Шпаргалка з "Історії України"

1.Зміст, завдання курсу “Історія України”. Наукова періодизація і характеристика основних етапів української історії.

 

Засвоївши курс «Історії України» студент повинен:

Знати:

— основний зміст і поняття  всіх розділів програми;

— мати чітке уявлення про  історикофілософську думку, класичну та сучасну світову та вітчизняну історію;

— основні історичні принципи;

— особливості історичного  розвитку регіонів України;

— світоглядногуманістичний зміст історичної культури;

— людинотворчу природу історії. Уміти:

— використовувати історичний спосіб мислення;

— творчо застосовувати історичну  методологію при аналізі актуальних проблем сьогодення у розв'язанні завдань професійної, в тому числі  фахової підготовки спеціалістів сфери  управління;

— давати характеристику історичному  потенціалу України та ії сусідів;

— використовувати набуті теоретичні та практичні навики для  подальшої роботи в галузі управлінн

Періодизація

   1. Стародавня доба - це період від появи людини на території сучасної України і її розвиток до VI–IX ст. нашої ери, коли в процесі вдосконалення знарядь праці, техніки і технології землеробства, піднесення ремесла і торгівлі, а звідси і класової диференціації та розгляду родово-общинного ладу з’являються перші протодержави, які сприяли створенню фундаменту, на якому у IX ст. зросла могутня будова Древньоруської держави.

   2. Княжа доба: Київська Русь та її спадкоємниця Галицько-Волинська держава (IX–XIII ст.): утворення великої і сильної Древньоруської держави, головний осередок якої складали усі нинішні етнічні українські землі, сприяло суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку східних слов’ян, висунуло її в число провідних країн середньовічного світу.

   3. Литовсько-польська доба української історії (XIV–XVI ст.) - це період, коли в результаті феодальної роздробленості, князівських міжусобиць і спустошливих набігів кочівників (особливо монголо-татарських орд) землі древньоруських князівств стали здобиччю Литви і Польщі. Наприкінці XVI ст. у складі Польського князівства опинилися всі українські землі, за винятком Північної Буковини (Молдавія), Закарпаття (Угорщина) і Чернігово-Сіверщина (Московське царство). Українські селяни були позбавлені права володіти землею і закріпачені, а великі українські  землевласники здебільшого покатоличилися і спольщилися.

   4. Козаччина і гетьманська держава (кінець XVI – XVIII ст.). Цей період вітчизняної історії важливий не лише виникненням специфічного соціального стану українського суспільства, але й створенням у ході національної революції 1648-1676 рр. незалежної від Польщі української Козацької держави - Гетьманщини і її втрата в результаті внутрішньої боротьби за владу і зовнішнього тиску агресивних сусідів.

   5. Період боротьби за українське національне відродження (XIX - поч. ХХ ст.) - від „Руської трійці“, культурно-просвітницької діяльності до створення політичних організацій, одним із головних завдань яких була реалізація самовизначення українського народу.

   6. Українська національно-демократична революція (1917-1920 рр.), визначним досягненням якої було створення Української держави – Української народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки та проголошення  січня 1919 р. Акту злуки усіх українських земель.

   7. Радянська державність (УСРР, згодом УРСР), яка була створена на переважній більшості українських земель після поразки української національно-демократичної революції і перебувала у складі СРСР (191-1991 рр.).

   8. Незалежна Українська держава, яка проголошена в серпні 1991 р. в результаті розвалу СРСР.

   Зрозуміло, що кожен  з цих періодів можна було  б розділити на певні етапи  розвитку вітчизняної історії,  які відіграли визначальну роль  у долі українського народу. На  цьому буде акцентуватись увага   в подальшому викладі.

  

 

2.Початок людського суспільства та його еволюція на території України.

Найдавніший і найдовший  період людської цивілізації 

Він характеризується:

• чотири льодових наступи, які доходили до межі Львова, Ковеля, Житомира, Сум, Миргорода, Дніпропетровська;
• в мезоліті (середньокам’яному віці) клімат стає близьким до сучасного;
• формується сучасна річкова система.
• від пітекантропа до неандертальця (120-40 тис. років тому);
• від неандертальця до кроманьйонця (гомо Сапіенс) 35-11 тис. років тому.
• Прогресом в технології виготовлення знарядь праці і предметів вжитку, появою нових матеріалів (камінь, глина, бронза, залізо).
• Удосконаленням господарської діяльності, переходом від привласнюючого до відтворювального типу господарства і на цій основі піднесення добробуту. Відбулася за висловом англійськго археолога Г.Чайлда “Неолітична революція” (7 тис. – 4 тис. років тому).
• Зародженням селянської землеробської цивілізації з уповільненим темпом життя, залежністю від природнокліматичних ритмів.
• Першим великим суспільним поділом праці-виокремленням скотарства і переходом від матріархату до патріархату.
• Зміною суспільних форм співжиття. Від первісного стада до родової і територіальної общини, а згодом переходу до ранньо-комплексного суспільства.
• Формуванням першооснови власної релігійної свідомості: тотемізму – віра в спільного предка – тварини, рослини і т.д.; анімізму – віра в духів, що управляють світом; фетишизму – віра в надприродні сили речей; магії – віра в можливість викликати надприродні явища. В безперервні борні з природою людина не тільки пристосувалося до умов життя, що постійно змінювалося, але й поступово опановувала і ставила собі на службу сили природи, її багатства. В ньому процесі змінювалася і сама людина, її зовнішній вигляд розумові здібності, форми співжиття.
• Виникнення і розвиток відтворюючого господарства дав новий імпульс суспільному прогресу:
• зростанню кількості населення і його концентрації в більш великих поселеннях;
• переселенню землеробів і скотарів на нові території;
• виникненню і нагромадженню додаткового продукту;
• збільшенню обсягів обміну тощо.

