Шпаргалка з "Історії України"

     4 червня 1775 р., коли більшість запорожців перебувала на турецькому фронті, російські війська несподівано оточили Запорізьку Січ і зруйнували її. Почалися арешти запорізької старшини й конфіскація майна заможних козаків. Військову скарбницю, зброю з припасами та кошовий архів вивезли. Близько половини всіх запорізьких земель розподілили між російськими вельможами, а решту передали німецьким і сербським колоністам. Після того вся територія "Вольностей" увійшла до Азовської та Новоросійської губерній, Запорізька Січ припинила існування.

      Лише 5 тис. козаків зуміли втекти за Дунай, де в межах турецьких володінь заснували Задунайську Січ. Ще 12 тис. запорожців, що залишилися .в підданстві Російської імперії, утворили т.зв. Військо вірних козаків. У 1790 р. його перейменували на Чорноморське козацьке військо і після участі в російсько-турецькій війні 1787—1791 рр. переселили на Кубань.

      Ліквідувавши Запорізьку Січ, російський царат приступив до скасування решток автономних прав України. У 1781' р. було знищено полково-сотенний адміністративний устрій України і Гетьманщину поділено на три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, що разом утворили Малоросійське генерал-губернаторство. Частина українських земель відійшла до Новоросійської губернії. У цей самий час втрачає значення Малоросійська колегія, яка за цих умов була елементом української автономії. В усіх губерніях замість українських заведено російські адміністративні та податкові установи. У1783 р. скасовано давній військовий устрій; козацьке військо було реорганізовано у 10 кавалерійських полків. Тоді ж в Україні запровадили загальне кріпацтво, селян остаточно прикріпили до землі.

 

41. Народні рухи  в Україні у XVIII ст.: опришківство  на західноукраїнських землях  і гайдамаччина на Правобережжі. Коліївщина 1768 р.

       З поч. XVIII ст. на правобережних землях розгорнулася народна боротьба проти соціального та національного гноблення, відома в історії під назвою гайдамацького руху

1717р- перша письмова згадка про гайдамаків.

Гайдамаки діяли невеликими, але дуже рухливими загонами, які  поповнювалися селянами, козаками, міською біднотою.

Основні хвилі  гайдамацького руху:

1734-1738р.р. -повстання під проводом Верлана;

1741-1748р.р. - повстання під проводом Гната Голого;

1750р.    - серія локальних повстань під проводом Ляха,Мамая та Сухого;

       Найвищого розвитку гайдамацький рух досяг на Правобережжі в другій пол. ХVІІІ ст., коли переріс у велике визвольне повстання, відоме під назвою Коліївщина. Його основною силою було селянство. Виступ розпочався навесні 1768 р. під керівництвом запорізького козака Максима Залізняка. Вирушивши з урочища Холодний Яр, повстанці визволили частину сіл та міст Київщини і підійшли до Умані — добре укріпленої фортеці. Магнат С. Потоцький послав проти них великий загін своїх надвірних козаків на чолі з сотником Іваном Ґонтою, які перейшли на бік гайдамаків. Спільними силами уманська фортеця була взята.

        У другій пол. травня — на поч. червня 1768 р. повстанці визволили з-під польсько-шляхетської мали Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів та інші населені пункти. Повстання, охопивши Київщину, перекинулося на Поділля і Волинь. У червні - липні на Правобережжі діяло бл. 30 повстанських загонів. Вони контролювали значну територію, створюючи органи самоврядування.

         Об'єднаними силами польської шляхти і російського царату Коліївщина була розгромлена, а з учасниками повстання жорстоко розправилися. Багатьох ув'язнених стратили, серед них й І. Ґонту та його найближчих сподвижників. М. Залізняка царський суд після тортур заслав на каторгу в Сибір.

        У 1789 р. налякана польська адміністрація заарештувала на Волині кілька сотень селян за звинуваченням у бунтарських настроях, а 30 осіб стратила. Ці події були названі «Волинською тривогою». Вони були останнім відголосом гайдамаччини.

       Гайдамацький рух мав великий вплив на піднесення національно-визвольної боротьби в Західній Україні. Галичина, Холмщина і Волинь упродовж століть були під польським поневоленням, тут кріпосницький і національний гніт був ще тяжчий і жорстокіший, ніж на Правобережжі.

        У XVIII ст. на західноукраїнських землях боролися проти польської сваволі народні месники — опришки, які продовжили національно-визвольну боротьбу, розпочату ще Б. Хмельницьким.

        1529р.- перша письмова згадка про опришків.

