Лекції з історії України

Певний вплив на розвиток українського руху справило польське визвольне повстання 1863-1864 рр., спрямоване проти російського самодержавства. Однак в цілому масової підтримки  з боку української громадськості  повстання не знайшло, оскільки повстанці не визнавали за Україною права на власну державу.

В Україні як складовій  частині Російської імперії поруч  з українським національним рухом  розгортався і загальноросійський революційний рух. Так, упродовж 1870-1880-х  рр. розгорнулася діяльність революційних народників, представлений різночинною інтелігенцією. Відомі народницькі організації – «Земля і Воля», «Народна Воля». Народники ходили в народ, підбурюючи селян до революційних виступів. Головні ідеї народників:  захоплення влади шляхом насильницького перевороту, здійснення демократичних перетворень, передачу землі, фабрик і заводів у народну власність. Головний метод  –  політичний терор. Наприклад у 1881 р. в результаті терористичної діяльності було вбито імператора Олександра ІІ.  Однак, в цілому загальноросійський рух нехтував національними інтересами.

Наприкінці ХІХ ст. відбувається політизація національно-визвольного  руху. Першою політичною організацією на цьому етапі стало «Братство  тарасівців», яке діяло впродовж 1891-1893 рр. Його засновниками були українські студенти М.Міхновський, І.Липа, В.Шемет. «Тарасівці» ставили за мету реалізацію основних ідей Тараса Шевченка, висували гасло здобуття Україною самостійності. Хоча в тих умовах більшість українського суспільства не поділяло ідеї самостійності, діяльність «Братства» готувала грунт для поширення державницьких настроїв.

 

7). Початок ХХ ст. в історії цивілізації і України, зокрема,  характеризується загальним революційним піднесенням, що було викликане гострими класовими протиріччями, національним гнобленням, політичним безправ’ям населення. Ситуацію загострила загальноекономічна світова криза 1900-1903 рр. Як в Наддніпрянській, так і в Західній Україні революційний настрій охопив усі кола суспільства: активізувалися робітничий і селянські рухи, зросла активність студентської молоді, посилився опозиційний рух ліберальної буржуазії, поміщиків, інтелігенції за проведення реформ.

У Західній Україні  національний рух розвивався в більш  сприятливих умовах і мав значно більші здобутки, ніж у Наддніпрянщині. Тут активізувалася діяльність політичних партій, основним гаслом яких було гасло політичної самостійності України, діяли українські школи, культурно-просвітницькі організації, видавалася українська література і преса, зростала кількість українських представників у центральному парламенті та крайових сеймах, виникали перші політичні партії (Русько-українська радикальна партія 1890 р.).

На Наддніпрянщині національно-визвольний рух проявився в його політизації, зростанні кількості національних партій. Утворена 1900 р. Революційна українська партія розкололася і дала початок трьом партіям: Народній українській партії на чолі з М.Міхновським, котра єдина з усіх наддніпрянських партій виступала за утворення незалежної української держави, а також Українській соціал-демократичній партії, Українській радикальній партії та Українській демократичній партії, що знаходилися на автономістських позиціях. Водночас, більшість загальноросійських партій не прагнули до вирішення національного питання. У цьому контексті, варто згадати про робітничий і соціалістичний рухи, що відбувалися у світі. Зокрема у 1864 р. К.Марксом і Ф. Енгельсом створено І  Інтернаціонал, що мав гуртувати робітництво до спільних революційних дій.  

У Російській імперії революційно-визвольний рух вилився в демократичну революцію 1905-1907 рр., в якій населення України взяло активну участь. Основні революційні події, що мали місце в Україні, відбулися в 1905 р: збройне повстання на броненосці «Потемкин», збройне повстання моряків Севастополя на чолі з лейтенантом Шмідтом, виступ полку саперів у Києві на чолі з підпоручником Б.Жаданівським, повстання робітників Горлівки, Катеринослава, Харкова та ін. Ці події змусили царя видати Маніфест 17 жовтня 1905 р., проголосивши громадянські свободи і вибори до Державної Думи.

В Україні, звісно, революція носила і національно-визвольний характер. Після Маніфесту, зокрема, з’явилася легальна українська преса, відновила діяльність «Просвіта», відкривалися українські школи, активну діяльність у першій та другій державних Думі розгорнула українська фракція. Утім 1907 р. цар розпустив Державну Думу, розпочалася реакція – було обмежено політичні свободи, відбувалися репресії проти учасників революції. Головним прихильником цієї політики був міністр внутрішніх справ, а згодом – голова уряду Росії – Петро Столипін. З метою координації діяльності українських сил у нових умовах українські діячі в 1908 р. створили міжпартійний  політичний блок – Товариство українських поступовців (ТУП), лідерами якого стали С.Єфремов, Д.Дорошенко, Є. Чикаленко. ТУП обстоював конституційно-парламентський шлях боротьби за національне відродження.

