Лекції з історії України

- Форсована індустріалізація обумовила перехід до насильницької колективізації, результатом якої мало стати забезпечення країни дешевими продуктами харчування, а промисловості – дешевою сировиною;

- Випереджаючий розвиток важкої промисловості спричинив посилення диспропорцій між промисловістю і сільським господарством, між важкою і легкою промисловістю;

- Відбувся перехід від НЕПу до командно-адміністративної економіки;

  З індустріалізацією пов’язаний початок масових репресій. У аваріях, провалах планів почали звинувачувати “ворогів народу”, “шкідників” тощо. Показовим тут може бути Шахтинський процес 1928 р. над інженерами шахт Донецької області.

Були і позитиви. Україна  з аграрної країни перетворилася на аграрно-індустріальну. У 1940 р. рівень промислового потенціалу у порівнянні з рівнем 1913 р. збільшився у сім разів. За обсягом виробництва важкої промисловості Україна випереджала ряд розвинених західноєвропейських країн. З’явилися сотні нових заводів-гігантів: Дніпрогес, “Азовсталь”, “Запоріжсталь”, “Криворіжсталь”. Але українцям довелося заплатити за ці результати дуже високу ціну.

6). Курс на колективізацію був проголошений 15 з’їздом ВКП(б) у 1927 р., а з 1929 р. почалося її насильницьке форсоване впровадження. Згідно з більшовицькою доктриною, шлях до соціалізму був пов’язаний з переходом селянства до колективного виробництва. Беручи курс на колективізацію, сталінське керівництво прагнуло:

-   завдяки колгоспам повністю підпорядкувати с/г державі;

- забезпечити населення дешевими продуктами харчування і сировиною, отримати кошти для індустріалізації;

-  ліквідувати дрібнотоварний селянський улад, який, на думку більшовиків, був джерелом капіталізму на селі.

          Жахають темпи, адже в Україні  колективізацію (70 %) передбачалося  завершити до кінця 1930-ого року. Такі нереальні темпи можна було забезпечити лише насильницькими методами. Для того щоб зламати опір заможних селян, в Україні проводилася політика “ліквідації куркульства як класу”. Жертвами репресій стало понад 1 млн. чоловік, особливо трагічною була доля тих селянських родин, які були виселені у Сибір.

У зв’язку з  цим наростали кризові явища  в сільському господарстві: зниження продуктивності праці, падіння валових  зборів зерна та виробництва іншої  сільськогосподарської продукції. Наприклад у 1932 р. план хлібозаготівлі Україна виконати не змогла, він просто був нереальним. З метою забезпечення виконання плану, проти колгоспів і індивідуальних селянських господарств почали вживатися крайні заходи: здійснювалася тотальна конфіскація продовольчих запасів аж до сухарів, солінь і фруктової сушки. Райони, які не виконували план переводилися на блокадне положення – підвезення будь-яких продуктів харчування до них заборонялося. Хлібозаготівлею в Україні керувала спеціальна комісія на чолі з В.Молотовим – одним із головних винуватців геноциду українського народу. 7 серпня 1932 р. радянські органи влади прийняли злочинну постанову згідно якої “розкрадання” колгоспного майна каралося розстрілом або строком ув’язнення не менш ніж 10 років.  До кінця 1932 р. (за 5 місяців) засудили 55 тис. чоловік. Серед засуджених було багато жінок і дітей, які отримали покарання за жменю зібраних колосків. Жорстокість з якою проводили хлібозаготівлю в 1932 р. стала безпосередньою причиною голодомору 1932 –1933 рр. Прямі втрати від голоду становили 3,5 – 5 млн. чоловік. Однієї трагедії голоду достатньо аби назавжди засудити сталінізм, тоталітарний режим радянської влади. Людські втрати голодомору 1932-1933 рр. перевершують усі відомі в новітній історії випадки геноциду.

