У 1686 р. Польща і Росія підписують
так званий «Вічний мир», згідно з яким
до складу Московської держави входили
Лівобережжя, Київ і Запоріжжя, а до Речі
Посполитої — Правобережжя, Галичина,
Північна Київщина і Волинь. Туреччина
отримувала Поділля, а Південна Київщина
і Брацлавщина залишалися нейтральними.
Отже, до кінця XVII ст. Україна
втратила свою територіальну неподільність.
Непослідовна політика української шляхти
і козацької старшини, невпинна боротьба
за гетьманську булаву руйнували державність
України.
Основними причинами поразки
національно-визвольної революції українського
народу були:
- боротьба між окремими старшинськими групами за владу, пріоритет особистих або групових інтересів над державними;
- зародковий стан національної державної ідеї;
- слабкість центральної влади, відсутність досвіду державного будівництва;
- слабкість соціально-економічної політики українських урядів, що врешті-решт зумовило громадянську війну;
- зрада національним інтересам з боку панівного стану українського суспільства, переважна більшість якого після смерті Б. Хмельницького відразу перейшла на бік Речі Посполитої і взяла найактивнішу участь у боротьбі проти власного народу;
- постійні агресії з боку сусідніх держав, скеровані на ліквідацію будь-яких виявів самостійності Української держави.
Але разом з тим національно-визвольна
революція другої половини XVII ст. мала
й чимале значення в історії України:
- вона зумовила створення національної Української держави — Гетьманщини, частина якої на теренах Лівобережжя проіснувала у складі російської імперії до останньої чверті XVII ст.;
- під час її розвитку формується національна державна ідея, розвівається в українському народові почуття національної самосвідомості, які згодом відіграли важливу роль у боротьбі за незалежність;
- зміцнила традиції боротьби проти національно-релігійного та соціального гніту, пробудила волю народу до самоутвердження й самовираження у формі національної держави;
- зумовила закріплення за витвореною державою назви «Україна» й започаткувала зміну назви «руський народ» на «український народ».
34. "Вічний мир"
1686 р. між Росією та Польщею.
Причини і наслідки
Руїни.
. «Вічний мир»— мирний договір
між Річчю Посполитою і Московською державою,
підписаний 6 травня 1686 р. у Москві. В переговорах,
які тривали сім тижнів, з польської сторони
брали участь посли Кшиштоф Гжимултовський
і Мартіан Огінський, з московської —
канцлер і начальник Посольського приказу
князь Василій Голіцин. Текст договору
складався з преамбули і 133 статей. Договір
було укладено на основі Андрусівського
перемир'я (1667).
Передумови
Оскільки турецькі набіги
загрожували не тільки Україні і
Росії, а й іншим державам Європи,
європейські держави: Австрія, Польща
та Венеція — створили «Священну
лігу», війська якої під Віднем розгромили
велику турецько-татарську армію. Внаслідок
цієї перемоги Польща відновила свою
владу над більшою частиною Правобережної
України і стала шукати шляхи
до укладення з Росією тривалого
миру замість тимчасового Андрусівського
миру.
Умови договору
-Річ Посполита визнавала
за Московським царством Лівобережну
Україну, Київ, Запоріжжя, Чернігово-Сіверську
землю з Черніговом і Стародубом
та Смоленськ.
-Річ Посполита отримувала
146 тис. крб. компенсації за
відмову від претензій на Київ
-Північна Київщина, Волинь
і Галичина відходили до Польщі.
-Південна Київщина й
Брацлавщина від містечка Стайок
по річці Тясмин, де лежали
міста Ржищів, Трахтемирів, Канів,
Черкаси, Чигирин та інші, дуже
спустошена турецько-татарськими
і польсько-шляхетськими нападами,
мала стати «пусткою», нейтральною
територією між Московією і
Річчю Посполитою. Польський уряд
обіцяв надати православним свободу
віросповідання, а російський уряд
обіцяв їх захищати.
-Поділля залишалося під
владою Туреччини (в 1699 було
приєднано до Польщі).
Наслідки
Московське царство анулювало
попередні договори з Туреччиною
та Кримським ханством і вступило
до антитурецької Священної ліги,
а також зобов'язувалось організувати
воєнний похід проти Кримського
ханства (Кримські походи 1687 і 1689).
Хоча умови Вічного миру набували
чинності відразу після підписання договору,
польський сейм ратифікував його тільки
в 1710. Вічний мир остаточно затвердив насильницький
поділ українських земель між двома державами,
що значно ускладнювало і послаблювало
національно-визвольний рух в Україні.