        До них приєднувалися селяни, наймити, міська біднота. Найбільшого розмаху рух опришків набрав у 30— 40-х роках XVIII ст., коли його очолив О. Довбуш. Безстрашний ватажок повсталих селян протягом тривалого часу був грозою для польської шляхти і урядовців. Використовуючи тактику партизанської боротьби, невеликі мобільні загони опришків за підтримки місцевого населення десятиліттями воювали проти Речі Посполитої — однієї з наймілітарніших держав тогочасної Європи. Діючи на території майже всього Покуття, на Гуцульщині, Північній Буковині, Закарпатті, сягаючи Перемишля і Кам'янця-Подільського, вони громили шляхту й орендарів, роздавали панське майно бідноті.

Основні хвилі  опришківського руху:

1648р.- встання під проводом Семена височана

1700-1737р.р.- діяльність окремих законів

1738-1745р.р.-повстання під проводом Олекси Довбуша

Кін.18ст.- повстання під  проводом Бойчука та Баюрака

       Незважаючи на поразку національно-визвольної боротьби на правобережних та західноукраїнських землях, підвалини Речі Посполитої були розхитані. Польщу роздирали внутрішні соціальні й національні суперечності, вона йшла до занепаду. Свідченням цього стали три поділи Речі Посполитої в останній третині XVIII ст. (1772, 1793, 1795), у результаті яких вона втратила державну незалежність, а всі українські землі були розділені між Росією та Австрією. Отже, Україна, остаточно втративши свою державність, завершувала століття як колоніальне надбання двох імперій.

 

42. Становище Правобережної  і Західної України під владою  Польщі у ХVІІІ ст.

       Згідно з «Трактатом про вічний мир» Правобережна і Західна Україна перебували у складі Речі Посполитої

      Від кінця XVII до початку XVIII ст. становище українців, які перебували під владою Польщі, погіршувалося. Найважче було народним масам на західноукраїнських землях. Спочатку майже всі ці землі були власністю корони, вони входили до так званих староств. Проте їхня кількість постійно зменшувалася — як державна, так і селянська земля переходила до рук місцевих магнатів. Найбільшими земельними магнатами були Потоцькі, Чорторийські, Любомирські, Браницькі. У володінні цих феодалів часто налічувалися десятки міст і містечок та сотні сіл. Наприклад, князеві Любомирському належало 31 містечко і 738 сіл. Великі пани утримували замки з величезними військовими загонами, жили в розкішних палацах, оточені великою кількістю шляхти й різних служилих людей. Утримання пишного двору потребувало значних коштів, тому пани збільшували повинності селян. Крім 4-5-денної панщини, селяни мусили ремонтувати та споруджувати панські будинки, будувати й утримувати в порядку шляхи та мости. Пани брали з кріпаків і натуральні побори — птицю, мед, гриби тощо. Тих, хто не корився панові, заковували в кайдани.

     Селяни в Польщі не мали ніяких прав, їхнє становище мало в чому відрізнялося від становища раба.

      Постійно зростав прошарок дворових слуг, або, як їх ще називали, люмпенізованих селян. Пан міг за своїм бажанням продавати їх, як худобу, дарувати, піддавати жорстоким тортурам, ув'язнювати. Ціна дорослого селянина середини XVIII ст. становила від 100 до 200 злотих. Наприклад, 1748 року один шляхтич в м. Кчині поміняв свого кріпака на коня.

      Трохи ліпшим було становище селян на Волині, у південно-західній частині Брацлавщини та окремих повітах Поділля. Проте й тут кріпаки мусили відробляти панщину, сплачувати численні податки та грошові збори. Крім того, на цих землях було поширене право оренди, за яким власник землі чи села передавав іншій особі своє майно в тимчасове користування за плату. Намагаючись отримати максимальні прибутки, орендарі експлуатували селян значно більше від звичайних поміщиків, нерідко доводячи хліборобів до повного розорення.

      На початку XVIII ст. найлегше жилося селянам південної Київщини та східної Брацлавщини. Тут було багато спустошених земель, куди тільки-но поверталися люди. Тому в цих районах існували так звані «слободи» — населені пункти, жителі яких на 10-25 років звільнялися від виконання повинностей. Навіть залежні селяни тут не відробляли панщини, власники обмежувалися чиншем і натуральними податками. Проте з часом магнати стали організовувати фільваркові господарства, що спричинило зростання соціального гніту й на цих землях.

      Дуже тяжким було становище міського населення. У XVIII ст. правобережні міста втратили магдебурзьке право, король і магнати втручалися в життя городян, поступово ліквідовуючи міське самоврядування. На середину XVIII ст. право на самоврядування мали тільки Львів і Кам'янець-Подільський.

       Посилилися утиски православних священиків, а православні вірні жорстоко переслідувалися. На землях Речі Посполитої влаштовувалися погроми протестантів і православних, постійно відбувалися процеси проти «єретиків». Звинувачених у єресі нещадно катували, виривали язика, здирали шкіру, четвертували, спалювали на вогнищі.

      Становище українського населення погіршувалося через феодальну анархію, країна потерпала від свавілля магнатів, які вважали себе незалежними, а іноді навіть і вищими від короля.