У Росії з 1906 по 1911 р. з ініціативи П.Столипіна здійснювалася аграрна реформа. Вона передбачала: знищення общинного землекористування і перетворення селян на індивідуальних власників землі – фермерів, ліквідацію аграрної перенаселеності європейської частини країни шляхом переселення селян у східні райони Росії. У цілому по Росії реформа не досягла поставлених цілей, але саме в Україні вона отримала найбільше поширення – з общин вийшла майже половина селян, що сприяло розвиткові капіталізму на селі.

До слова, наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. національно-визвольний рух мав місце не лише у Європі, а й в Туреччині, Мексиці, Китаї.

 

8). Світова війна велася між Троїстим, згодом Четверним союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антантою (Росія, Англія, Франція). Згодом до Антанти приєдналися: Італія, Румунія, США. У війні в цілому брало участь 38 країн, на фронт було мобілізовано 73 млн. осіб.

Характеризуючи становище  України під час війни, необхідно  виділити такі обставини:

-  Західна і Наддніпрянська Україна опинилися по різні боки фронтів, оскільки Росія і Австро-Угорщина належали до протилежних блоків. Українці, мобілізовані в армії цих країн, вимушені були воювати один проти одного. В російській армії нараховувалося  3,5 млн. українців, в австрійській – 250 тис.

-     Війна розколола українські політичні сили і тим самим, ослабила український рух.

У ставленні до війни українські партії зайняли різні позиції. Партії Західної України активно підтримували уряд Австро-Угорщини і Німеччини, сподіваючись, що у разі Росії держави переможці допоможуть українцям створити самостійну державу. Уже в перший день війни – 1 серпня 1914 р. вони об’єдналися в Головну Українську Раду з метою мобілізації сил українців для війни з Росією. З ініціативи ГУР в серпні 1914 р. було сформовано легіон Українських Січових стрільців чисельністю 2.5 тис чоловік. Наддніпрянські партії поставилися до війни неоднозначно. Більшість українських партій (в тому числі Симон Петлюра), об’єднаних в політичні партії, підтримали Росію. Частина – вирішили дотримуватися нейтралітету. Окремі політичні діячі, наприклад В. Винниченко, засудили війну і виступили за поразку Росії. Були й такі наддніпрянці, що емігрували до Західної України і там створили у Львові Союз Визволення України, діяльність якого мала антиросійський характер.

У роки війни значна частина  України перетворилася в район  військових дій. Територія неодноразово переходила з рук в руки. Це звісно призводило до великої руйнації економіки, зубожіння народу, особистих трагедій тощо. Водночас держави, в інтересах яких проливали свою кров українці мали агресивні плани до України, ігнорували національні інтереси. Наприклад, Австро-Угорщина мала намір приєднати до своїх володінь Волинь і Поділля. Росія намагалася приєднати до своїх володінь Галичину. Скажімо, в час окупації Галичини (осінь 1914 – весна 1915 рр.) російська адміністрація закрила українські школи, періодичні видання, переслідувала Греко-католицьку Церкву. Митрополита А. Шептицького було депортовано до Суздаля. Натомість Австро-Угорщина, повернувшись в Галичину, звинуватила українців у своїх поразках і розгорнула проти них репресії. Уряди Росії та Австрії залежно від того кому належала влада, здійснювали масові репресії проти українства. Таким чином, Перша світова війна стала справжньою національною трагедією для українців. В цілому у війні загинуло 10 млн. чоловік.

Звісно, Перша світова війна мали вагомі наслідки. Зокрема, відбувся розпад імперій (Австро-Угорської, Німецької, Російської та Османської); на карті світу виникли нові держави: Польща, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, Чехословаччина, Угорщина, Сербо-Хорватсько-Словенське королівство та ін.); відбулося становлення нової міжнародної правової ситеми; мало місце загострення класових, міждержавних та етнічних супречностей.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

        

                                                                    Лекція 5

 

    Тема: Українська національно-демократична революція. (4 години).

                                                                         

                                                             План:

 

     1). Світ на початку ХХ ст.

     2). Заснування Української Центральної Ради. І - ий і ІІ - ий Універсали Центральної Ради.

     3). ІІІ Універсал Української Центральної Ради. Війна більшовиків проти Центральної Ради.

    4). ІУ Універсал. Брестський мир і Україна.

    5). Українська держава гетьмана П. Скоропадського.

    6). Внутрішня і зовнішня політика Директорії УНР.

    7). Західноукраїнська  Народна Республіка.

   8). Уроки і наслідки української національно-демократичної революції.

