.

У 1552-1556 рр. канівський і черкаський староста Дмитро Байда Вишневецький об’єднав козаків, створив за порогами Дніпра на о. Мала Хортиця козацький центр – Запорізьку Січ. Згодом Січ неодноразово змінювала місце свого розташування, але назва “Запорізька Січ” поширилася на все об’єднане навколо Січі козацтво. Найголовніше, що Запорізька Січ як своєрідне державне утворення, соціальна організація мала яскраво виражений демократичний характер. Це пояснюється передусім тим, що Запорізьку Січ створив сам народ. Верховна влада на Січі належала козацькій раді, котра своєю чергою обирала старшину (гетьмана, писаря, обозного і т.д.). Запорізька Січ мала свій військовий та територіальний устрій. Січові козаки складали військо-кіш, що своєю чергою поділявся на курені. А територія, яку контролювала Січ, поділялася на паланки на чолі з полковниками. На Січі побутувало звичаєве козацьке право, якого козаки свято дотримувалися. Умови вступу до Січі були нескладними (прийняття православ’я, неодружений стан). Основним обов’язком була військова служба. Перебування жінок на території Січі заборонялося. Можемо підсумувати, що наприкінці ХУІ – на поч. ХУІІ ст. Січ стала центром визвольного руху українського народу.

Утім слідом за козаками в південні частини Польщі проникли і офіційні власті, магнати, шляхтичі. Уряд прагнув  узяти козаків під свій контроль, щоб використати їх у своїх  інтересах: для захисту свої володінь від татар і турків, протистоянні  Москвою. З цією метою у 1572 р. польський король Сигізмунд ІІ Август прийняв на військову службу 300 козаків. Вони були вписані у реєстр-список, звідки й отримали назву реєстрових козаків. Реєстрові козаки користувалися особливими привілеями: отримували землю, платню грошима, звільнялися від податків і повинностей і т.д. Реєстрові козаки були покликані також контролювати нереєстрових козаків, придушувати антипольські рухи.

  Посилення Польщею, своєю чергою, соціального, національного та релігійного гноблення, зміцнення українських сил призвело до активізації в Україні соціального і національного руху. Головними силами цього руху стало селянство та козацтво. Наприкінці 16 ст. дуже широкого розмаху набули два козацько-селянських повстання. Впродовж 1591-1593 рр. тривало повстання під проводом гетьмана реєстрових козаків Криштофа Косинського, що охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь. А також повстання 1594-1596 рр. під проводом Северина Наливайка, яке поширилося на всю територію України. Повстання тривали й надалі, зокрема впродовж 1630-х рр., під проводом Тараса Федоровича, Івана Сулими, Якова Острянина.  По суті взаємини козаків з Польщею після цього значно напружилися. У 1597 р. польський сейм проголосив козаків ворогами держави.

        Багато зусиль для унормування взаємин між Польщею і козацтвом доклав гетьман українського козацького реєстрового війська – Петро Конашевич-Сагайдачний. Він проводив доволі компромісну політику щодо Польщі, був реформатором. Здійснив, зокрема, реформу козацького війська, вперше перетворивши його на регулярне військо із суворою дисципліною. Однак найбільшою його заслугою було те, що він навернув козаків до підтримки української культури, православної церкви, об’єднав військову силу козаків з політично слабкою церковною і культурною верхівкою України, багато зробив для консолідації українського суспільства. За сприяння Сагайдачного було відроджено православну церкву в Україні . Союз козаків з духовенством був на користь національним інтересам.

        Щоправда  потугам Сагайдачного не судилося збутися. Польща невдовзі вжила жорстоких заходів проти козаків. У 1638 р. польський сейм схвалив “Ординацію Запорозького реєстрового війська”, спрямовану на ліквідацію привілеїв козацтва.

