Шпаргалка з "Історії України"

24. Козацькі походи  проти турків і татар. П.  Конашевич-Сагайдачний.

       Наприкінці XVI - першій третині XVII ст. козацтво стало впливовою силою, а Запорозька Січ - своєрідною державою в державі. Головною справою вважали захист свого народу від татар і турків.

      Українські землі були одним з основних об'єктів набігів татар Кримського ханства. Останнє відокремилось від Золотої Орди у 1449 р., управлялось династією Гиреїв і на початку XVI ст. мало армію із 100 тисяч озброєних вершників. Свої внутрішні економічні проблеми задовольняло шляхом походів і пограбувань російських та українських земель. Від 1450 р до 1556 р татари здійснили 86 грабіжницьких походів, які несли руйнування, пожежі, пограбування, вбивства, захоплення місцевого населення, вбивства, захоплення місцевого населення у полон, а потім продаж в рабство. А Польське-Литовська держава не могла захистити південні кордони, бо фортифікаційні споруди були в запустінні, наймане військо налічувало 4 тис. чоловік і не могло протистояти мобільній і численній татарській кінноті.

На захист українського народу виступило козацтво. Козаки часто  ходили походами у турецькі володіння. Найбільш прославився гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Родом він був із Самбірського повіту на Галичині, навчався у Острозькій академії, а з 90-х років XVI ст. перебував у складі Запорозького війська. Про Сагайдачного говорили, що у битву він йшов першим, відходив останнім, у таборі мало спав, не пив сам і під час походів забороняв пити горілку під загрозою кари на горло, тобто смертю.

       Перше двадцятиліття XVII ст. увійшло в історію України як «доба героїчних козацьких походів». У 1600 р. українські козаки напали на турецький порт Варну, захопивши 10 галер, визволили бранців і набрали на 180 тис. золотих добра. 1602 р. 30 козацьких чайок розгромили під Килією турецький флот. 1608 р. козаки захопили і зруйнували укріплення Перекопу. Наступного 1609 р. на 16 чайках вони захопили і поруйнували укріплення Білгорода, Ізмаїла та Килії. У 1614 р. козацька флотилія штурмувала Трапезунд, а коли місто не піддалося, козаки здобули Синоп, спаливши арсенал і всі кораблі в гавані.

      Перебуваючи у 1616-1622 pp. гетьманом реєстрових козаків, Сагайдачний удосконалив озброєння і вишкіл козацьких військ, зміцнив дисципліну, провів реформу управління. Під його проводом козацьке військо настільки піднесло бойові якості, що всі визнавали близькість козацтва до регулярної армії.

Під проводом Сагайдачного козаки у морському поході в 1616 р. штурмом  взяли фортецю Кафу (Феодосія), потопили турецький флот із 14 тис. моряків  і визволили тисячі полонених  з рабства. Українське військо полководець  водив у Молдавію та Лівонію, а  в 1618 p., разом з польськими військами королевича Владислава, - і на Москву. Захопивши Путивль, Єлець та інші міста, Сагайдачний став біля Арбатських воріт. Але з невідомих причин штурмувати їх не став і згодом повернувся в Україну.

     Найяскравішою подією в житті й діяльності полководця та його козаків був похід 40-тисячного козацького війська на допомогу польській армії у Хотинській війні (1620-1621) з Туреччиною. У ній козаки показали себе як справжні регулярні війська, а їхній полководець - як видатний тактик і стратег.

   ЦЕЦОРСЬКА БИТВА 1620 — битва польс.-шляхет. війська з тур.-тат. армією під с. Цецорою поблизу Ясс (тепер Румунія) під час Хотинської війни 1620—21. Під час битви польс.-шляхет. військо почало відступати до Дністра. 7.Х поблизу Могилева (тепер місто Могилів-Подільський Вінн. обл.) було оточене і розгромлене тур.-тат. силами. В бою загинув С. Жолкевський, у полон до турків потрапив Б. Хмельницький. У 1621 об'єднане польс.-укр. військо розбило тур.-тат. агресорів під Хотином.

