Історія медицини та фармації України на світовому тлі

Павло Пелехін походив  з стародавньої козацької родини. Один з його попередників – Григорій Пелех – наприкінці XVII ст. був кошовим Запорізької Січі. Батько його Петро Павлович (1794-1870) вчися в Київській академії, Петербурзькій медико-хірургічній академії, удосконалювався, як у майбутньому і його син, в Едінбурзькому університеті. Був професором судової медицини в Петербурзькій медико-хірургічній академії, а з 1849 року викладав у Києві курс медичних наук у духовній академї. Всі свої значні заощадження Петро Пелехін заповів передати організації, яка могла б сприяти підготовці українських медичних наукових кадрів. Виконуючи його волю, Павло Пелехін, оскільки в умовах царської Росії про підготовку національних українських кадрів не могло бути й мови, передає фонди батька з своїми заощадженнями в загальній сумі 70 тисяч карбованців золотом Науковому товариству ім. Т.Г.Шевченка у Львові (1898) з призначенням організувати “кафедру хірургії імені Петра Пелехіна” при першому українському університеті. До заснування кафедри треба було створити фонд стипендій “для виведення на велику дорогу людей з народу, бо за час історії України,– писав товириству П.Пелехін,– це давало найкращих діячів”.

В другій половині XIX ст. хірургічні клініки медичних факультетів двох університетів на Україні – в Харкові і Києві – стають справжніми осередками хірургічної науки і практики для нашої країни. В Харкові створив свою школу і відіграв велику роль у підготовці земських хірургів професор В. Грубе. В Києві, з перших часів існування університету, хірургічну науку очолив видатний хірург В. Караваєв.

Вільгельм Грубе (1827–1898), естонець, закінчив університет в  Юр’єві (Тарту) в 1850 р. Маючи вже достатній  практичний досвід, він у 1858 р. за конкурсом  дістає кафедру в Харкові, на якій з великою користю працює 39 років. Грубе докорінно перебудував педагогічну і лікувальну роботу клініки. За звітами про роботу його клініки можна встежити, як змінювалися наслідки оперативних втручань зі зміною методів: при витинах каменів, приміром, у доасептичний період, при роботі тих же хірургів, летальність була 13 %, в антисептичний – 7 %, асептичний – 1%; при лапаротоміях у період доасептичний летальність дорівнювала 40 %, антисептичний – 15 %, асептичний – 2 %.

Грубе був засновником  Харківського медичного товариства, яке мало великий вплив на розвиток громадсько-медичної думки лікарів далеко за межами Харкова. За свою виняткову сумлінність у роботі І високу гуманність він заслужив велику пошану медичної громадськості, яка обрала його довічним почесним головою Харківського медичного товариства.

Гідним товаришем Грубе  по роботі в Харкові був професор хірургічної патології І. Зарубін, який протягом 14 років очолював медичний факультет і багато сприяв його розвиткові. Зокрема, завдяки наполегливості Зарубіна в 1882 році було відкрито госпітальну хірургічну клініку в Харкові,

В наступні роки учень  В. Грубе Н. Трінклер (1859–1927) продовжував  славну традицію свого вчителя. Весь трудовий шлях Трінклера був пов’язаний з Харківським університетом. Клініка  факультетської хірургії під час його завідування за своїм обладнанням і складністю лікувальної роботи вважалася однією з найпередовіших в країні. В науковій праці Трінклер особливу увагу приділяв питанням хірургії органів живота і лікуванню ран. Його монографія з останнього питання не втратила інтересу до наших часів.

В Київському університеті, з часу заснування медичного факультету (1841), протягом 48 років викладав хірургію В. Караваєв.

Володимир Караваєв (1811–1892) у своїй науковій і практичній діяльності дотримувався анатомо-фізіологічного напряму. Будучи знавцем топографічної анатомії, досвідченим клініцистом, володіючи віртуозно хірургічною технікою, він ще в доантисептичних умовах досяг блискучих успіхів при багатьох складних операціях, включаючи лапаротомії. При викладанні хірургії Караваєв особливу увагу приділяв роботі студентів коло ліжка хворого, практичній їх роботі в операційній, перев’язочній, амбулаторії, що приваблювало студентів вивчати хірургію. Під його впливом стало хірургами багато сотень лікарів, які були піонерами пропаганди хірургічних методів лікування серед селян у наших дільничних земських лікарнях. Караваєв створив підручник оперативної хірургії, який користувався популярністю серед практичних хірургів. Одночасно з Іноземцевим і Пироговим Караваєв почав у 1847 році оперувати під ефірним наркозом, йому належить заслуга популяризації цього методу, знеболювання в лікувальних закладах України. Великий вклад вніс Караваєв у розробку оперативної офтальмології. Він перший почав усувати катаракту догірним методом.

За свідченням сучасників, операцію з приводу катаракти  Караваєв виконував протягом кількох  секунд; всього він зробив до 10000 таких  операцій. У своїй невеликій клініці  і амбулаторії Караваєв зробив за весь час понад 10 тисяч операцій. За його часів такої кількості операцій не зробив ні один клінічний професор. Варто відзначити, що переважну більшість його хворих становили селяни, яких він лікував безкоштовно.