Період Руїни
–(1648-кін.18ст)
Причини:
-відсутність загальнонаціонального
лідера, який міг би продовжити
справу Б.Хмельницького;
-глибокий розкол серед
української політ. еліти з
питань внутр. та зовн. політики
(частина українців орієнтувалися
на допомогу Росії,інша – Польщі);
-егоїстичність козацької
старшини, її нездатність поставити
державні інтереси вище особистих;
-перетворення українських
теренів на обєкт загарбницьких
зазіхань Росії, Польщі, Османської
імперії та Кримського ханства
внаслідок внутрішньої міжусобної
боротьби;
Наслідки:
- Польща, Росія, Туреччина порушили територіальну цілісність України;
- У міжусобній боротьбі загинуло багато представників укр. еліти, старшини й козацтва;
- Занепало економічне та культурне життя України;
- Набирала обертів російська експансія на Лівобережжя, що призвело до цілковитої втрати національних досягнень часів Хмельницького.
Руїна мала непередбачені
наслідки для всіх сторін-учасниць
боротьби за українські терени ( за Михайлом
Бачинським):
- почалася суспільна криза Речі Посполитої,яка у 18ст.призведе до загибелі Польщі;
- Туреччина зазнала нищівної поразки від Священної ліги, і в наступному столітті почнеться її занепад;
- Росія вийшла з подій Руїни ослабленою, її внутрішнє становище вимагало докорінних перетворень.
35. Становище українських
земель в період правління
гетьмана І. Мазепи (1687-1708 рр.). Полтавська
катастрофа.
Новим гетьманом
обрали генерального осавула
Івана Мазепу (Ї687—1709). Присягнувши
цареві на вірність, він підписав
нові, т.зв. Коломацькі статті, які
значно обмежували автономію
України: 1) влада гетьмана зводилася
до поліційних функцій — стежити
і сприяти виконанню численних
царських заборон; 2) заборонялися
міждержавні відносини України;
3) українське військо мусило брати
участь у воєнних експедиціях
Московії; 4) українським купцям заборонялося
торгувати в Московській державі;
5) законодавчо формулювалася вимога
злиття українського народу з
московським, для чого рекомендувалося
заохочувати змішані шлюби, тощо.
Ставши гетьманом,
І. Мазепа прагнув об'єднати
в єдиний державний організм
усі українські землі. Його
ідеалом була станова держава
західноєвропейського типу зі
збереженням традиційного козацького
устрою. Тому він дбав про формування
в Україні аристократичної верхівки,
надаючи козацькій старшині значні
землеволодіння, нові права й
привілеї. Тисячі селян вільних
військових сіл опинилися в
руках нових панів. Це викликало
незадоволення у середовищі окремих
суспільних груп. Як показало
майбутнє, саме соціальна політика
гетьмана стала помилкою фундаментального
характеру.
Великою мірою
планам творення нової аристократичної
верстви була підпорядкована
культурні просвітницька діяльність
І. Мазепи. Він опікувався станом
науки та освіти. Завдяки його
підтримці Києво-Могилянська колегія
в 1701 р. одержала статус академії,
було створено Чернігівський
колегіум, засновано інші школи
і друкарні. Чимало молодих людей
вирушило за кордон здобувати
знання в західноєвропейських
університетах. Значну частину
особистих прибутків гетьман
скерував на розвиток релігії
та культурних установ, був
покровителем літератури.
Однією з
головних засад політики гетьмана
Мазепи було намагання підтримувати
добрі відносини з Москвою.
Він увійшов у довір'я до
молодого московського монарха
Петра І і згодом між ними
зав'язалися приязні стосунки. Був
радником царя у польських
питаннях, надавав йому активну
допомогу в походах на турків
і татар.
Долучаючись
до Кримських походів, І. Мазепа
планував здобути для України
доступ до Чорноморського й
Азовського узбережжя, такий важливий
для її економічних інтересів.
Проте війна з турками і
татарами затягувалася й Україна
щораз більше відчувала на
собі її тягар. Зростала економічна
та соціальна напруженість. На
Січі почали поширюватися чутки,
що І. Мазепа запродався цареві
й хоче зруйнувати козацьку
вольницю.
Не втрачаючи
надії на об'єднання під своєю
булавою всіх українських земель,
гетьман Мазепа серйозну увагу
звертав на Правобережжя, де в
1702 р. вибухнуло анти-польське
повстання під проводом полковника
Семена Палія. Це повстання
збіглося в часі з початком
Північної війни (1700—1721), яка велася
між Московією і Швецією за
вихід до Балтійського моря. У1702
р. шведська армія завдала кількох
поразок Польщі, захопивши значну
частину її території. Петро
І, намагаючись допомогти своєму
союзникові — польському королеві,
наказав І. Мазепі зайняти Правобережжя.