Всі цитати

25. Козацько-селянські  повстання проти шляхетської  Польщі кінця XVI - 30-х років XVII ст.

      Наприкінці XVI ст. боротьба селянства і козацтва проти кріпосництва і національно-релігійного гноблення загострилася. Почастішали й антифеодальні виступи міщан. Між козаками, селянами та міщанами уже сформувалися відносини спільності інтересів, взаєморозуміння та взаємопідтримки. У 80-х роках XVI ст. відбулося кілька локальних виступів козаків, селян та міщан. 
       Перше велике антифеодальне козацько-селянське повстання розпочалося у 1591 р. і тривало до 1593-го. Воно проходило на Поділлі, Волині і Київщині. Повсталих підтримували міщани деяких міст та реєстрові козаки. Очолив повстання Криштоф Косинський — шляхтич з Підляшшя. За бойові заслуги він одержав від сейму маєток Рокитну на річці Рось. У 1591 р. Косинський став гетьманом Запорозької Січі. У цей же час староста Білої Церкви, полонізований і окатоличений князь Януш Острозький відібрав маєток у Косинського. Обурені запорожці і реєстровці під проводом Косинського у кінці 1591 р. підійшли до Білої Церкви, взяли її, а потім Переяслав, Трипілля та інші міста, а також захопили зброю, військове спорядження, боєприпаси у білоцерківському і київському замках. У травні 1593 р. повсталі обложили Черкаси. 
     Повстання охоплювало все нові й нові райони Подніпров'я. Черкаський староста князь Вишневецький змушений був піти на переговори, під час яких Косинського підступно вбили. Однак і після його смерті селянські і козацькі повстання ще деякий час продовжувалися. Шляхта придушила, жорстоко розправилася з учасниками і продовжувала збільшувати повинності селян.

     Як сотник надвірних козаків князя Острозького, Северин Наливайко був змушений брати участь у придушенні повстання 1591—1593, проте після битви під П’яткою в долі Наливайка відбувається крутий злам — він залишає службу і організовує на Брацлавщині загін нереєстрових козаків. Здійснивши вдалий похід проти татар, Северин та його прибічники захопили зброю та 4 тис. коней. Відчувши власну силу і намагаючись її збільшити, козацький ватажок посилає на Січ своїх посланців з метою прихилити на свій бік січовиків для виступу проти поляків. 
   Частина старшини не побажала приєднуватися до дій людини, яка брала участь у розгромі К. Косинського під П´яткою, а решта, обравши наказним гетьманом Г. Лободу, вирушила на допомогу наливайківцям. У жовтні 1594 р. спалахує антишляхетське повстання на чолі з Наливайком. Наприкінці 1595 — на початку 1596 р. селянсько-козацькі виступи охопили Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля та білоруське Полісся. Таке успішне розгортання повстання значною мірою було зумовлене тим, що основні збройні формування Польщі на чолі з коронним гетьманом С. Жолкевським у цей час перебували в Молдові, де вони намагалися посадити на молдавський трон польського ставленика. 
   Коли повстанці, очолювані Наливайком, стали для шляхетської Польщі серйозною загрозою, урядом було прийнято рішення кинути проти селянсько-козацького коронне військо С. Жолкевського. Розуміючи, що протидіяти численному, вишколеному та озброєному польському війську він не зможе, Наливайко з невеликим загоном (понад 1500 чоловік) відступив на Волинь, а звідти через Уманські ліси до Білої Церкви. Саме в цьому місті було об‘єднано сили трьох козацьких ватажків — С. Наливайка, М. Шаули, Г. Лободи. Об´єднане козацько-селянське військо налічувало 5—6 тис. осіб, що дало змогу розгромити передові загони шляхетських військ на чолі з Ружинським, але перед основними силами Жолкевського вони змушені були відступити. 
   Одна з вирішальних битв, у ході якої обидві сторони зазнали значних втрат, але жодна не отримала перемоги, відбулася в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля. Після цієї баталії Жолкевський відійшов до Білої Церкви і чекав підходу резервів, а козацьке військо — у Переяслав, де і відбулася рада, яка обрала гетьманом замість Наливайка Лободу. Частина повстанців мала на меті перейти кордон й утекти в Росію і тому забрала з собою жінок, дітей і майно, що помітно знизило мобільність козацького війська. Отримавши підкріплення, Жолкевський відрізав повстанцям дорогу до російського кордону. 
   В урочищі Солониця, неподалік від Лубен, козацьке військо потрапило в оточення і зазнало поразки. Полоненого Наливайка та шістьох соратників було відправлено до Варшави, де у в´язниці його протримали більше року і у квітні 1597 р. відрубали голову, а потім четвертували тіло. 
   Після поразки повстань кінця XVI ст. протягом тридцяти років не було великих народних виступів.  