У суспільному плані відбувається диференціація суспільства, створюється  впливова племінна верхівка, починається  формування етнічної спільноти людей, виникає необхідність в існуванні  сили, яка б здатна була регламентувати внутрішнє життя колективу, а  також захисти його від зазіхань сусідів. Все це зумовлює розклад  первіснообщинного ладу і є кроками  становлення цивілізації – виникнення держави. Праісторія. Первісне суспільство  на території України   Неолітична революція сприяла злету людства  до принципово нової економіки, нового способу життя.

    Запам’ятайте: Перехід до землеробства і скотарства сприяв помітним змінам в організації суспільного життя: зростання ролі парної сім’ї; розквіту племінної організації суспільства; зародження інститутів родової влади; появі нового світобачення.

    Запам’ятайте: Трипільська культура багатогранна і самобутня. Її елементи лягли в основу європейської середньоземноморської цивілізації.

 

3.Трипільська культура. (IV—II тис. до н. є.)

У зазначений період досягли  значного розвитку хліборобські племена  Правобережної України та Молдови. Культура цих стародавніх хліборобів відома нам під назвою трипільської (за назвою с Трипілля на Київщині, де їхні стоянки досліджено вперше). її відкрив Вікентій Хвойка 1893 року. Справжню сенсацію у світі викликали знайдені гончарні вироби трипільців.

    Науковці знайшли всього понад тисячу трипільських поселень, серед них і в басейні Дністра, на території сучасної Тернопільської області. Існує припущення, що у формуванні цієї культури взяли участь і деякі з буго-дністровських племен. Культура трипільців була дуже схожа на культуру Кукутені, що існувала на території сучасної Румунії (назва походить від сучасного с. Кукутені, де цю культуру досліджено вперше).

     Ареал розселення. Спочатку племена цієї культури розселялися по берегах Південного Бугу й Дністра. Звідси розселення відбувалося на північ та схід, але на лівому березі Дніпра оселилася дуже незначна кількість племен трипільської культури. На півночі межа розселення пролягла трохи південніше від сучасних кордонів України. Західна межа розселення проходила по річці Стир, проте деякі племена оселилися в межиріччі Стиру й Західного Бугу. Деякі групи трипільців, що жили на території сучасної Молдови, дійшли до північного узбережжя Чорного моря.

     У всі часи свого існування трипільці розселялися досить нерівномірно, і тому поряд з густонаселеними районами були й зовсім незаселені.

     Суспільний лад. У трипільців основою суспільного ладу були родові традиції. Великі сім'ї об'єднувалися в роди, а роди, у свою чергу, — у племена; у племені могло бути кілька найстарших родів, навколо яких гуртувалися молодші. У поселеннях жили вихідці з різних родів, оскільки шлюби між членами одного роду були заборонені. На пізньому етапі існування трипільської культури почали з'являтися союзи племен. Учені не можуть однозначно сказати, був у трипільців матріархат чи патріархат. Відомо, що в повсякденному житті зростала роль чоловіка, проте й далі жінка відігравала роль охоронниці сімейного вогнища та давніх традицій. Поступово відбувався процес розшарування суспільства, стали виділятися сім'ї, що володіли значною кількістю майна. На думку істориків, у цей час на чолі племені стояв старійшина, який керував суспільним та господарським життям.

     Господарське життя і побут. На початку свого існування трипільці утворювали невеликі поселення (зазвичай уздовж берега річки), кількість будинків у яких не перевищувала десяти. У цей час будинки трипільців були двох типів — легкі наземні та заглиблені в землю напівземлянки, у яких жили взимку. Оселі опалювалися вогнищами, для яких споруджувалися печі.

