Шпаргалка з "Історії України"

Історики на підставі багатьох фактів довели, що процес національного  відродження проходив протягом трьох  етапів: першого — академічного(наукового), другого – культурницького (українофільського) і третього – політичного.

На першому етапі , який почався після втрати автономії і продовжувався до середини 19 ст. , українці, як окремий етнос , стають об’єктом уваги невеликої групи освічених людей, що збирають і публікують українські народні пісні, казки, легенди, досліджують звичаї і вірування, пишуть історичні трактати і художні твори. Дослідники відкривають для себе факт існування українського народу з його мовою, історією і культурними особливостями.

На другому етапі – культурницькому (українофільському) – виникають видавничо-культурні, просвітницькі, музейні, археографічні (такі, що публікують документи) та ін.. заклади й організації. Йде поширення і вивчення вже зібраної спадщини, а також тієї, що продовжує збиратись. Узагальнюється історичний і політичний досвід, формуються теоретичні підстави для створення перших політичних партій. Національна самосвідомість проникає в широке коло освіченого населення. Другий етап продовжується до середини 90-х років 19 ст.

На третьому етапі  -- політичному – національний рух відступає у стадію масової боротьби, а його представниками висувається вимога суверенітету нації у формі автономії або незалежності.

Саме в контексті трьох  етапів розглядається визвольний рух  у підручнику.

Українське національне  відродження пов’язане з процесом державотворення. Обєктивні умови  для створення власної держави  були сприятливими. Територія України  не поступалася площі великих  європейських держав. Україна мала працьовитий народ, родючі чорноземи, родовища корисних копалин і вигідне  географічне положення. Більшість  населення складали українці. Поряд  з ними , століттями в Україні  жили представники інших народів . Це створювало умови для обміну життєвим досвідом, культурними надбаннями, навиками господарювання і сприяли  формуванню в населенні почуття  толерантності, взаємоповаги.

Разом з тим існували й  значні перепони на цьому шляху. Українська нація була неповною, оскільки не мала власної провідної верстви, яка  б стала носієм політичної свідомості.

Українська шляхта й козацька старшина у свій час русифікувалися й полонізувалися, перестали перейматися  інтересами України. Останні її проукраїнські  виступи відбулися в першій третині 19 ст. Поступово як провідна верства  почала стверджувати українська інтелігенція. Але вона була політично слабкою, мало чисельною, що позначилося на характері  та результатах національно-визвольного  руху, значно його послабивши.

Отже, розвиток України в 19 ст. відбувався відповідно до загальноєвропейських процесів: проходила модернізація суспільства в усіх сферах життя. В економіці відбувся промисловий переворот і бурхливо розвивалися капіталістичні відносини; у соціальній сфері утвердилися нові класи: буржуазія та робітники; модернізувався побут людей; у духовній – докорінно змінилися психологія та світосприйняття людини: вона стала мобільнішою та швидше пристосовувалася до змін; у політичній – виник національний рух, уході якого формувалася модерна українська нація, що виступала за створення власної держави. Не випадково саме в 19 ст. народилися рядки українського національного гімну : « Ще не вмерла України і слава, і воля, Ще нам , браття молодії, усміхнеться доля».

45. Таємні антисамодержавні  організації на українських землях  під владою Росії в першій  чверті XIX ст.

Перша половина 19 ст. це період визрівання глибокої суспільно-політичної кризи у Російській імперії, складовою  частиною якої були українські землі. Ця криза викликала виникнення суспільних рухів, які намагалися знайти вихід  із скрутного становища. Посилення  експлуатації селянства в умовах занепаду феодально-кріпосницької  системи викликало протидію у  пригнічених народних мас. Залежно  від обставин ця протидія набувала різних пасивних і активних форм.

Ще наприкінці ХVIII — у XIX ст. в Україні почали з'являтися масонські ложі. Перша з них виникла у Києві 1784 р. Згодом, 1818-го, М. Новиков створює в Полтаві масонську організацію "Любов до істини", до якої зокрема входили І. Котляревський, В. Лукашевич та З. Тарновський. Однак масонство не зуміло консолідувати національно-визвольні сили й розробити чітку програму дій.

1819 р. В. Лукашевич у  Полтавській губернії заснував  таємне Малоросійське товариство, що виступало за політичну незалежність України. До нього приєдналися й інші учасники масонської ложі, професори Ніжинської гімназії С. Андрущенко, М. Білоусов, К. Шапалинський, а також опозиційно налаштоване дворянство. Товариство мало осередки в різних містах України. Програмний документ –«катехізис автономіста».

Провідна роль у суспільно-політичному  русі першої чверті XIX ст. належала інтелігенції та дворянським революціонерам. Вони отворили в Росії й Україні "Союз порятунку" (1816 — початок І818 р.), "Союз благоденства" (1818-1821 pp.), Північне та Південне товариства (1821-1825 pp.), Товариство об'єднаних слов'ян (1823-1825 pp.). Центром Північного товариства став Петербург, а Південного в Україні — Тульчин, Київ, Васильків, Кам'янка. Декабристські гуртки існували в інших містах, зокрема в Полтаві, Харкові, Яготині.