Намагаючись взяти під  контроль перебіг подій, польська офіційна влада для придушення козацько-селянського  руху відправила на Київщину 1625 р. 30-тисячне  військо С. Конецпольського. Проти  шляхти виступили об´єднані сили місцевих повстанців та запорожців (майже 20 тис. війська) на чолі з гетьманом  М. Жмайлом. Найбільша битва між  протидіючими сторонами відбулася  в урочищі Ведмежі Лози поблизу  Курукового озера, але, зазнавши значних  втрат, жодна з них не отримала перемоги. Такий розвиток подій призвів  до посилення поміркованої течії  в козацькому середовищі: спочатку від керівництва було усунуто  М. Жмайла і гетьманську булаву передано представнику козацької верхівки М. Дорошенку, а потім укладено компромісну  мирну угоду. Згідно з Куруківською угодою всі повстанці були амністовані, козацький реєстр зростав від 3 до 6 тис, а щорічна плата реєстровцям  збільшувалася до 60 тис. злотих. Водночас козакам заборонялося втручатися у  релігійні справи в українських  землях, здійснювати морські походи та мати відносини з іноземними державами. 
   Куруківська угода була компромісом між офіційною польською владою та верхівкою козацтва, але вона зовсім не задовольняла інтересів більшості повсталих, які мусили повертатися у кріпацтво. Саме тому вона прискорила остаточний поділ козацтва на дві групи: заможне реєстрове козацтво, яке дотримувалося поміркованої лінії та йшло на компроміси з урядом, і нереєстрове, яке організаційно оформилося на Січі 1628 р. та, як правило, займало радикальну позицію.

