Шпаргалка з "Історії України"

      Культура та релігія. У житті античного міста значну роль відігравав театр. Театральні вистави відбувалися в Ольвії, Пантикапеї.

     У причорноморських містах ширилися релігійні культи. Покровителем колоністів уважався .Покровителями Херсонеса були Артеміда та Діоніс. В Ольвії та Тірі існував культ Афродіти.

      У давніх державах Криму високо шанували міфологічних героїв — Ахілла й Геракла. Учені вважають, що наприкінці III ст. н. е. в Боспорському царстві з'являються перші ознаки християнства, а в IV ст. н. є. вже існувала християнська громада.

      Занепад античних міст-держав у Північному Причорномор'ї, на думку істориків, був пов'язаний із загальною кризою рабовласницького суспільства, вторгненням у Південно-Східну Європу готських племен з Балтії (III ст. н. є.) та гунів з Центральної Азії (IV ст. н. е.).

 

6. Походження і  розселення слов'ян на території  України в І тис. н.е. 

     Існує декілька версій відносно територій,  де формувався східнослов'янський етнос, та часу, коли це відбувалось.  Найбільш поширеною є та,  згідно якої перший етап складання слов'янства,  так званий передслов'янський,  сягає другої половини II - I тис. до н.е. Саме тоді починається формування декількох археологічних культур,  які пізніше стали характерними для слов'ян.

     Передслов'янський період пов'язаний з виникненням на правобережній лісостеповій Наддніпрянщині Зарубинецької культури,  яка,  на думку більшості вчених, є спільною для всього слов'янства. У той період населення межиріччя Десни, Сейму і Сожа було осілим,  жило в основному з землеробства,  ремесел і торгівлі.

     Уперше слов'яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою "венеди". Розселялися вони у районі Балтійського моря.  Пізніше,  на середину I тис.  н.е.  з венедів вирізняються дві групи слов'янського населення -  анти і склавіни.  Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону і Азовського моря і склали згодом східну гілку слов'янства.

     Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значного розвитку набули і ремесла - ливарне, ковальське,  ювелірне, каменярське.  Важливе місце у господарському житті антів посідала торгівля з містами -  державами Північного Причорномор'я та арабськими країнами.  Окрім цього, річка Дніпро, яка протікала через територію антів, була важливим міжнародним торгівельним шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мав демократичний характер. На чолі племені стояв князь і старшини,  але всі важливі питання вирішувались на народних зборах -  віче.

    Анти часто воювали проти готів, загрожували північним кордонам Візантії по Дунаю.  А в середині V ст.  підкорені гунами анти разом із ними брали активну участь у Балканських війнах.

    Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV -  початок VII ст. )  і у 602 році загинула під натиском аварів.  Після цього у письмових джерелах анти вже не згадуються.  Починаючи з VII ст. у літературі трапляється назва "слов'яни" - людність, яка мешкала на правому березі Дніпра.  Незабаром формується понад 10 великих племінних об'єднань східних слов'ян,  які заселяли землі нинішніх України, Росії і Білорусі.  Перелік цих об'єднань міститься у "Повісті временних літ":  поляни,  древляни,  дреговичі,  дуліби,  волиняни,  бужани,  уличі,  тиверці,  білі хорвати,  сіверяни,  в'ятичі,  кривичі,  радимичі,  ільменські словени. Поступово складаються й великі спільноти.  Існують згадки про три центри -  Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості вчених -  Ростово-Суздальська земля).

      Ранні слов'яни селилися  здебільшого по берегах річок і  озер.  Житла були дерев'яними, обмазані глиною. Серед досліджених поселень ранніх слов'ян слід  виділити - Корчувате, Лютіж,  Суботів, Канів.

 

Жили ранні слов'яни  за традиціями родоплемінного ладу.  Майном,  передусім землею,  володіли великі роди -  патріархальні об'єднання  за кревною спорідненістю.  Але  поступово відбувається перехід  до сусідської общини, за якої визначальним було не походження,  а місце проживання.

     Суспільний лад  ранніх  слов'ян характеризувався переходом від первісного демократизму до військово-племінного угрупування,  за якого влада концентрується в руках сильних вождів (князів).  Спершу ті обираються разом зі старшиною на народних віче,  а далі їх влада передається у спадок.

      Життя і праця східних слов'ян були тісно пов'язані зі своєю сім'єю і природою. Це і визначило два основних культи - обожнення сил природи і культу до пращурів. Систему вірувань ранніх  слов'ян,  коли вклоняються Сонцю, Місяцеві, вогневі, дощеві, називають язичництвом. Поступово формується пантеон богів, серед яких найбільш шанованими були: Дажбог - бог Сонця й добра; Перун -  бог грому; Сварог - бог неба; Дана - богиня води; Стрибог - бог вітрів, Велес - бог худоби.

    Служителями язичницької релігії були жерці, їх називали волхвами. Ці люди володіли, окрім релігійних, ще й медичними,  астрономічними знаннями.

    Вірили східні слов'яни і в духів - домовиків, водяників,  лісовиків,  мавок,  русалок тощо.