      7). Невід’ємною частиною тоталітарної системи влади був репресивний апарат, який повинен був тримати суспільні процеси під жорстким контролем, знищувати будь-які прояви інакомислення, опозиції. Знаряддям здійснення репресій були каральні органи підпорядковані Народному комісаріату внутрішніх справ (НКВС). Органи НКВС розгорнули масові жорстокі репресії проти всіх прошарків населення. Масові репресії були захисною реакцією тоталітарного режиму, оскільки при наявності широкої опозиції цей режим про не зміг би існувати. Ідейним обґрунтуванням масового терору стала теорія Сталіна про неминуче загострення класової боротьби в міру просування до соціалізму, наявність великої кількості “ворогів народу”, яких треба було відшуковувати. Репресії здійснювалися переважно антиконституційними позасудовими “трійками”. Вирок виносився без суду і слідства, свідків, захисту. Найбільшого розмаху репресії набули у другій половині 1930-х рр., коли вони набрали ознак масового терору. Так, упродовж 1937-1941 рр. («п’ятирічка великого терору») у таборах НКВС було ув’язнено понад 5 млн. осіб, що у 2 рази більше, ніж за попередні п’ять років.

В Україні репресії здійснювалися  особливо страхітливими темпами – сталінський режим прагнув знищити рух за самоутвердження української нації. Репресії в Україні здійснювалися кількома напрямками – репресії проти селянства (голодомор), боротьба з “підпільними націоналістичними організаціями”. (Першою була сфабрикована справа проти “Спілки визволення України”, за якою в 1930 році було засуджено 45 чоловік – серед яких – відомі українські вчені, письменники, колишні діячі УНР. Зокрема, С.Єфремов, М. Слабченко, В.Чехівський та ін. У “буржуазному націоналізмі” згодом було обвинувачено М. Грушевського, який помер у Кисловодську за доволі незрозумілих обставин. Репресували навіть окремих членів КпбУ, котрих звинувачували в “українському буржуазному націоналізмові”, “ворожій діяльності”, “відсутності пильності” і т.д. Було знищено майже половину складу КпбУ. Загинули Х. Раковський, Ю.Коцюбинський, М.Скрипник, С. Косіор та ін.

Окремий напрям – боротьба проти Церкви (гоніння проти священиків, закривалися церкви, 1930 р., зокрема, зруйновано Українську автокефальну Церкву. Зруйновано пам’ятку архітектури ХІІ ст. – Михайлівський Золотоверхий собор). Здійснювалися репресії проти письменників, діячів мистецтва – знищені М. Зеров, Л. Курбас – керівник театру “Березіль”. Проводилася чистка військових кадрів, внаслідок чого лише 7% командирів мали вищу військову освіту.

В цілому, тотальний  терор торкнувся усіх категорій населення, внаслідок чого українська нація зазнала великих демографічних втрат; відбувся занепад української національної культури, інтелектуального потенціалу української нації; посилення економічної і політичної залежності України від центру.

Репресивний радянський апарат другої половини 1930-х рр. різко  контрастував з новою Конституцією 1937 р., яка навпаки, проголошувала  усьому населенню широкі демократичні права, свободи друку, слова, зборів, недоторканість особи, житла, листування тощо. Звісно ж , на практиці – вони порушувалися, відбувався тотальний контроль над людиною, масові репресії.

Якщо 1920-ті рр. увійшли  в історію як період “національного відродження”, то 1930-ті – “розстріляне відродження”.

          8). У післявоєнні роки мало місце подальше розгортання науково-технічної революції (НТР)  – перетворення науки на безпосередню виробничу силу.

Характерними рисами першого, початкового етапу науково-технічної  революції (1950-1970-ті рр.) були пріоритетний розвиток обчислювальної техніки, ядерної енергетики, матеріалознавства, автоматизації виробництва. Другий етап науково-технічної революції (1980-і рр.) пов’язаний з бурхливим розвитком мікроелектроніки, радіотехніки, інформатики та ін., що сприяли інтенсивному оновленню традиційних галузей промисловості та появі нових. У першій половині 1980-х рр. стрімко зріс попит на споживчі товари: відеомагнітофони, відеокамери, радіотелефони та ін. Якщо в 1980 р. у США було виготовлено 371 тис. персональних комп’ютерів, то у 1985 р. вже 6, 6 млн. Все це створило матеріальні передумови для появи нових тенденцій у галузі особистого споживання. Відбулися значні зрушення в системі взаємовідносин «людина-техніка».