     Початком повстання стала відмова запорожців коритися гетьману реєстровців Григорію Чорному. У березні 1630 р. козаки, обравши ватажком Тараса Федоровича (Трясила), вирушили з Січі «на волость». Повстання швидко охопило Полтавщину та значну частину Лівобережжя. Стративши Г.Чорного, оволодівши Каневом та іншими населеними пунктами, козаки підійшли до Переяслава. Проти повстанців знову було кинуто коронного гетьмана Конецпольського. Майже три тижні тривали кровопролитні бої між ворогуючими сторонами. Центральною подією протистояння була «Тарасова ніч», коли невеликий загін повстанців знищив Золоту роту — добірне шляхетське формування, що охороняло штаб Конецпольського. 
   Зазнавши значних втрат, коронний гетьман змушений був піти на переговори. Як і під час попереднього повстання, козацько-старшинська верхівка усунула ватажка від керівництва (Тарас Федорович мусив з частиною прибічників повернутися на Запорожжя) й уклала компромісну угоду, суть якої полягала в збереженні основних вимог Куруківської угоди та в збільшенні реєстру до 8 тис. осіб. 
   У 1635 р. поляки завершили будівництво Кодацької фортеці на Дніпрі, яка блокувала рух втікачів на Запорожжя та рейди запорожців у верхів´я Дніпра. Того ж року гетьман Іван Сулима на чолі загону січовиків знищив кодацький гарнізон та зруйнував фортечні мури, але ця подія не переросла в нове повстання, оскільки козацького ватажка було підступно схоплено реєстровцями і видано польським властям. 
   Новим масштабним виступом народних мас стало селянсько-козацьке повстання 1637—1638 pp., яке очолили П. Бут (Павлюк), Д. Гуня, Я. Остряниця. На початковому його етапі лідером став гетьман нереєстрового козацтва П. Бут, який зібрав під свої знамена майже 10 тис. осіб. Виступаючи під гаслами боротьби з «ляхами», захисту православної віри, знищення зрадників — старшин-реєстровців, повстання поширило свій вплив на все Подніпров´я, особливо на Лівобережжя. Наприкінці 1637 р. під Кумейками поблизу Черкас відбулася вирішальна битва. Козацьке військо, втративши більше п´ятої частини свого складу, зазнало поразки, а невдовзі біля Боровиці після невдалого бою Потоцькому було видано Павлюка та інших ватажків. Проте навіть такий розвиток подій не зупинив повстанців — вже навесні 1638 р. козаки знову активізують свою боротьбу. Спочатку повстання очолює Я. Остряниця, потім — Д. Гуня. Та сили були нерівними, особливо коли на допомогу коронному війську прийшли жовніри Я. Вишневецького. Після поразки в бою під с. Жовнин (Черкаська область) повстанці змушені були капітулювати. На козацьких радах у Києві (вересень) та Масловому Ставі в Канівському повіті (грудень) реєстровці під тиском польського уряду визнали ухвалену сеймом «Ординацію Війська Запорозького реєстрового», за якою скасовувалося козацьке самоврядування, число реєстрових козаків обмежувалося до 6 тис. Козаки мали право селитися в трьох староствах — Черкаському, Чигиринському та Корсунському. Замість обраного гетьмана уряд направляв свого комісара. Нереєстрові козаки переходили до стану посполитих.

26.Україна напередодні  Визвольної війни середини XVII ст. Причини, характер, періодизація  і рушійні сили війни. 