На з'їздах Південного товариства в Києві була схвалена "Руська правда" — програма декабристів, складена П. Пестелем, який поруч з О. Юшневським та М. Муравйовим став одним з їхніх керівників. Вона передбачала повалення царизму, встановлення республіканського правління, знищення кріпацтва й станового ладу, наділення без викупу селян землею, рівність усіх громадян перед законом, демократичні свободи для народу, запровадження освіти. Незважаючи на свою демократичність, "Руська правда" нехтувала прагненням неросійських народів імперії до незалежності. П. Пестель відкрито заявляв: "Малоросія ніколи не була й бути не може самостійною...". "Конституція" М. Муравйова, розроблена в Північному товаристві, передбачала федеративний устрій Росії на чолі з імператором. На території України планувалося утворити дві держави чи області: Українську — зі столицею у Харкові, і Чорноморську — зі столицею в Києві.

На інших позиціях стояло Товариство об'єднаних слов'ян, створене в Новограді-Волинському офіцерами українського походження братами А. та П. Борисовими й польським революціонером з Волині Ю. Люблінським. Воно об'єднувало близько 60 осіб. Програмні документи товариства ("Правила" й "Клятвенна обіцянка") містили ідею визволення слов'янських народів від самодержавства та іноземного панування і об'єднання їх у демократичну федеративну державу. Восени 1825 р. товариство в повному складі увійшло до Васильківської управи Південного товариства.

Грудневе 1825 р. повстання  Північного товариства зазнало поразки, а П. Пестеля та інших керівників було заарештовано. Васильківська управа на чолі з С. Муравйовим-Апостолом 29 грудня підняла повстання в Чернігівському полку, який наступного дня вирушив з Василькова до Білої Церкви, де до нього мали приєднатися інші полки. Однак 3 січня 1826 р. царські війська придушили виступ. Усіх повстанців було жорстоко покарано.

Декабристський рух без  широкої підтримки армії й  народу в мілітаризованій імперії  був приречений на поразку. Але він  поклав початок новому етапові боротьби за волю і демократію. Т.Шевченко назвав декабристів "першими російськими благовістителями свободи".

46. Початок національного  відродження у Наддніпрянській  Україні наприкінці XVIII - на початку  XIX ст. Кирило-Мефодіївське товариство. Тарас Шевченко.

утверджували перед усім світом існування України, розвивали  її мову, духовність, підносили національну  свідомість, торкалися найпекучіших проблем буття українства.

У середині XIX ст. в Києві  виникла таємна політична організація — Кирило-Мефодіївське братство (1846-1847), що боролося за національне відродження України. Його засновниками були М. Костомаров, М. Гулак та В. Білозерський. У квітні 1846 р. до нього вступив Т, Шевченко, який на той час працював художником археографічної комісії при Київському університеті.

Програму товариства було викладено в "Книзі буття українського народу" (основні автори М. Костомаров і М. Гулак), "Статуті слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія" і "Записці" (складена В. Білозерським). Програма ця передбачала повалення  царизму й визволення слов'янських  народів, ліквідацію кріпосництва, станів і привілеїв. Автори "Книги буття  українського народу" бачили Україну  незалежною ("непідлеглою") державою в союзі з іншими слов'янськими народами, а перспективи визволення пов'язували з поваленням імперії. Члени товариства пропагували ідеї національного визволення, займалися  просвітницькою діяльністю, а їхні наукові праці, поетичні й прозові  твори Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова  сприяли пробудженню й подальшому формуванню національної свідомості українського народу.

1847 р. за доносом провокатора товариство було розгромлено, а його членів заарештовано, Т. Шевченка віддали в солдати до Оренбурзького корпусу їз забороною писати і малювати.

Оцінюючи внесок кирило-мефодіївців  у визвольну боротьбу України, О. Грушевський зазначав, що в середині XIX ст. народне українство виступило "перед світом в політичнім товаристві, так званім братстві Кирила і Мефодія".

47. Скасування кріпосного  права у Наддніпрянській Україні  і буржуазні реформи 1860 - 70-х  років на Україні.

19 лютого 1861 року  Олександр II своїм маніфестом  проголосив скасування кріпосного  права.

       Цю важливу соціально-економічну реформу готувала заздалегідь створена комісія, до складу якої входили дворяни, серед них і з України (Г. Ґалаґан, В. Тарновський та ін.). У царському маніфесті реформа була подана як «добровільне пожертвування благородного дворянства», як благоденство для народу.