Гетьман вирішив використати цю нагоду,
щоб об'єднати Правобережну Україну з
Гетьманщиною.
У 1704 р. І.
Мазепа вступив на територію
Київщини. На початку жовтня наступного
року вся Правобережна Україна
і Галичина опинилися під його
владою. Однак мрії про возз'єднання
українських земель не збулися.
У вересні 1706 р. війська польського
короля Августа II були розбиті
й він зрікся корони на користь
союзника Швеції Станіслава Ліщинського,
який почав наполягати на виведенні
українських військ за Дніпро
згідно з умовами "Вічного
миру". На відміну від І. Мазепи,
який хотів утримати визволені
від поляків землі, цар готовий
був віддати Україну Польщі, аби
тільки знайти в ній союзника
проти Швеції та домогтися
виходу до Балтики.
Ситуація ускладнювалася
й тим, що Північна війна
значно загострила внутрішнє
становище в Україні, де зубожіле
населення змушене було утримувати
московську армію, зазнавало від
неї всіляких утисків. До того
ж події розвивалися так, що
перемога кожного з могутніх
противників — Швеції чи Московії
— несла Українській державі
загибель. У разі успіху Карла
ХІІ українські землі стали
б здобиччю його союзника польського
короля С. Ліщинського. Перемога
Петра І призвела б до остаточної
ліквідації будь-якої автономії
України. Тому гетьман мусив
діяти, вступивши в таємні переговори
зі Швецією. Головною вимогою
була незалежність Української
держави.
У 1708 р. Карл
XII вирішив завдати Московії остаточної
поразки. Однак після кількох
невдач змушений був завернути
в Україну для відпочинку та
поповнення припасів. На об'єднання
зі шведським королем на чолі
4—6-тисячного війська рушив гетьман
І. Мазепа. Згодом підійшли 8 тис.
запорожців.
Більша частина
українського війська на той
час не мала зв'язків із гетьманською
ставкою або перебувала за
межами України.
Дізнавшись
про дії І. Мазепи, Петро І
проголосив гетьмана зрадником
та розпочав жорстокий терор
проти українського населення,
щоб відлякати його від союзу
зі шведами. Зокрема, в Батурині
було вирізано усе населення
міста разом з немовлятами.
Так само московити спустошили
багато інших міст і сіл,
знищили Запорізьку Січ.
Полтавська катастрофа
8 липня 1709 р.
відбулася вирішальна Полтавська
битва, під час якої війська
Карла XII й І. Мазепи було
розбито, рештки відступили у
володіння Туреччини. Приголомшений
поразкою український гетьман
менш ніж через 3 місяці помер.
Отже, спроба
І. Мазепи вирвати Україну з
лабет московського царату зазнала
невдачі. Але його вчинок залишив
глибокий слід в українській
історії, а його ім'я стало
символом боротьби за незалежність
України для майбутніх поколінь.
36. Гетьман П.
Орлик та його "Конституція".
Після поразки в Полтавській
битві та смерті І. Мазепи рештки козацького
війська, що перебували тоді у володіннях
Туреччини, на загальній раді під головуванням
кошового отамана K. Гордієнка 5 квітня
1710 р. обрали гетьманом України (в еміграції)
генерального писаря Пилипа Орлика.
Рада також прийняла своєрідні
статті — "Пакти й конституції законів
та вольностей Війська Запорізького",
згодом названі "Конституцією Орлика",
які були договором між гетьманом і Військом
Запорізьким про державний устрій України
після її визволення від московського
панування. Цей документ, що складався
з преамбули й 16 параграфів, ніколи не
був утілений у життя, але увійшов в історію
як одна з перших в Європі демократичних
конституцій, став свідченням існування
передової української суспільно-політичної
думки: 1) Україна обох боків Дніпра (по
р. Случ) мала бути вільною від чужого панування;
2) гетьманська влада обмежувалася Генеральною
радою, яка збиралася тричі на рік і складалася
з представників генеральної і полкової
старшини, генеральних радників, які обиралися
по одному від кожного полку, а також послів
від Війська Запорізького; 3) виборність
усіх посадових осіб з наступним затвердженням
їх гетьманом; 4) недоторканність особи
та її відповідальність лише перед судом;
5) строгий розподіл між державною скарбницею
й особистими коштами гетьмана; 6) ревізія
захоплених старшиною земельних маєтків
та скасування всіх тягарів, накладених
на простий народ; 7) православ'я проголошувалося
державною релігією, а також передбачалася
автокефалія української церкви за формального
підпорядкування константинопольському
патріархові тощо.