      Поступово населення збільшувалося, трипільські поселення вже складалися з кількох десятків жител і господарських споруд, розташованих рядами або колами. Будівлі споруджували на зручних для оборони важкодоступних місцях на берегах річок, схилах долин, різних підвищеннях. З часом у трипільців виникають великі поселення, схожі на міста (250-400 га). Історики вважають, що в них проживало по 10-20 тис. осіб. Будівлі будували з дерева, вони мали кілька приміщень. У кожному з цих приміщень обов'язковими були жертовник і глиняна піч. На думку дослідників, будівлі поділялися на дві частини: нижня використовувалася для господарських потреб, а верхня — для житла. Підлогу своїх осель трипільці робили з глини, а стіни зазвичай розмальовували фарбами.

      Основним заняттям трипільців було хліборобство. Вони вирощували пшеницю, ячмінь, просо, коноплі, бобові культури. Для обробітку землі використовували мотики з кам'яним або роговим наконечником. Землю зорювали дерев'яним ралом, використовуючи волів. Крім хліборобства, трипільці знали й скотарство (розводили велику й дрібну рогату худобу, коней тощо). Коли земля виснажувалася й урожаї знижувалися, трипільці покидали старе поселення й будували нове. Крім високого рівня хліборобства, трипільці досягли великої майстерності в гончарстві, виготовленні глиняного посуду. Вони залишили унікальну мальовану кераміку з використанням червоних, чорних та жовтих фарб.

      Керамічний посуд винайшла жінка. Це була частина її домашнього господарства. Жінки ж були й першими гончарами. Про це дослідники дізналися, обстежуючи давню кераміку: на ній назавжди лишилися відбитки тендітних жіночих пальців.

      Висока культура хліборобів-гончарів проіснувала 15 століть. Гончарство в ті часи було синонімом багатства.

    Трипільці обробляли шкури тварин, пряли, ткали, виготовляли одяг та взуття.

     Релігія та мистецтво. Релігійні вірування трипільців були досить складними. Як і в багатьох первісних племен, у них існувала віра в потойбічний світ, а також поклоніння певному божеству, віра в духів-покровителів. Оскільки головним заняттям трипільців було хліборобство, то відповідно й головним божеством була богиня родючості. Образи деяких тварин та природних явищ лягли в основу міфів трипільців. У трипільців існував культ бика (символізував сонце і чоловічу силу) та змія (символ охоронця дому).

     На трипільських стоянках були знайдені моделі жител, фігурки тварин, жіночі статуетки. Більшість із цих фігурок використовувалася під час свят та релігійних обрядів. Учені вважають, що вони символізували родючість та господарський добробут стародавніх хліборобів. Жіночі статуетки виконували роль покровительок домашнього вогнища та оберегів від злих духів.

      У мистецтві трипільці дуже часто зверталися до образу матері, але всі зображення були дуже примітивними, лише деякі з них мали в собі риси реалістичності.

      Причини зникнення трипільської культури на рубежі 2000 року до н. є. остаточно не з'ясовані. За однією з версій, вона зникла під тиском войовничих кочівників.

 

4. Кочові народи  на півдні України : кіммерійці, скіфи, сармати.

Кіммерійці.

Ареал розселення. У І тис. до н. є. територію Північного Причорномор'я, Криму й Кавказу населяли племена кіммерійців. Вони стали першим народом на території України, що мав власну назву. Про них згадується в поемах відомого давньогрецького поета Гомера, зокрема в «Одіссеї», у творах Геродота, в ассирійських джерелах.

     Походження кіммерійців остаточно не з'ясоване. Існують думки, що:

• кіммерійці були корінним населенням України;

• кіммерійці прийшли на територію сучасної України з  Кавказу;

• прабатьківщиною кіммерійців  було Нижнє Поволжя;

• кіммерійці належать до фракійського етносу.

Проте майже всі науковці поділяють думку, що кіммерійці були іраномовними племенами.

      Суспільний лад. З ранніх часів у кіммерійців склалася рабовласницька держава, були сформовані великі військові загони, на чолі яких стояли царі та вожді. Вони вели грабіжницькі війни з сусідами для захоплення їхнього майна.

      Давні джерела сповіщають про могутню кіммерійську кінноту, озброєну залізними мечами, луками та стрілами, бойовими молотами та булавами. Кіммерійці здійснювали завойовницькі походи в Малу Азію, де воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. У постійних війнах слабшала кіммерійська держава. У VII ст. до н. є. важкого удару їй завдали скіфи.

     Господарське життя і побут. Більшість кіммерійців вела кочовий та напівкочовий спосіб життя, тому їх поселення були, як правило, короткотривалими. Гомер згадує цей народ як «уславлених кобилодойців, молокоїдів убогих, над усіх на землі справедливих». Проте вони були не лише скотарями, а й хліборобами. Для деякої частини кіммерійського населення саме хліборобство було головним заняттям.

     Серед домашніх промислів високого розвитку досягли кераміка та лиття бронзи, з якої кіммерійці виготовляли знаряддя праці та зброю (хоч під час археологічних досліджень знайдено й залізні знаряддя праці).