Боротьба, яка розпочалася  в середині XVII ст. на українських  землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування  Речі Посполитої. 
   З-поміж основних її  причин можна виділити наступні: 
   Соціальні причини. До середини XVII ст. вкрай загострилася соціально-економічна ситуація, пов’язана з трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. З одного боку, це сприяло зміцненню феодальної земельної власності, а з іншого – посиленню кріпосної залежності, оскільки прибутки польських та українських феодалів тепер прямо пов’язувалися з нещадною експлуатацією селян. Значно зросла панщина, яка у Східній Галичині  і на Волині досягла 5–6 днів на тиждень. У той же час невпинно зростали натуральні та грошові податки. Свавілля і влада польських магнатів і шляхти були безмежними – вони могли будь-кого з селян продати, обміняти і навіть убити. Ще однією невдоволеною соціальною верствою було реєстрове козацтво, яке, відірвавшись від кріпосного селянства, не досягло, однак, усіх прав і привілеїв шляхти. У складній ситуації опинилося й міщанство, яке мусило платити податки, відпрацьовувати повинності (чинш по 20–30 грошів з „диму”, церковну десятину та ін.) та фактично було позбавлене місцевого самоврядування. Стосовно української православної шляхти, то вона користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська. Таким чином, майбутня національно-визвольна війна мала досить широку соціальну базу. 
   Національно-політичні причини. Відсутність власної державності, обмеження українців у правах, проголошення їхньої неповноцінності, асиміляційні процеси – все це підводило до того, що як самостійний суб’єкт український народ міг зійти з історичної сцени. Причому імперська доктрина Польщі проголосила, буцімто українські землі споконвіку належали їй, а тепер на законних засадах Люблінської унії 1569 р. до неї повернулися. 
   Релігійні причини. Політика національного і культурного поневолення українців Річчю Посполитою базувалася на католицизмі. Насильницьке покатоличення населення, утиски православної церкви, конфіскація церковного майна і земель об’єднали у русі спротиву широкі верстви людності, незважаючи на розбіжність економічних і соціальних інтересів. 
   Суб’єктивні причини. Особиста образа і бажання помститися за розорений польськими панами хутір Суботів та збезчещену сім’ю самого Богдана Хмельницького. 
   Для успішного початку національно-визвольної революції саме в середині XVII ст. склались й об’єктивні умови. 
   По-перше, козацько-селянські повстання кінця XVI – першої половини XVII ст. дали українському народові значний військовий досвід, піднесли його національну самосвідомість, психологічно налаштували на переможну війну.  
   По-друге, існування Запорізької Січі, розширення її впливу створювало основу для розбудови в майбутньому повноцінної Української держави.  
   По-третє, на цей період припадає ослаблення королівської влади. Зміцнення великого феодального землеволодіння зумовило відцентрові тенденції у Речі Посполитій. 
   Тобто до 1648 р. в Україні сформувався цілий клубок серйозних суперечностей, вирішення яких було можливо тільки силовими методами. І для їх застосування склалися необхідні умови. 
   За характером це була національно-визвольна, антифеодальна боротьба українського народу, в якій значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм – православ’я). 
   Рушійними силами революції виступали усі верстви українського суспільства середини XVII ст. Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство, православне духовенство, а також дрібна українська шляхта, яка також потерпала від свавілля польських магнатів. 
   Стосовно хронологічних рамок, типології та періодизації національно-визвольної  боротьби, що розпочалася в 1648 р. під проводом Богдана Хмельницького, то, на жаль, серед істориків ще й сьогодні немає єдиної думки. У висвітлені цього періоду нашої історії найчастіше вживаються терміни: „війна” (національно-визвольна, визвольна, козацька, селянська і т. д.), „повстання” (народне, козацьке, селянське, українське), „революція” (українська, національна, національно-визвольна тощо). Немає єдиної думки й у визначенні періодів і хронологічних рамок, особливо закінчення національно-визвольної боротьби. Найчастіше називається 1654, 1657, 1676 та ін. роки. На нашу думку, найобґрунтованішим можна вважати висновок В. Смолія та В. Степанкова, а також історика О.Д.Бойка, які вважають, що це була українська національна революція, яка розпочалася в 1648 р.  і   пройшла у своєму розвитку три основні періоди: 
   I період (лютий 1648 – серпень 1657р.) – початок і найбільше піднесення національно-визвольної та соціальної боротьби, яка привела  до утворення Української національної держави – Гетьманщини. 
    II період (вересень 1657 – червень 1663 р.) – громадянська війна, що привела до поділу козацької України  на Лівобережну і Правобережну. 
   III період (червень 1663 – вересень 1676 р.) – боротьба за  возз’єднання української держави, за її суверенітет. Тобто закінчується українська національна революція після падіння гетьмана П. Дорошенка у 1676 р. 
   Отже, народне  повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку, поступово переросла в національну революцію. 
   З огляду на це „національна революція” є саме тим узагальнюючим терміном, який адекватно відображає суть, масштаби, зміст та форми боротьби цієї доби. Аргументами на користь терміна „національна революція” є ті революційні зрушення, які відбулися в житті суспільства в другій половині XVII ст.: 
– утворення та розбудова Української національної держави; 
– встановлення нових кордонів та поступове формування державної території; 
– радикальні зміни станової ієрархії, прихід до вершин влади національної за складом козацької старшини; 
– скасування кріпосного права, завоювання селянами особистої свободи; 
– ліквідація великої земельної власності польських та ополячених українських феодалів та утвердження дрібної (фермерського типу) козацької власності на землю; 
– визволення українських міст з-під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства; 
– втягнення в орбіту соціальних змін абсолютної більшості населення, всіх суспільних станів та верств, що проживали в українських землях. 
   На початку 1648 р. Б. Хмельницького обирають гетьманом Війська Запорізького. Саме ця подія вважається початком національно-визвольної війни українського народу. 
   Не менш важливо і те, що в даний історичний момент з’явився такий лідер, який зумів використати наявні можливості, очолити цей всенародний рух за національне і соціальне визволення, спрямувати його у правильне русло. Ним був Богдан Хмельницький – високоосвічений, розумний, досвідчений та загартований воєначальник і політик, авторитетний козацький ватажок.