США поступово  ставали наддержавою. Так, приблизно 80 % усіх кінофільмів і телевізійних програм, які демонструються у світі, вироблені у США або створені за участю американських телестудій і кінокомпаній. Відомо також, що 75 % інформації, як циркулює по європейських ЗМІ, має американське «походження».

Схожі тенденції  відбувалися і в європейських країнах. Було ліквідовано авторитарні режими у Португалії, Греції, Іспанії, намітилися деколонізаційні риси, що в кінці-кінців зумовило крах колоніальної системи в світі. Поступово розвивалися євроінтеграційні процеси (процеси економічного, політичного та військового зближення країн Європи з метою сприяння їхнього соціально-економічного розвитку, консолідації європейських народів, підвищення добробуту населення, зростання ролі Європи у вирішенні світових проблем). У 1945 р. створено ООН.

Разом з тим, ідеологічні суперечності між європейськими країнами і СРСР у післявоєнні роки вилилися в «холодну війну», що характеризувалася розколом світу й створенням «соціалістичного табору» та «капіталістичного оточення», боротьбою за сфери впливу між СРСР і США, нав’язуванням радянської моделі тоталітарного суспільства в Східній Європі. Форми «холодної війни»: мілітаризація економіки, гонка озброєнь, локальними конфліктами, психологічною та ідеологічною війною, заснуванням військових баз по всьому світу. У 1949 р. було засновано НАТО, у 1955 р. – ОВД. НАТО – більшість європейських держав, ОВД – СРСР, Болгарія, НДР, Польща, Чехословаччина, Румунія, Угорщина. Водночас, у країнах Східної Європи відбувалися післявоєнні демократичні перетворення: відновлення парламентських режимів та багатопартійності, забезпечення загального виборчого права, скасування монархій в Угорщині, Болгарії, Румунії, Албанії. Але разом з тим, у більшості країнах Східної Європи при владі утвердилася комуністична партія, що витіснила своїх політичних супротивників. 

Упродовж 1989-1991 рр. в багатьох східноєвропейських країнах тривали антитоталітарні  демократичні революції, причинами  яких була: економічна криза, порушення  прав людини, переслідування свободи  та інакомислення з боку держави, політика «перебудови» і «нового мислення» в СРСР. Мета революцій – руйнація тоталітарної системи, інтеграція країн у демократичний західний світ. Форми – від «оксамитових революцій» в Чехословаччині, НДР, Болгарії до народного повстання в Румунії, громадянської війни в Югославії. У результаті, у країнах почала формуватися багатоукладна економіка, багатопартійна система, відбувалася лібералізація режимів, утверджувалися демократичні цінності.   

На 1960-і рр. припадає розгортання так званої масової культури (маскульту). Це поняття виникло у 1944 р., коли у журналі «Політика» соціолог Д.Макдональдс у статті «Популярна культура» уперше ввів у науковий обіг цей термін. Масова культура – це культурна продукція (у найширшому розумінні слова – від творів мистецтва до споживчих товарів і кулінарії), яка продукується і розповсюджується професіоналами у розрахунку на споживання на комерційній основі широкими масами  людей, незалежно від соціального статусу, статі, віку, національності.

       Разом з тим, саме на 1960- і рр. припадає розвиток рок-культури – соціально-культурного явища, що виникло у 1950-рр. З’явившись в рамках масової культури, рок-культура у своїх основних світоглядних позиціях протистоїть їй: заперечує конформізм сучасного суспільства, відкидає ідею тотального споживання, обстоює прагнення до збереження індивідуального «Я» і свободи людини, тобто не приймає цінності масового суспільства.