З наступних керівників хірургічних кафедр Київського університету потрібно відзначити Миколу Волковича (1858–1928), який очолював спочатку госпітальну (1903), а пізніше (1911–1928) факультетську клініку. З його наукових праць не втратила значення до наших часів монографія про риносклерому (1888) і праця “Пошкодження кісток і суглобів” (1928). У свій час популярною була запропонована ним при переломах у нижній третині гомілки картоногіпсова стременна шина.

М. Волкович був організатором  Київського хірургічного товариства (1908), яке він очолював до смерті. За радянських часів це товариство було перетворено на республіканське. В сприятливих умовах, у порівнянні з Харківським університетом, відбулося в Київському університеті і викладання анатомії. Цю кафедру очолював довгий час (1846–1868) Олександр Вальтер (1817–1889).

Гідним наступником  О. Вальтера по кафедрі анатомії був його учень В. Бец, наукові праці якого з макро- і мікроморфології мозку дістали загальносвітове визнання.

Володимир Бец (1834–1894), родом  з Чернігівщини, закінчив з відзнакою  Київський університет у 1860. Спочатку працював прозектором кафедри анатомії, викладав гістологію, з 1868 по 1890 р. – професор анатомії.

В. О. Бец перший описав великі пірамідні клітини кори мозку, які в науці носять його ім’я. Він також перший визначив морфологічно рухову зону мозку, його справедливо вважають засновником науки про архітектоніку кори головного мозку. Велику колекцію препаратів мозку, яка була премійована на наших виставках і за кордоном, іноземні фірми запропонували Бецу опублікувати як атлас. З патріотичних міркувань він відмовився від цього, сподіваючись здійснити видання свого атласа в Росії. Ці сподівання не справдилися: лише мала частина його робіт була надрукована. Прекрасна колекція препаратів В. Беца зберігається до наших часів в анатомічному музеї Київського медичного інституту.

Василь Образцов (1850–1921) вчився в духовній семінарії, а потім  блискуче закінчив Медико-хірургічну академію в Петербурзі. Після короткочасної  роботи в земстві він був у  відрядженні за кордоном. Захистив докторську дисертацію з морфології крові і кістковомозкового кроветворення. Образцов дістає спочатку завідування терапевтичним відділом військового госпіталя в Києві, а пізніше, в 1887 р.,– терапевтичним відділом міської лікарні на 80 ліжок. На свої кошти він при відділі організує лабораторію, об’єднує навколо себе здібних молодих лікарів, перетворює терапевтичний відділ міської лікарні на справжню клініку. Лише в 1893 р. Образцова обирають професором медичного факультету Київського університету, з яким він уже не втрачає зв’язку до смерті.

Великою заслугою В. П. Образцова в історії світової клінічної медицини є розробка глибокої методичної ковзної пальпації органів живота.

Відкриті Ауенбругером у 1761 році перкусія, Лаенеком у 1816 році аускультація відіграли виняткову роль для діагностики захворювань органів грудної клітки. Для діагностики захворювань органів живота ці методи не мали істотного значення. Образцов, застосовуючи розроблений ним метод пальпації, показав, що його методом після певного тренування можна зазначити точно положення, фізичні властивої органів живота і патологічні зміни в  них. Його перші повідомлення про це на засіданнях медичних товариств, у журналах були зустрінуті скептично, навіть після підтвердження його клінічних висновків на операціях і секціях. Лише з введенням у клініку рентгенологічних досліджень (1904–1910), коли були проведені порівняльні дослідження пальпаторних даних з даними рентгеноскопічними, метод пальпації за Образцовим дістав загальносвітове визнання. Методика глибокої систематичної ковзної пальпації, за Образцовим, поставила діагностику органів живота на твердий грунт, і тому справедливо в історії клінічної медицини відкриття В. Образцова оцінюється нарівні з відкриттями Ауенбругера і Лаенека.

Використовуючи свій метод пальпації, Образцов розробив уперше диференціальну діагностику між колітом і ентеритом, раком і туберкульозом сліпої кишки, тазового апендициту. Він перший описав клінічну картину і поставив за життя діагноз грижі Трейца, коли тонка кишка ущемлюється в fossa duodenojejunalis.

В розвиток фізіології видатний внесок зробили вчені медичних шкіл України.

Засновником експериментальної  фізіології в Харківському університеті був І. Щолков (1833–1909). Він був  вихованцем цього університету, працював по фізіології у Карла Людвіга  у Відні. Призначений у 1863 р. завідувати кафедрою фізіології, він організував при ній першу на Україні експериментальну лабораторію. В своїх працях Щолков головну увагу приділяв фізіології нервової системи та вивченню газообміну. Він написав посібник з фізіології; широко залучав до наукової роботи студентів. В його лабораторії виконав першу свою наукову роботу В.Данилевський, який пізніше майже півсторіччя очолював фізіологічну науку в Харкові.