 

 

              1).  Початок ХХ ст. знаменувався завершенням формування індустріального суспільства у провідних державах світу, остаточним оформленням величезних колоніальних імперій із перетворенням більшості країн Азії  і Африки у колонії і напівколонії. У 1900 р. на частку лідерів індустріального розвитку – США, Німеччини, Великої Британії і Франції припадало понад дві третини світового промислового виробництва, що й забезпечило їм панівні позиції у світовій економіці і політиці. Причому майже в усіх країнах європейського континенту, Північній і Південній Америці, в Японії вже у ці часи з’явилися зародки таких важливих здобутків індустріального суспільства, як громадянське рівноправ’я, демократія у політичному житті, юридичний захист основних громадянських свобод.

             На початку ХХ ст. більшість  розвинутих країн світу за винятком Російської імперії, вже були конституційними монархіями. Республіканська форма правління на ту пору утвердилася лише у Франції і США. Після революції 1905-1907 рр. на шлях парламентаризму стала Росія. Старі інститути політичної влади поступово втрачали авторитет, оскільки не відповідали новим вимогам часу. У країнах з монархічною формою правління велася боротьба за обмеження прав монарха, органів представництва вищого дворянства, скасування цензових обмежень на виборах і більш широку участь нижчих і середніх верств у представницьких органах влади – парламентах. Так, повоєнні революційні події у Європі поклали край існуванню Німецької та Австро-Угорської імперій. Внаслідок Листопадової 1918 р. революції в Німеччині виникла демократична Веймарська республіка, на уламках імперії Габсбургів було утворено низку нових національних держав у Центральній і Східній Європі. У державах з республіканським ладом основна боротьба велася за пропорційне представництво нових соціальних верств у парламентах та розширення місцевого самоврядування. І у першому, і у другому випадках ішлося про розширення ролі виборних органів влади у політичному житті.

 

         2). ХІХ ст. ввійшло в історію України як період її національного відродження: зростала національна свідомість українців, відбувалася консолідація української нації, об’єднання українського суспільства національною ідеєю. Розгортався національно-визвольний рух, який пройшов шлях від культурно-просвітницької діяльності до політичної боротьби. У кінці ХІХ – на поч. ХХ ст. як в Західній, так і в Наддніпрянській Україні висувається гасло утворення незалежної Української держави.

                Разом з тим, 1917 р. став доленосним  не тільки для Російської імперії,  а й для її південно-західної  частини – українських земель. Світова війна, що стала каталізатором революційної розв’язки суперечностей світової дійсності, пробудила надію на відновлення незалежності в усіх тих народів, які, будучи поневоленими, чекали можливості реалізувати своє право на самовизначення. Росія, яка брала участь у війні з 1914 р. переживала глибоку соціально-економічну кризу. Масово закривалися заводи і фабрики, військові мобілізації призвели до значного зменшення працездатного населення, посилювалася інфляція. В умовах війни, селянство потерпало під тягарем різноманітних державних податків, поборів, повинностей. Малоземелля посилювало соціальне розшарування, сприяло міграції селян у міста, його пролетаризації та люмпенізації. Це призводило до численних страйків і селянських виступів.

         27 лютого 1917 р. в Росії перемогла революція. В цей день в Петрограді створено два нових органи влади – Тимчасовий уряд на чолі з князем Львовим і Петроградську раду робітничих, солдатських депутатів на чолі із соціалістом Чхеїдзе. На початку березня Микола ІІ зрікся престолу і передав владу Тимчасовому урядові, в руках якого і зосереджувалася реальна влада.

             Падіння самодержавства, демократизація  суспільства сприяли піднесенню  національно-визвольних процесів. Виникла  можливість самовизначення України і відродження її державності. На порядку денному постало питання необхідності створення єдиного центру українського руху. Зрештою 4 березня 1917 р. представниками українських партій і громадських організацій була утворена Українська Центральна Рада (УЦР), головою якої обрали Михайла Грушевського. Своєю метою УЦР проголосила державне самовизначення українського народу. Утворення УЦР поклало початок Української національно-демократичної революції. В історичній літературі прийнято розрізняти три етапи: доба Центральної Ради, доба гетьманату, доба Директорії УНР.

В перші дні свого  існування УЦР звернулася до українського народу із закликом згуртувати свої сили у боротьбі. В квітні 1917 р. у Києві  працював Український національний конгрес, який надав УЦР повноваження представляти народ України, перетворивши її на своєрідний парламент. Конгрес обрав президентом М. Грушевського, одностайно висловився за національно-територіальну автономію Україну. УЦР здобула підтримку військового, селянського з’їздів, багатьох інших зборів та мітингів демократичних сил. 10 червня УЦР прийняла Перший універсал, який проголосував Україну автономією в складі Росії. Невдовзі було створено виконавчий орган УЦР – Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком. За партійною приналежністю уряд був переважно соціал-демократичним.