        9). Людські втрати  СРСР у Другій світовій війні становлять за різними оцінками, від 27 до 48 млн. осіб, матеріальні – третина національного багатства – зруйновано понад 1700 міст, 70 тисяч сіл і селищ. У зв’язку з цим,

намітилися серйозні соціально-економічні проблеми – відчувався брак техніки та кваліфікаційної робочої сили,  мало місце відсутність житла, була наявною карткова система, проблема працевлаштування демобілізованих, спостерігалася дитяча безпритульність. Важким було становище селян – мізерна оплата праці, відсутність паспортів, пенсійного забезпечення. Складну соціально-економічну ситуацію ускладнила посуха 1946 р. і голод взимку 1946/1947 рр. від якого в Україні померло більше 800 тисяч чоловік. Голод, до слова, мав місце також в Молдові, окремих областях Росії. Важливим джерелом відбудови став героїчний ентузіазм народу. 90 % працюючих були охоплені різними формами соціалістичного змагання. У результаті цього, в 1950 р. важка промисловість перевершила, а легка – ледве досягла 80 % довоєнного рівня.

Водночас, після  Другої світової війни, майже всі етнічні українські землі об’єдналися в одній державі. Поза межами України залишилися Посяння, Лемківщина і Холмщина, які Сталін віддав Польщі. Упродовж 1944-1946 рр. здійснювався обмін населенням: із України в Польщу переселився майже 1 млн. чоловік, переважно поляків, із Польщі в Україну – понад 500 тис. українців. У квітні – травні 1947 р. польський уряд здійснив операцію «Вісла» – насильницьке виселення українців (майже 140 тис. чол.)  з українських етнічних земель, що опинилися в межах Польщі. Переслідувалася мета: асимілювати українців, ліквідувати бази діяльності ОУН-УПА. У 1954 р. з передачею Кримського півострова від Російської федерації до УРСР завершилося формування території післявоєнної України.

Втім, в умовах післявоєння продовжувалися сталінські репресії, що були спрямовані порти військових, партійних діячів, цілих народів (чеченців, інгушів, кримських татар, греків тощо). пройшла нова хвиля депортацій народів Прибалтики, Західної України, Західної Білорусії. Пік репресій в Україні припав на 1947 р. коли УРСР керував Лазар Каганович. Окрім Л.Кагановича, у після воєнні часи першими секретарями ЦК КПбУ були: М.Хрущов, Л.Мельников. З 1946-1947 рр. під керівництвом секретаря ЦК КПУ А.Жданова почалася ідеологічна кампанія по «наведенню порядку» в галузі науки, культури, літератури і мистецтва, що виливалося в русифікацію, придушення будь-яких проявів самостійницької ідеї. В результаті «ждановщини» розгорнулася критика інституту історії України, творчих спілок, редакцій ряду газет і журналів. Багатьох культурних діячів (В.Сосюру, М.Рильського, О.Довженка, В.Данькевича) звинувачували в ідеологічних помилках, космополітизмі, буржуазному націоналізмові тощо.

Політика радянізації західноукраїнських земель продовжувалася і після Другої світової війни. Зокрема, проводилася політика індустріалізації (нові галузі машинобудівна, металообробна, приладобудівна, у результаті чого промислове виробництво у Західній Україні від рівня 1945 р. зросло на 230 %), колективізації (було колективізовано 93 %  господарств). Разом з тим, на Захід України направляли працівників зі східних областей – освітян, медичних працівників, науковців, правоохоронців, а багатьох галицьких українців – депортували. З іншого боку, радянська влада сприяла ліквідації неписьменності, запроваджувала безкоштовну освіту, медичне обслуговування. Радянська влада боролася з рухом опору. 1946 р. Львівський собор, скасувавши Берестейську церковну унію, проголосив об’єднання греко-католицької і російської православної церкви. УГКЦ, врешті, перейшла у підпілля. Упродовж 1944 – середини 1950-х рр. збройну боротьбу з радянською владою, проводила ОУН-УПА. Спад організованого опору націоналістичного підпілля відбувся тільки після смерті головнокомандувача УПА Р.Шухевича, 1950 р.