    Вже в ті часи, ґрунтуючись на природних спостереженнях, наші пращури створили календар,  який складається з 12 місяців і чотирьох пір року.  Новий рік починався у березні - тоді, коли день починав переважати ніч.

    Розвивалось у східних слов'ян й ужиткове мистецтво зі "звіриним" і "геометричним" жанровими стилями.  Вдосконалювалась й музична творчість.

     Східні слов'яни створили високу культуру, яка поступово стала першоосновою духовного розвитку  майбутньої України.

 

7. Передумови та  утворення держави на Русі. Норманська  теорія походження Давньоруської  держави.

У VII-IX ст., згідно з літописом  „Повість минулих літ”, на території  сучасної України проживали такі племена: поляни заселяли сучасну Київщину і Канівщину; древляни – Східну Волинь; сіверяни – Дніпровське Лівобережжя; уличі – Південне Подніпров’я  і Побужжя; хорвати – Прикарпаття  та Закарпаття; волиняни (бужани) –  Західну Волинь; тиверці – землі  над Дністром.

     Характерним для політичної організації того часу було утворення племінних союзів. З розпадом родоплемінного ладу і появою класів посилюється процес об’єднання племен та їхніх союзів. Поступово виникають державні утворення – племінні княжіння та їхні федерації.

    Найбільш успішно відбувалася етнічна консолідація праукраїнських племен у Середньому Подніпров’ї. Головну роль у цьому процесі відігравали племена полян, які наприкінці VI-VII ст. утворили ранньодержавне утворення. На чолі Полянського племінного союзу, що згодом перейняв назву одного з місцевих племен – Рос або Рус, стояв напівлегендарний князь Кий, а також його брати Щек і Хорив, які заснували Київ.

     До полян, що знаходились у вигідному геополітичному становищі, зокрема на перехресті важливих торгових шляхів, за економічними, політичними й етнічними інтересами тяжіли сусідні племена сіверян і древлян. Тому наприкінці VIII – у першій половині IX ст. поляни, західні сіверяни і древляни утворили стабільне праукраїнське державне об’єднання  Руську землю. Влада київського князя поступово поширювалася на всю територію державного утворення. Федеративна форма правління еволюціонувала у самодержавну. Першими ж київськими князями, існування яких було зафіксовано письмовими джерелами, були Дір і Аскольд, які правили у 30-50-х роках ІХ ст. до 882 р.  Князь Аскольд проводив активну зовнішню політику, зміцнив Руську державу, поставивши її нарівні з Візантією та Хазарією, здійснив декілька вдалих походів на Візантію.

     До часів правління Аскольда вчені відносять і першу спробу ввести християнство як офіційну релігію у Київській Русі у 860 р. Цьому, очевидно, протидіяли місцеві волхви та бояри.

     Таким чином, у VIII-IX ст. у слов’янському світі склалися передумови для формування державності. Цьому сприяли соціально-економічні (підвищення продуктивності праці і виникнення додаткового продукту, соціальне розшарування, поглиблення суспільного поділу праці, виникнення постійних поселень, розвиток внутрішньої і зовнішньої торгівлі) і політичні (збільшення території, військова активність, необхідність нових форм управління, зниження ефективності народних зборів  і зростання ефективності князівської влади, постійна загроза з боку сусідніх кочових племен) чинники.    

      За свідченням арабських авторів, вже в VIII-IX ст. існувало три осередки східнослов’янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) й Артанія (Ростово-Суздальська земля). Найбільшим було державне об’єднання, яке літописець назвав Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого і зросла Давньоруська держава.

     У 870 р. в Новгородській землі утвердилося правління запрошеного варяга – Рюрика. У 879 р. Рюрик помирає і залишає малолітнього сина Ігоря під контролем фактичного регента Олега. У 882 р. на київському престолі відбувається династичний переворот, оскільки Олег захопив Київ і вбив Аскольда. В результаті Олег об’єднав Київські і Новгородські землі, що знаменувало створення великої держави східних слов’ян –

Теорія  норманізму

     Теорії доводять, що саме ім’я Русь виникло від того самого кореню як і співзвучне фінське ім’я для Швеції (Ruotsi) похідне від старонорвезького слова "людина яка веслує",тому що веслування було тоді основним способом навігації річками. Також це співзвучно з назвою узбережжя Швеції Roslagen або Roden, звідки варяги прибули до Русі згідно з Повістю Врем’яних Літ.

      Норманську теорію вперше розробив німецький історик Герхардт Фрідріх Міллер (1705-1783) який працював для Російської академії наук у 1748 році. Науковець зробив доповідь у 1749-му році виголошуючи: "Славетні скандинави підкорили всі руські землі з їх всепереможною зброєю". Решта промови, яка складалася зі списку військових поразок слов’ян від германців і шведів, була врешті перервана патріотично настроєною аудиторією. Різка критика Ломоносова, Крашеннікова і інших академіків примусила призупинити роботу над своєю теорією до дня смерті Ломоносова. І хоча друкована копія оригінального докладу була знищена, Міллер переписав свою роботу і перевидав з назвою Походження росичів (Origines Rossicae) у 1768 році.