 

 

43. Адміністративно-територіальний  устрій Наддніпрянської України  в складі Російської імперії  в XIX - на початку XX ст. Політика  російського уряду щодо українських  земель.

 1. Українські землі під владою Російської імперії.

1.1. Великі регіони е  українських землях, що входили  до складу Російської імперії. Серед українських земель, які на початку XIX ст. перебували у складі Російської імперії та становили її південно-західну частину (цю територію називали Наддніпрянська Україна, Наддніпрянщина), виділялися чотири великі регіони:

- Слобожанщина;

- Лівобережна Україна;

- Правобережна Україна;

- Південна Україна.

До складу лівобережних українських  земель входили дві історичні  області - частина Наддніпрянщини й Слобідська Україна. В офіційних документах територію лівобережної Наддніпрянщини називали Малоросією.

У складі правобережної частини  Наддніпрянщини, перебували території  Київщини, Брацлавщини і Волині, що після другого (1793 р.) та третього (1795 р.) розділів Польщі увійшли до Російської імперії; офіційно вони називалися Південно-західним краєм.

1.2. Поділ на намісництва. 3 1775 р. в Російській імперії існував поділ на намісництва (всього в межах імперії існувало 34 намісництва). Територія України, що перебувала у складі Російської імперії, входила до 9 таких адміністративно-територіальних одиниць місцевого управління: Харківське (утворене в 1780 р.), Київське (1781 p.), Чернігівське (1781 p.), Новгород-Сіверське (1781 p.), Катеринославське (1783 p.), Брацлавське (1793 p.), Подільське (1793 р.), Волинське (1793 р.), Вознесенське (1795 р.). На чолі кожної адміністративної одиниці стояв намісник, який мав надзвичайні повноваження від російського імператора. На нього покладалося здійснення урядових, військових справ та адміністративного, судового, поліцейського і фінансового управляння.

1.3. Губернаторства. У 1796 г. був виданий указ російського імператора «Про новий поділ держави на губернії», за яким в Україні замість намісництв створювалися губернії. У 1796 р. Лівобережна Україна здобула назву Малоросійська губернія. На території Катеринославського і Вознесенського намісництв була знов утворена Новоросійська губернія. У 1802 р. Малоросійська губернія була поділена на Чернігівську й Полтавську, а Новоросійська - на Таврійську, Катеринославську й Миколаївську (з 1803 р. вона стала називатися Херсонською).

На початку XIX ст. на теренах України, що перебували під  владою Російської імперії, існувало 9 губерній: Київська, Полтавська, Чернігівська, Слобідсько-Українська (1835 р.- Харківська), Катеринославська, Херсонська, Таврійська, Подільська, Волинська. У 1815 р. до Російської імперії були також приєднані Холмщина і Підляшшя.

1.4. Генерал-губернаторства. У 1820-х- 1830-х pp. в Україні, як і в інших національних околицях Російської імперії, була запроваджена нова форма адміністративно-державного устрою - генерал-губернаторства, які були покликані посилювати імперське панування і придушувати національно-визвольний рух. Усього в Російській імперії було створено 10 генерал-губернаторств.

Генерал-губернаторства на території України, що входила  до складу Російської імперії:

Малоросійське (до його складу входили Чернігівська, Харківська і Полтавська губернії);

Новоросійсько-Бессарабське (Катеринославська, Херсонська, Таврійська губернії та Бессарабська область);

Київське (Київська, Волинська і Подільська губернії).

На чолі генерал-губернаторств  стояли військові генерал-губернатори. їм підпорядковувалися не лише місцева  адміністрація й поліція, а й  розквартировані на території губернії війська.

 

44. Причини піднесення  національних процесів в Україні.  Етапи українського національного  відродження ХІХ ст. У тісному зв’язку з модернізацій ними процесами і становленням індустріального суспільства в підручнику розглядається українське національне відродження.

Національним відродженням називається культурно-політичний процес , у ході якого етнос(народ) починає відчувати себе як нація – територіально об’єднана етнічна спільнота, що усвідомлює історичну , культурну та економічну єдність, має спільне бачення майбутнього.

Національний рух на арену  суспільного життя України вийшов у 19 ст. Саме тоді  українське населення  вперше потрапило в умови ринкових відносин і зазнало їх глибокого, благотворного впливу. Ринок формував у людей ініціативу, робив їх динамічнішими, породжував нові інтереси, пробуджував почуття громадянської і національної гідності. З’явилися окремі люди та цілі групи, які пропагували ідею об’єднання українців в єдине ціле з метою створення власної держави. У процесі національного відродження забите, неписьменне українське населення перетворювалося в націю з усіма ознаками , характерними для інших європейських спільнот. У 19 ст. український етнос починає усвідомлювати свою єдність і прагне самостійно вирішувати власну долю.