Василь Данилевський (1852–1939), закінчивши Харківський університет, пройшов, як і його вчитель, фізіологічну школу Карла Людвіга, а потім працював у Парижі в лабораторії відомого фізіолога-біофізика д’Арсонваля (1851–1940).

В. Данилевському належить відкриття в головному мозку  центрів регуляції вегетативних процесів, він провів перші досліди  по реєстрації електричних явищ у мозку, що пізніше лягли в основу електроенцефалографії. Данилевський був піонером фізіологічного вивчення гіпнозу в тварині людини. Він перший довів можливість дістати ефект вагусного подразнення при перфузії коронарних судин серця через 24 години після клінічної смерті.

В. Данилевському належать видатні праці, присвячені вивченню паразитів крові птахів. Він перший показав, що гемоспоридії, паразитуючи  в еритроцитах, дуже поширені в різних хребетних тваринах. Ці праці відіграли велику роль в експериментальному вивченні малярії та її хіміотерапії.

В. Данилевський був організатором  і керівником Українського інституту  ендокринології і терапії в Харкові. У 1910 р., незважаючи на опір міністерства освіти, він засновує жіночі медичні курси.

Брат В. Данилевського  – Олександр Данилевський (1838–1923) – видатний вітчизняний біохімік. Він очолював кафедри фізіологічної  хімії в різні роки в Казані, Харкові та Військово-медичній академії в Петербурзі, йому належать видатні  праці, присвячені вивченню протеолітичних ферментів, хімії білків та питанням харчування.

В Києві фізіологічну науку очолював В. Чаговець (1873–1941).  Основні його праці присвячені електрофізіології. В 1903 р. Чаговець опублікував монографію “Очерк електрических явлений на живых тканях с точки зрения новейших физико-химических теорий”, в якій обгрунтував іонну теорію збудження.

Величезні заслуги мають  українські вчені і в створенні  важливої галузі людського знання –  мікробіології (спочатку вживалася  назва “бактеріологія”). Своїми працями в цій галузі вони не тільки відкрили нові, досконалі засоби боротьби з захворюваннями, але виявили й показали суть процесів, що перебігають в організмі при певних захворюваннях.

Засновником першої школи  українських мікробіологів був  Л.Ценковський (1822–1887). Левко Ценковський, за національністю поляк, вищу освіту здобув у Петербурзькому університеті. Протягом 22 років працював професором спочатку в Одесі, пізніше в Харкові. За фахом він був ботанік. Ценковський перший створив у нас справжню наукову ботанічну лабораторію з широким застосуванням мікроскопу. Вивчаючи найпростіші форми на межі рослин і тварин, він основну увагу, як природодослідник з широким біологічним кругозором звертав не тільки на їх морфологію, а, головне, на еволюцію розвитку. Він описав 43 нові види мікроорганізмів, його праці мали велику вагу для агрономії, ветеринарії і медицини. Особливе значення мало винайдення Ценковським методу виготовлення вакцини проти сибірки.

У 1881 році вакцину проти сибірки виготовив Пастер. Спосіб її  виготовлення придбала торговельна фірма. Коли в 1882 р. Ценковський приїхав у Париж, щоб вивчити виготовлення протисибіркової вакцини, то йому в цьому було відмовлено. Повернувшись на батьківщину, Ценковський, не в дуже несприятливих умовах створив лабораторію на задвірках Харківського ветеринарного інституту. Після наполегливої трирічної роботи він винайшов свій, оригінальний спосіб виготовлення вакцини проти сибірки, яка була більш дійова, ніж виготовлена методом Пастера. Виготовлення протисибіркової вакцини за Ценковським, з деякими змінами, застосовується до наших днів.

Внесок світового значення в розвиток мікробіології, в створення  нових напрямів у науці – еволюційної  патології, імунології – зробив І. Мечников.

Ілля Мечников (1845–1916) народився в с. Іванівці Куп’янського повіту на Харківщині. Батько його був дрібним поміщиком. Закінчивши з золотою медаллю гімназію, І. Мечников вступає на природничий відділ Харківського університету. Складаючи іспити позачергово, він закінчує університет за два роки, на 19-му році життя. На свої кошти він їде за кордон. Повернувшись, захищає в 1867 реці дисертацію на ступінь доктора зоології. З 1870 по 1882 р. він працює в Одеському (Новоросійському) університеті професором зоології.

Вивчаючи внутрішньоклітинне травлення в хребетних тварин, Мечников зустрівся з дуже важливим фактором, який вплинув на хід його дальших наукових праць. Відомо, що жаба розвивається з яйця в рибоподібну личинку з хвостом і жабрами. Коли у личинки виростають лапки, вона втрачає хвіст і жабра. Як це стається? Мечников показав, що хвіст відпадає через зруйнування його амебоподібними клітинами, які захоплюють частинки тканини хвоста і внутрішньоклітинно перетравлюють їх. Вивчаючи глибше це питання, Мечников прийшов до висновку, що рухливі клітини в організмі відіграють певну захисну роль.