      У 19 столітті положення Норманської теорії розвивали російські історики М. Карамзін, С. Соловйов, М. Погодін, датський славіст В. Томсен. На рубежі 19-20 століть теорія зазнала значної модифікації у працях зарубіжних істориків Ф. Брауна, К. Пандера, С. Рожнецького, В. Вестберга. Не відмовляючись від традиційної концепції норманського завоювання, учені неонорманісти (Г.Янкун, Г. Штокль, Т. Арне, А. Стендер-Петерсен, Р. Пертнер, Т. Капелле, X. Арбман, В.Мошин, М. Таубе, Ю. Вернадський та ін.) запропонували теорії послідовної зміни іноземного панування над слов'янами, мирної норманської колонізації, вирішальної ролі варягів у формуванні соціальної верхівки Київської Русі, їх визначального впливу на економічний розвиток країни.

      Імперський історик Микола Карамзін (1766-1826) і його послідовник Михайло Погодін (1800–1875) фактично зафіксували в сучасній російській історичній науці, що варяги були запрошені володарювати і встановити державний порядок.

 

8. Розвиток державності на Русі в Х ст.( період правління князів Олега, Ігоря, княгині Ольги).

9. Реформаторська  діяльність Володимира Великого.

10. Завершення процесу  складання держави за Ярослава  Мудрого та Володимира Мономаха.

11. Київська Русь  в період феодальної роздробленості: причини, особливості, характер.

12. Культура та  історичне значення Київської  Русі.

13. Політичний розвиток  Галицького і Волинського князівств  у XI -XII ст. та їх об'єднання.  Роман Мстиславич.

14. Внутрішня і  зовнішня політика Данила Галицького.

15. Галицько-волинське  князівство наприкінці XIII - на початку  XIV ст. ( за нащадків Данила Галицького).

16.Захоплення українських  земель литовськими і польськими  феодалами. Кревська унія 1385р.

17. Становище України  під владою Литви та Польщі  наприкінці XIV - на початку XVI ст. Боротьба  Москви за українські землі.

18. Люблінська унія 1569 р. та її наслідки в історії  України.

19. Міжконфесійні  стосунки на українських землях  в XIV - XVI ст. Берестейська церковна  унія 1596 р. та її історичне значення.

20. Територія, умови  і джерела формування козацтва.

21. Козацтво до  середини XVI ст. Перші козацькі ватажки.

22. Виникнення Запорізької  Січі та її устрій. Д. Байда-Вишневецький.

23. Утворення реєстрового  козацтва.

Реєстровими  козаками  називали  тих  козаків,  які  офіційно  були  взяті  на  службу польсько-литовською  владою  та  занесені  в  особливий  список -  реєстр.  Коли українські старости намагалися організувати козацькі відділи головним чином для боротьби проти татар, польські королі вважали, що створення урядових козацьких формацій допоможе контролювати козацькі рухи й стримувати протитатарські акції козаччини,  або  захищати  південні  кордони  від  нападів  турків  і  татар. 
  Вперше  військо  реєстрових  козаків  з'явилося  у  1572  році.  коли  польський  король  Сигизмунд  ІІ  Август  доручив  найняти з низових козаків на службу 300 осіб. Але  ці  козаки  ще  не  мали  ніяких  особливих  привілеїв.   
  За  часів  короля  Стефана  Баторія у  1578  році була  здійснена  так  звана  козацька  реформа,  за  якою  вже  600  козаків  наймалися  на  службу  з  внесенням  у  реєстр.  Вони  отримали  чималі  привілеї:  право  землеволодіння,  право  власної  військової  та  судової  влади,  звільнялися від податків. Реєстрові козаки одержували платню грішми й одягом. 
   Відтоді зустрічаємо назву реєстрові козаки на противагу нереєстровим козакам, які були поставлені у напівлегальне становище. 
     Реєстрові козаки були зобов'язані відбувати службу   на  Наддніпрянщині й посилати за наказом польського уряду загони на Дніпрові пороги. Намагання короля  Стефана  Баторія і його наступників контролювати через реєстр зростання українського козацтва виявилися марними.  
   Кількість  реєстрового  війська  в  різні  часи  дуже  відрізнялась.  Якщо  у  1617  році  їх  налічувалася  лише  1  тисяча,  т о   вже  в  1619  -  3  тисячі.  А  під  час  Хотинської  війни  1620-1621  років  у  Сагайдачного  було  вже  40  тисяч  реєстровців.  Але  після  повстань  1620-1630-х  років  реєстр  було  зменшено  до  6  тисяч  та  були  накладені  інші  обмеження.  Під  час  Національно-визвольної  війни  під  проводом  Богдана  Хмельницького  козацький  реєстр  коливався  від  20  до  40  тисяч. 
  Після  1654 року назва "реєстрові козаки” поступово вийшла з ужитку і замінилася термінами "городові козаки”, а з  1735  року – "виборні козаки”.