      Згідно із селянською реформою 1861 року: скасовувалася особиста залежність селянина від поміщика, селяни дістали особисту свободу, поміщики не мали права купувати, продавати або дарувати селян, тобто розпоряджатися ними як річчю. 
Відтепер селяни отримали право: 
· вступати в шлюб без дозволу поміщика; 
· самостійно укладати договори й торговельні угоди; 
· вільно торгувати або заробляти промислами; 
· переходити в інші верстви суспільства (міщани, купці); 
· вступати на службу або в навчальні заклади; 
· купувати рухоме й нерухоме майно; 
· вільно розпоряджатися нажитим майном і спадкувати його за законами.

       Земська реформа. Після скасування кріпосного права, коли мільйони селян уже не підлягали владі поміщиків, гостро постало питання про реформу управління, упровадження законності й порядку в адміністративну діяльність. Тому в 1864 році були створені виборні органи влади в масштабі губернії та повіту — земські установи, які: 
• відповідали тільки за господарські й культурні справи на території повіту й губернії; 
• відали будівництвом шляхів місцевого значення, охороною здоров'я, народною освітою, опікою, в'язницями тощо. 
Згідно із законом земства були не тільки виборними, а й загальностановими: до їх складу входили представники дворянства, буржуазії та селянства. 
        Фактично провідну роль у земствах відігравали поміщики. Нагляд за земствами здійснювали губернатор і міністр внутрішніх справ, які могли припинити дію будь-якої їхньої ухвали. Одночасно була проведена реформа міських рад, вибори відбувалися в трьох куріях, на основі майнового цензу, тому перевагу дістало заможне міщанство. До компетенції міських рад уходили справи впорядкування міст, торгівлі й промисловості, гігієни тощо. 
      Судова реформа. Ще гострішою була потреба в удосконаленні системи судочинства. Дореформений суд, який залежав від адміністрації, був становим (тобто кожний стан мав свій окремий суд) і негласним. 
У 1864 році була проведена судова реформа, яка проголошувала незалежність суду від адміністрації: 
• суддю призначав суд і зняти з посади міг також тільки суд; 
• запроваджувався загальностановий суд, тобто єдиний для всього населення; 
• на судових засіданнях могли бути присутніми представники преси й публіка; 
• утверджувалася змагальна система: обвинувачення підтримував прокурор, оборону — адвокат (присяжний повірений); 
• установлювалося кілька судових інстанцій: мировий суд, окружний суд, судова палата;

• для розгляду особливо важливих справ створювався Верховний  кримінальний суд. 
       Реформи в системі освіти. Під час реформування системи освіти зроблено акцент на поширенні письменності серед народних мас. Для цього: створювалася популярна література; видавалися підручники; організовувалися школи. Засновувати школи могли приватні особи, земства, інші громадські установи, але з дозволу влади. Початкова школа мала виховувати у дітей дух вірнопідданства імперії, тому зміст навчання в усіх видах шкіл контролювався губернською училищною радою. Навчання в початкових школах (окрім приватних) було безкоштовним. П. Куліш організував у Петербурзі видання народних книжок і шкільних підручників. В Україні з'являлися нові школи, для дорослих відкривали освітні курси, заняття на яких відбувалися щонеділі, тому такі школи називали «недільними». 
      Військова реформа. Велике значення мала реформа 1874 року, що запровадила загальну військову повинність. Усі чоловіки 21-річного віку, придатні для військової служби, мали відбувати військову повинність. У піхоті строк служби встановлено тривалістю 6 років з наступним зарахуванням у запас на 9 років; на флоті служба тривала 7 років і 3 роки в запасі; для осіб з освітою встановлювалися менші строки служби. Поліпшилися навчання військ і підготовка офіцерських кадрів. Армію оснастили сучасними видами зброї, був створений паровий військовий флот. 
        Фінансова реформа. Зокрема, 1860 р. було створено Державний банк, який дістав переважне право кредитування торговельних і промислових підприємств. В усіх губерніях було створено незалежні від місцевої адміністрації контрольні палати. Вони щомісячно перевіряли видатки всіх місцевих установ. У 1862 році проведено фінансову реформу, що зосереджувала управління грошовим господарством у руках міністерства фінансів.

48. Розвиток національного  (громадівського) руху в Наддніпрянській Україні в другій половині XIX т.

         Після ударів, яких царизм завдав українському рухові на початку 60-х років XIX ст., російським урядовим колам здавалося, що українське питання вирішене назавжди. Проте дух української інтелігенції виявився набагато міцнішим, аніж це собі уявляло міністерство внутрішніх справ. Уже наприкінці 60-х років громадівці почали відновлювати свої організації та діяльність у Києві, Полтаві, Чернігові й інших містах України. Відновлення чи утворення нових громад, вступ до них нових членів не розголошувалося, засідання відбувалися таємно, діяльність набула напівлегального характеру.

        Володимир Антонович (тоді вже професор Київського університету) зі своїми давніми друзями й колегами наприкінці 60-х — на початку 70-х років таємно відновили «Стару громаду» за участю нових талановитих діячів. Таку назву організація використала для того, щоб відрізнити досвідчених учасників громадівського руху від нових громад, що складалися переважно зі студентів. «Стара громада» зосередилася на неполітичній діяльності.