27. Перші перемоги  козацько-селянської армії 1648 р.  Політична програма Богдана Хмельницького.  Формування органів державної  влади в Україні.

Б.Хмельницький готувався  до війни. Зміст цієї війни полягав  у вирішенні таких основних завдань: створення незалежної соборної держави  в етнічних межах України й  утвердження у ній нового соціально-економічного ладу з дрібною козацькою власністю на землю. З огляду на останнє війн, по суті, являла собою національну революцію. Приготування до війни тривали майже два роки й охопили не тільки козаків, але й широкі маси селянства й міщанства. Б.Хмельницький заручився підтримкою Кримського ханства. Згідно з домовленістю татари зобов'язувалися надати допомогу проти поляків, причому татари не повинні були шкодити жодному з українців, не палити міст і сіл. На допомогу повстанцям хан направив 3-4 тис. війська на чолі з Тугай-беєм.

Польська влада  добре розуміла, чим загрожує поява  Б.Хмельницького в Україні, отож, коронний гетьман М.Потоцький уже 5 лютого 1648 р. вирушив з коронним військом з Бару на Корсунь, а в  універсалі до повстанців наказав віддати  йому Б.Хмельницького й розійтися. У разі непокори М.Потоцький погрожував "усі достатки ваші, котрі у  волості маєте, забрати, жінок, дітей  вирізати".

Бойові дії почалися у квітні. М.Потоцький зупинився  між Корсунем і Чигирином і  вислав проти Б.Хмельницького свого  сина Стефана й комісара Шемберга (2500 реєстровців 1500 жовнірів), до яких під  Кодаком мали приєднатися решта  реєстрових козаків, які під проводом Барабаша й Караїмовича разом  з німецькою піхотою пливли Дніпром. Услід за цим авангардом вирушило з-під Корсуня й головне військо  з 5-6 тис. жовнірів під проводом М.Потоцького й М.Калиновського.

Б.Хмельницький вдало  використав роз'єднаність польських  військ, 26 квітня напав під Жовтими  Водами на авангард Стефана Потоцького й облягав його протягом двох тижнів. Реєстрові козаки під впливом  агітації повстанців збунтувалися біля Кам'яного Затону, потопили своє начальство й перейшли на бік Б.Хмельницького. те саме вчинили козаки, які були з С.Потоцьким. Усе це вирішило долю польського авангарду, розгромленого 16 травня у балці Княжі Байраки. С.Потоцький, тяжко поранений, потрапив у полоні помер. Основне польське військо, отримавши повідомлення про  фатальну долю свого авангарду. Почало відступати, під Корсунем його наздогнав  Б.Хмельницький і 26 травня розгромив  ущент. Обидва польські гетьмани потрапили  в полон. Саме в цей час помер  польський король Владислав ІV.

І хоча перші перемоги козаків Б.Хмельницький називав "іграшками", проте вони виявили цілковитий занепад  і безсилля польської адміністрації. Поляками у терміновому порядку  були скликані шляхетські сеймики, оголошено  про набір нового польського війська  і призначено його воєначальниками  Д.Заславського, М.Осторога й О.Конецпольського, яких козаки згодом влучно охрестили "периною, латиною й дитиною". Польська армія  підготувалася до війни на осінь 1648 р. Шляхта, за свідченнями сучасника, їхала на війну як на весілля, везучи шатра, коштовне начиння й одяг, напої, харчі. На стотисячне військо припадало 100 гармат і обоз зі ста тисячами возів. 6 вересня поляки підійшли до Старокостянтинова.