Козацтво поступово ставало провідною суспільною силою в боротьбі за національне визволення України. Діяльність козацтва торкалася усіх сфер життя українського суспільства: боронили українські землі, освоювали південні степи, підтримували українську культуру, церкву. Саме козаки створили Запорізьку Січ, яка стала важливим етапом у формуванні української державності, її витоком.

           5). Період від смерті Богдана Хмельницького до початку гетьманування Івана Мазепи історики називають Руїною. Руїна характеризувалася внутрішньою боротьбою козацької старшини за владу та іноземним вторгненням в Україну.

 Корсунська Рада ще за життя Б.Хмельницького обрала на його заступника сина Юрія, визнавши тим самим спадковість гетьманату. Однак після смерті гетьмана (1657 р.) старшинські угрупування відійшли від принципу спадковості гетьманства і розгорнули боротьбу за владу. Зрештою, у жовтні 1657 р. старшинська рада обрала генерального писаря Івана Виговського повноправним гетьманом. Отже, династичний принцип гетьманської влади поступився місцем республіканському.

І.Виговський одразу ж  припустився серйозних політичних прорахунків, що спричинило різке загострення  суспільно-політичної боротьби в Україні. По-перше, обрання його гетьманом  відбулося спочатку не на Генеральній козацькій раді, а на старшинській, що викликало невдоволення простого козацтва. По-друге, шляхтич за походженням гетьман одразу ж взяв курс на підтримку інтересів старшини і шляхти, нехтуючи при цьому інтересами козаків, селян і міщан. Як наслідок – вибух опозиційного руху, котрий очолили полтавський полковник М. Пушкар і кошовий отаман запорожців Я.Барабаш. По-третє, помилковими для держави були спроби І.Виговського схилити Москву для боротьби з опозицією. До такого ж кроку вдалося і керівництво опозиції. Створювалися умови для втручання Москви у внутрішні справи України. При цьому російський уряд провокував загострення боротьби між сторонами, посилюючи свій вплив в Україні. По-четверте для боротьби з опозицією І. Виговський скористався допомогою Кримського ханства. По суті вперше в історії України татари залучалися не для захисту від зовнішньої небезпеки, а для боротьби з опозицією.

Утім, невдовзі у протистоянні з  Росією І. Виговський взяв курс на зближення  з Річчю Посполитою. У вересні  1658 р. між сторонами було укладено Гадяцький договір, за яким:

Чернігівське, Київське та Брацлавське воєводства утворювали Руське князівство на чолі з гетьманом  і входили до складу Польщі на правах автономії. Мала визнаватися свобода  релігійного віросповідання, зберігалися права і привілеї козаків, мали відбутися суттєві зрушення в освітній сфері. Хоча з іншого боку, Руське князівство позбавлялося права на самостійні міжнародні відносини.

           Як наслідок, російський уряд  оголосив І. Виговського зрадником  і навесні 1659 р. розгорнув наступ на Україну. І хоча у битві під Конотопом російська армія зазнала відчутної поразки, І. Виговський не зумів розвинути свого успіху, посилився антигетьманський рух. Врешті, І. Виговський був змушений втекти до Польщі. 

        У вересні 1659 р. Військова козацька рада обрала гетьманом Ю.Хмельницького. А вже у жовтні 1659 р. у Переяславі між гетьманом і російським урядом були підписані договірні статті, що суттєво обмежували автономні права України: обмежувалися прерогативи гетьмана, український уряд позбавлявся права на зовнішню політику тощо.

Переяславські статті, укладені під тиском Москви  і промосковської лівобережної старшини, викликали розчарування і обурення населення. Зрештою, восени 1660 р. Ю. Хмельницький пішов на укладення угоди вже з польським урядом. У жовтні сторони підписали Слободищенський трактат, за яким Україна поверталася під владу Речі Посполитої на автономних засадах, але без статті про утворення Руського князівства. Більшість козацтва і старшини Лівобережної України, де переважали проросійські орієнтації, виступили проти угоди і відмовилися визнавати владу Ю.Хмельницького. Усвідомлюючи свою політичну безпорадність він невдовзі складає булаву.